субота, 31 грудня 2016 р.

Таємниця 5. Годинник з Осівецького палацу

Таємниця п'ята. Годинник-єдина вціліла річ із мистецької колекції власників Осівецького палацу, цінний екземпляр Вавельського музею. 
Перекази родини щодо походження годинника різняться. Роман Афтанази за даними Вітольда Ценського у праці "Історії польських резиденцій на давніх кресах Речі Посполитої" Т. 7  написав, що цей раритет отримав Каспер Ценський від короля Сигизмунда Августа.(Якого саме не уточнив Сигизмунда І( 1520-1572 рр.) чи Сигизмунда ІІ (1467-1548 рр.)
Єва Ценська-Федорович стверджує, що годинник отримав у подарунок від короля Яна Собеського (1629-1696 рр.) після битви під Віднем (1683 р.) Марцін Ценський (1640-1715 рр.)  Схоже, саме ця версія вірна, бо годинник створений у ХVІІ ст.
До речі, годинники на той час вважалися розкішшю і виготовлялися із дорогих матеріалів. Це був дар достойний короля. Напевно Марцін здійснив щось справді видатне і добре прислужився Речі Посполитій, що заслужив такий дорогий подарунок.
  Марцін Ценський був хоружим, мав під своїм знаменом 100 вершників і брав участь майже у всіх військових кампанія польського короля Яна Собеського (1674-1696рр.)

Це дані про нього із Польського словника біографічного 1838 р. Т.4
 До 1935 р., як сімейна реліквія, годинник знаходився у власності панів Ценських і був та предметом гордості родини. 
Перед ІІ світовою війною у панів Ценських було багато планів щодо облаштування свого маєтку, а податки - високими. Всі розуміли, що нововідновлена Польща переживає важкі часи, тому нікому не приходило в голову ухилятися від них. Коли потрібні були гроші для сплати податків Вітольд Ценський вирішив здати годинник у Вавельський палац у Кракові. Зараз це один із найкращих експонатів вавельського збору.  Вітольд і Єва зимою 1935 р. поїхали у Краків на урочистість офіційного передання годинника до Вавелю. 
Підставка до годинника оформлена у вигляді жіночого начала. У каталозі Вавельського музею цей цінний експонат іменується "Годинник Дарохранительниці". 
Вся конструкція сягагає 1 метр. Годинник показував не тільки години та хвилини, але ще й фази місяця і знаки зодіаку. У цей час тільки входили у вжиток маятникові годинники із стрілками у королівських палацах та в багатих найбагатших родинах. До кінця 17 ст. функції маятника замінила пружина. 
Польський художник Ян Матейко зобразив цей годинник у своїй роботі "Битва під Віднем",1683 р. як військовий трофей взятий поляками  у турків.
Знаходите годинник на картині?
Картина була передана до Ватикану і зараз зберігається Ватиканському музеї м. Рим.


пʼятниця, 30 грудня 2016 р.

Таємниця 4. Осівецький палац

Таємниця четверта. Осівецький палац.



Палац цей вельми таємничий, оскільки, судячи із тих небагатьох повідомлень, які дійшли до нас, для його побудови були вжиті матеріали колишнього зруйнованого домініканського монастиря, і оборонного замку  і старого палацу, зведеного чи то Ставинськими, чи то Цивінськими( за різними даними)
Із зібраних матеріалів зрозуміло, що домініканський монастир 13 століття із будівлею зерносховища знаходився на лівому березі Стрипи навпроти гори Бручевиця. Монастир був спустошений в результаті турецько-татарських набігів у 15 ст.
Далі свідчення настільки ідуть в різнобій, що їх важко з'єднати в одну ясну картину. 
Наприклад, Р.Афтанази пише: " На руїнах колишнього монастиря наступний власник села побудував оборонний замок, поєднаний із схожою фортецею  у Бобулинцях (та Бучачі). Для побудови замку були використані матеріали  руїн монастиря. 
Цивінські жили у  давній садибі Ставінських до середині ХІХ століття, не піклуючись про підтримку та належне технічне обслуговування, історичної будівлі,  так, що в 1853 році вона більше не була придатна для використання. Яким був його вигляд невідомо ні до перебудови, ні після. Єдина згадка про нього знаходиться  у «Словнику географічному» 1888 року, де вказано: «гарний двір  на пагорбі над р. Стрипа спалено кілька років тому з прибудовою вцілому».  З вогню  у відносно доброму стані  вийшов перший поверх будівлі. Будинок був відновлений Ігнатієм  Цивінський. Він додав також другий поверх, і з боків – флігелі (крила)." (У час занепаду палацу Цивінські, напевно, мешкали у с. Водники, де мали досить великий маєток).

