Таємниця 70. Дежавю з більшовиками в житті Станіслава Петрашевського

Станіслав Петрашевський був багатим поміщиком в Наддніпрянській Україні. Вихор революції 1917 р. змусив його тікати, залишивши свої маєтки, щоб врятувати родину від червоного терору більшовиків проти таких як він  "поміщиків та буржуїв-ворогів радянської влади, експлуататорів трудового народу".
Хто-зна які перепетії життя йому прийшлось пройти поки Петрашевський опинився в Осівцях в якості управителя маєтками графа Ценського Вітольда.
Його дружина була німкою за походженням, тому часом їх відвідували родичі з Німеччини. Старший син став військовим льотчиком.
Мала Ядвіга народилася уже в Польщі у 1921 році. Коли дівчинка підросла, то батьки не шукали для неї пансіонату для благородних дівиць і не відправили, як це було прийнято у поляків, на навчання у школу при монастирі. Язя ходили разом із сільськими дітьми в утраквістичну школу в с. Осівці. Вона не особливо паношилася, дружила з сільськими дівчатами і не гребувала залишитися на обід в селянській родині та поласувати варениками із спільної миски. Пан Петрошевстький також не тримав великої дистанції із мешканцями села Осівці, немає значення поляками чи українцями. Він любив поспілкуватися з сільськими чоловіками та поспівати з ними українських пісень. Сам він був вродливим чоловіком високого росту як кажуть "в тілі", тому його в селі називали " Грубий". До нього часто заходив В. Гнатів-парох УГКЦ  села. Вони були хорошими друзями. Одного разу він врятував Гнатіва від розправи польських жовнірів під час пацифікації.
Бувало до Петрашевських навідувалися в гості всією сім'єю пани Ценські. Таким візитам особливо була рада Ядвіга, бо вона дружила із  старшою дочкою графа Євою.
Петрашевський справно виконував свої обов'язки управителя маєтками: слідкував за організацією робіт у панському фільварку, організовував посівну кампанію та збір урожаю, дивився за панським лісом та збував сільськогосподарську продукцію.  Все ішло своїм чередом. Життя наче б то налагодилося. Господарство, правда, не своє, але жити можна. Головне живі, врятувалися від більшовицького терору.
І навіть в страшному сні Петрашевським не привиджувалося, що їм знову прийдеться зустрітися з більшовицькою загрозою.
  Події розвивалися стрімко. 1 вересня 1939 року на Польщу  напала Німеччина. Петрашевські не дуже переживали, що в Галичину можуть прийти німці: з ними вони точно знайдуть спільну мову. Але несподівано 17 вересня 1939 року на землі Західної України вступила Червона армія. Тікати було пізно. Жінка з донькою переховувалися в Гнатівих, син був на фронті, як військовий льотчик.
У фільварок панів Ценських зайшов більшовицький загін. Всюди шукали панів Ценських, але вони втекли.
Проте схопили Петрашевського.
- Растрелять, именем народа - був вирок.
Петрашевському дали в руку лопату: копай, пане, собі могилу.
 Коли яма була практично готова, червоноармієць, який мав виконати наказ про ростріл запитав Петрошевського:
- Пане, пам'ятаєш мене?
- Пам'ятаю - відповів управитель. Це був його колишній слуга.
- Засипай яму. Я скажу, що ти тут похований, але, щоб тебе більше тут ніхто не бачив.
Тепер була черга В. Гнатіва рятувати свого друга. Петрошевський з жінкою та донькою пересиділи у його погребі до пізньої ночі, а далі звіринними стежками рушили в Бучач, щоб сісти на потяг до Львова. У них була мета перейти в німецьку зону окупації.
Як склалася далі доля родини Петрашевських?
Хто-зна...