Свідчення Єви Ценської - Федорович дещо відмінні. Вона стверджує, що  старий палац побудували молоді Цивінські, які не захотіли жити у будинку самовбивці і  перебудували сільське зерносховище і давні будівлі колишнього монастиря під житло. (Получається, що стоїть палац "більше оборонний", а молодята ліплять собі якусь халупу із зерносховища)
Далі пані Єва повідомляє пікантну подробицю про те, що під час ремонту в мурах замку монастиря знайдено відро, наповнене золотом.

І остаточно всіх заплутує Т.Кунзик, який стверджує, що будівництво старого палацу, що згодом згорів, розпочалося у 1800 р. ( Значить його зводили, все-таки, Цивінські? )  А оборонний замок знаходився на г. Бручевиці! (Чи може їх було два? Та ще й Бручевицький замок був зруйнований станом під час польсько-турецької 1668-1672 р., тобто в часи Ставінських. Тож їм, хочеш- не хочеш, прийшлося споруджувати нове житло).
Судячи із повідомлення Кунзика село сильно постраждало під час цих військових баталій: якщо був зруйнований замок, то що казати про дерев'яно-солом'яні сільські помешкання? Німим свідком тих давніх подій ще до початку ІІ світової війни над Стрипою у парку   був прикордонний турецький стовп, витесаний із каменю з вибитим тюрбаном та щитом, захований у панському парку.
Справа в тому, що війна закінчилася підписанням Бучацького миру невигідного для Речі Посполитої, оскільки вона втрачалала Поділля.
Польсько - турецький кордон до 1683 р. пройшов по р. Стрипі таким чином, що село знаходилося в складі різних держав: вулиця Гора - у Польщі, вся інша частина села належала Османській імперії. Так жителі одного села опинилися в складі різних держав.
Путівник по Тернопільському воєводству Т. Кунзика
Із книги Єви Ценської-Федорович Незапланована подорож.

 Ще один дослідник, польський історик В.Лозінський 
 Łoziński W. Prawem i lewem. Obyczaje na Czerwonej Rusi w pierwszej połowie XVII wieku — Lwów : nakładem księgarni H. Altenberga, 1903. — T. 2. — S. 98,99
у  перечні дрібних оборонних замків про осівецький взагалі не згадує, при тому, що він детально описує фортецю в с. Бобулинці. Проте автор чесно визнає, що його перелік замків далеко не повний, подібні фортеці були практично у кожному  селі.

В усній традиції ніяких придань, щодо оборонних замків в Осівцях їх вигляду та локалізації не збереглося.

 А тепер давайте попробуємо все-таки шматки розрізненої інформації якось  склеїти докупи і розібратися, як склалася доля руїн домініканського монастиря після 15 ст.:

- Після того як турки знищили у 1672 р. замок бідолашних Ставінських на Бручевиці, пани побудували собі палац "більше оборонний" на руїнах монастиря.   Перші Цивінські жили саме у цій споруді (а куди їм дітися) і займалися її реконструкцією, при цьому тягаючи матеріали із Бручевицького замку. (До речі, Єва Ценська-Федорович повідомляє, що під  Бручевицею були підземні ходи. Навіщо вони там без замку ?) В  1800 р. перебудова була завершена.
Проте, о нещастя, старий палац Ставинських-Цивінських згорів десь в останній третині 19 ст.
Відбудовувати його прийшлося Ігнацію Цивінському. А тим часом під житло було адаптовано зерносховище (аж тоді!) і згодом з 'єднано його з уцілілим  крилом першого поверху  старого палацу, над яким добудували другий поверх. До початку першої світової війни палац опирався на могутню стіну від домініканського монастиря над глибоким обривом. Сліди давнини поступово стерлися в результаті нових реконструкцій. Види старого палацу, оборонного замку та домініканського монастиря не збереглися.
Із книги Єви Ценської-Федорович Незапланована подорож.


Двір також сильно постраждав під час І світової війни. Тоді він уже був власністю Олени Цивінської у замужестві Потоцької. На його відбудову наступні власники Ценські потратили декілька років. Після війни ще деякий час у столовій стояли корови, а на другий поверх піднімалися по драбині. З 1926 р.сюди переїхала сім'я Вітольда Ценського, що отримав маєток у спадок від тітки Потоцької.

Палац був витвором невідомого архітектора, який побудував також нові двори у Бучачі для Потоцьких та палац в Трибухівцях для Городиських.
Так виглядав палац у Трибухівцях
Відбудована і розширена садиба із шпічастими вежами та віконцями на стриху була схожа за своїм зовнішнім виглядом на французький палац. Мені будинок нагадав закопанський стиль.
Критий дерев'яним гонтом, оброслий диким виноградом двір був найпомітнішою спорудою села.
На другому поверсі знаходилися два покої батьків, дитяча, покій Єви, ванна і туалет, а також кімната покоївки і дві сходові клітки.
Службові сходи вели до тієї частини дому, де знаходилися покої садівника пана Постолки, водія або повара в залежності від потреб двору, тому що ці функції часто додавалися або  об'єднувалися.
Інші сходова кладка вела від коридорчика мимо покоїв родичів до їдальні. Від того коридорчика починалася найбільш таємнича і інтригуюча частина дому. Був там вхід  по хиткій драбині на стрих, де знаходилися забуті речі.
Ті сходи, що вели до їдальні бігли навколо центрального стовпа. Здорово  з'їзджалося по їх гладкій поверхні-згадує Єва.
Їдальня була найбільшим приміщенням у домі. За нею знаходився великий комод з вікном до кухні, за кухнею була комора, а далі-пральня з різноманітними коритами, прасками, сушилками і т.п. Вихід із їдальні вів до об'ємного передпокою-центру дому.
Передпокій був викладений деревом, а під вікнами вмонтовано дерев'яні скрині на зимову одежу, хутро і свитки для полювання.
Наліво знаходився покій гостинний, прямо - рожевий з позолотою зал із фортепіано. З нього можна було вийти на город. Звідси відкривався гарний вид на Стрипу і на ліс. Там, під балконом покою Єви, зарослим, як і весь двір, диким виноградом, стояла лавка-улюблене місце посиденьок родин.
З рожевого залу наліво входилося до головного залу - бібліотеки. Сюди приходилося на каву з лікером, але тільки тоді, коли були гості. Тут також готувалися уроки і читалися книжки, а було їх без ліку. Вони знаходилися  в засклених шафах, що розміщувалися вздовж стін.
На стіні висіла бучацька маката, родинний слуцький пояс Ієроніма Цивінського, а також портрети.
Увагу привертала картина невідомого походження  Мадонни з дитям, а також портрет діда в кожусі.
Найбільше портретів родини висіло в їдальні. На одній із картин була  зображена якась тітка в корсеті, схоже, вирізьбленому із дерева.
Найкращим у великому салоні був паркет, викладений із різноманітних порід дерева з красивою зіркою посередині. В салоні знаходився стіл в стилі ампір часів Луї - Філіппа (1773-1850 рр.) з красиво вигнутими ніжками та  вирізьбленими на них грізними фізіономіями левів, а також стільці і велике дзеркало в золотій оправі. На столі стояла вишукана порцелянова лампа прикрашена маленькими кольоровими квітами ще з посагу молодої Цивінської.
Все це, напевно, потрапило до більшовиків у 1939 р. Що сталося із багатствами двору народна пам'ять винувато мовчить. Опис конфіскованого майна в архівах не зберігся. Дані про внутрішнє облаштування палацу залишили Ценські.
З холу можна також було вийти до канцелярії Вітольд, де він приймав відвідувачів. Часто його відвідував економ Петрашевський, який відповідав за прибутки і видатки двору. Приходили також селяни. Якщо згоріла хата Вітольд видавав квитанцію до гайового, щоб дозволив вивезення дерева для будови, позичали збіжжя, просили дозволу скористатися машиною в полі, зверталися за лікарською допомогою. Каса хворих була обов'язковою і лікар Гамерський з Бучача був до послуг хворим. Із незначними травмами зверталися до пані Ангеліни Ценської.
Зі сторони Стрипи знаходився недокінчений великий салон, де проходили танці.
Палац зі сторони лісу.
Його планували завершити до повноліття старшої дочки. Пан Постолка зимою тримав у ньому незліченну кількість розсади. Стіни були обклеяні газетами виданими ще перед Першою світовою війною. Зимою в салоні було дуже холодно і його закривали на ключ. Лише на Різдво ставили високу ялинку і опалювали кафельні печі деревом, інколи вугіллям.
Під будинком знаходився льох, ще від старого палацу. В частині льохів видно було сліди солідних склепінь і замурованих потаємних дверей, які можливо з'єднували палац із таємними ходами замку.
Пані Ангеліна Ценська закопала там вино домашньої роботи, щоб одлежалося до весілля дочок. Зимою на Стрипі рубали лід великими брилами, наповнювали ними льох і накривали соломою. Таким чином перетворювали його в холодильник, бо електричних тоді ще не було в Осівцях.
Маєток Ценських за подільськими мірками був невеликий і немалий, за тодішніми шляхетськими мірками. Крім поля 800 моргів і 200 моргів лісу, який з трудом відростав після війни, були також пасовиська, стайні, возовні, курники, парк з величезними старими деревами, які невідомо коли і хто посадив.
Парк зимою.
Від дому в напрямку села простяглася стара липова алея, яка вела до найтаємничішої частини парку, де росли як самі хотіли безладно, ніким недоглянуті  кущі барбарису, жасмину та бузку. Це місце ніби спеціально було призначене для дитячих забав у хованки, а також для мешкання різноманітних птахів. Та частина парку закінчувалася над самою Стрипою, на якій плавали сільські качки та гуси. Був також показний сад, що вгинався під тягарем всякого добра: яблуками, грушами, вишнями, виноградом і т.п. На жаль, багато фруктових  дерев вимерзло в зиму століття у 1932 р.
Зараз споглядаючи пустинне місце на березі Стрипи, що вигорає у літню спеку не віриться, що там була така краса, яка зникла, наче міраж.
Посередині круглого газону перед домом росли три каштани так близько один до одного, що ніби утворювали одне потужне дерево. Особливою окрасою двору були квіткові клумби, які тішили око різноманіттям троянд. Дім стояв на пагорбку, а весь схил був покритий кольоровими килимами квітів. Садівник чех Постолка був справжнім чарівником.
Високий мур із кованою брамою відділяв двір від дороги і села. За муром парку проходив гостинець, що вів до Бучача і Чорткова.
Двір був оточений зеленню, часто екзотичними деревами. Завжди щось цвіло або принаймні зеленіло. Тільки зимою прикривав все товстий шар снігу.
 Круті стежки вели до палацу, що стояв на пагорбку, до городу, до саду, до курників. Подвір'я курника виходило до річки, щоб качки і гуси могли плавати. На верху курника мешкали голуби, внизу-свинки, барани, кози. В клітках-часом кролики,часом овечки, квочки на яйцях. На зиму курник обкладався соломою, щоб звірині було тепло.
По правій стороні від садиби розкинувся фільварок: шеренгою стояли стайні. Там знаходилися коні під віз, пару коней Вітольда, англоарабка Касида, кінь пані Анелі-Солома, біла як сніг арабка, для дітей конячка Малпа та інші.
Вітольд на Соломі.
Їздили на четвірці коней: Бухта, Боханек, Булка, Баба. У возовні стояла хромована буда, різні вози, брички, сани: великі і малі - на різні випадки, а також машина, яку не часто використовували через погані подільські дороги.
За фільварок відповідав пан Петрашевський. Щоб дійти до його двору треба було минути возовню, стайні з коровами, різноманітні склади борон, плугів, возів, саней, стодоли, високий кош для сушіння кукурудзи.
На панськім полі стояв локомобіль і молотарка. Їздили пани по полю возом або кінно, допомагали збирати картоплю чи згрібати сіно.
Один із двірських будинків був перебудований під костел (зараз УГКЦ).
Карта дворів польської шляхти у Галицькому воєводстві Руської землі.
 Тихий плин життя мешканців палацу перервала ІІ світова війна. А далі події розвивалися з блискавичною швидкістю.
 28 серпня 1939 р. Вітольда мобілізували до лав Польської армії. Палац наповнили біженці з Варшави.
17 вересня стало відомо, що радянські війська перейшли східний кордон Польщі. Залишатися в селі було небезпечно. Пані Ценська відправила дітей до Язлівця, а невдовзі і сама туди перебралася переодягнута в селянку. Надалі  вони переїхали у Львів, але і тут не змогли знайти порятунку від червоного терору.
А в Осівцях уже порядкували більшовики. Палац сплюндровали: з рам повитягано портрети і картини і на їх місце вкладено зображення вожлів революції, з книжок обривали обкладинки на підкладки у взуття, все інше йшло на розпал. Розорене приміщення палацу передали під школу. Та радянська влада ще не встигла закрипіти свої позиції в Західній Україні, як колишній союзник Гітлер розпочав війну проти СРСР.
Під час німецько-радянської війни через село пройшла лінія  фронту, тому село практично було стерто з лиця землі. 28 вересня 1942 р. воно постраждало від значної пожежі, залишився тільки палац і церква. В палаці під час німецької окупації жив директор лігеншафту Добровольський. 12 липня 1944 р. село згоріло вдруге. Після спалення костьола у великій залі палацу римо-католики влаштували каплицю. Облаштовував  її Будакевич.
Після війни залишки стін розгромленого палацу були розібрані і матеріали вжиті на будівництво колгоспної ферми. У підвалах деякий час варили кашу для свиней, а пізніше тут зберігали паливо для колгоспного автопарку.
Єдина річ, яка збереглася із палацу це годинник в стилі Ренесансу - найцінніший предмет його інтер'єру та історична пам'ятка. Він зараз знаходиться в експозиції Вавельського палацу у Кракові. Це наступна таємниця, яку ми спробуємо розгадати.
Р.S. Те що зробив Роман Афтанази уже після виходу на  пенсію інакше як науковим подвигом, дивом працездатності, наполегливості і відданості покликанню свого життя не назвеш. Він залишив для краєзнавців, дослідників історії Західної України неоцінений подарунок у вигляді 11-томної праці Історія  резиденцій на давніх окраїнах Речі Посполитої.  Роман Афтанази писав листи до всіх колишніх власникіа дворів у Східній Галичині і на основі їх свідчень зібрав неймовірну кількість інформації про замки, фортеці палаци і палацики на т.зв. колишніх Східних кресах Речі Посполитої, описавши 1500 маєтків та садиб. Без його грандіозної праці ця інформація в більшості випадків канула б Лету.
Роман Афтанази 1914-2004 р.
Це не моє досягнення, а вибраної теми. 
 ...Мені у роботі допомогла самотність - скромно заявив Роман Афтанази.

вівторок, 27 грудня 2016 р.

Таємниця 3. Землевласники села ( колятори, патрони)

Таємниця третя. Власники села.

 Як це не дивно зараз звучить, але в часи феодального права село Осівці було у приватній власності польських панів. 
У всіх енциклопедичних виданнях, які повідомляють про історію Осівець першим відомим власником села вказується Ян Бучацький. Проте останні дослідженя історичних джерел показали, що найпершим задокументованим дідичем села був Януш Зарваницький. Прізвище походить від села Зарваниця, яке знаходиться на відстані 14 км від с.Осівець. Він фігурує як патрон села Зарваниця у 1436-1447 рр. Оскільки село було його дідівщиною і основним маєтком, звідси і назва роду. В Актах гродських і земських згадуються також Симон (у 1464 р.,1465 р.) Яків (у 1456-1465 рр.) Іван (у 1445 р.) та Анна (у 1470 р.), Зарваницькі. Відомо, що  Анна була родом із с. Золотники, які на той час знаходилися у власності Петріуса Золотницького. У яких родинних відносинах вони були між собою можемо тільки здогадуватися.
Інформація про Януша Зарваничку в Осівцях зустрічається в Актах гродських і земських датована 30 травня 1440 р. У цих актових книгах зібрано документи 15-18 ст., які вписані або засвідчені різними судами: земськими, гродськими, підкоморськими, сотенними, полковими, генеральним військовим судом, магістратами і ратушами України з метою надання їм юридичної сили.
  Нас цікавить документ 772. Його зміст такий: "Зарваничка і Станіслав.  У відповідності до рішення міністерського суду стягнення, яке має заплатити Масхка з Осівець прокуратору Станіславу, залишається таким же і штраф у сумі 3 марки виконавцеві і 3 марки - суду".
Позивачами виступають Зарваничка і прокуратор Станіслав, який і в інших документах стосовно Осівець не раз згадується на цій посаді. Прокуратор - це управляючий майном, довірена особа пана. Він вів справи у селі від імені дідича (власника), керував сільськогосподарськими та іншими роботами. Хто такий Масхка (можливо Мошко)? Швидше всього арендатор. Все вказує на те, що Зарваничка в цей час володів селом де-факто.
Юридичне право власності на село Януш Зарваничка отримав на основі Королівської дарчої грамоти від короля Владислава Варненчика  24 квітня 1442 р. Вона виявлена у "Зборі документів малопольських". Відповідно до її змісту Януш Зарваничка отримує у володіння с. Осівці з правом облаштування тут своєї резиденції.
У документі 1939 від 1448 р, як урядовиць (Officialis) с. Осівці вказується Андрей Луговинський.
Дідичем села в цей час міг залишатися Януш Зарваничка. Те, що остання згадка про нього зустрічається у 1447 р. не означає що Януш помер у цьому році, можливо просто не було судових позовів проти нього і від нього.
 Далі власниками села стали пани Бучацькі. Зокрема у документі 2568а від 3 березня 1453 р.,  іде мова про  Теодоріха Бучацького-Язловецького та Яна  Бучацького. Теодоріх Бучацький був каштеляном кам'янецьким і старостою генеральним подільським. У придане від дружини Катерини з Мартинова він отримав містечко Язлівець, яке обрав за свою резиденцію і з того часу почав зватися Теодоріхом з Бучача та Язлівця, ставши засновником династії Язлівецьких. 
А пів-року потому 15 листопада у документі 2648  говориться про Михайла Бучацького Мужилу. Але тут Осівці вказані помилково і викреслені. Теодоріх і Михайло Мужило були рідними братами, синами засновника роду Михайла Бучацького  гербу Абданк(?-1392 рр). Селом Осівці володіли пани Бучацькі по лінії Теодоріха: він та його сини Бартош, Михайло та Іван. 
У документі 2772 1456 року уже іде мова про Бартоша Бучацького - сина Теодорика. Самого Теодорика на цей час уже не було в живих, він помер у 1456 р. Невдовзі, у 1457 р. загинув і Бартош.
Із документа 2965 від 21 липня 1460 р. ясно, що власником села після загибелі Бартоша став його брат Михайло Бучацький-Язловецький, оскільки Бартош не був одружений і нащадків після себе не залишив.
У документах 1462р. 3944-3948 відображена  тяжба між власником? села Бобулинці Ніколао Трояном та управителем Осівець Станіславом Гловачем, який представляв інтереси панів Бучацьких.  Він був прокуратором і за часів Януша Зарванички. За традицією  село переходило у власність до іншого пана разом з управляючим.
І в останньому документі 3247 від 11.11. 1465 р. згадуються уже Іван і Михайло Бучацькі "брати нероздільні" як співвласники села. Іван на цей час заклав у м. Монастириську свою резиденцію і став називатися Язлівецьким-Монастириським.
У 1463 р. Бучацькі "брати нероздільні" частину своїх маєтностей передали у власність Сейму і вирішили нарешті розділитися у 1468 р. 
Генеалогія роду Бучацьких гербу Абданк.

 Герб панів Бучацьких Абданк

Сейм із отриманих земель мав змогу здійснювати надання маєтностей іншим шляхтичам, що прислужилися батьківщині та королю.
Таким чином, з 1469 р. власником с.Осівці стає  Якуб Яблоновський гербу Прус, який отримав королівський привілей на три села, в тому числі Осівці, за повідомленнями А.Яблоновського та А.Бонецького.
Потомки Якуба Яблоновського втратили с.Осівці та інші села в Теребовлянському повіті на користь Поморжанських (Сененських) в результаті позову Яна Сененського про кордони земельних володінь.До речі, ці пани були у родинних зв'язках з Бучацькими через шлюб. Можливо цим і скористалися, щоб прибрати собі село.Отже, у наступному столітті, станом на 1578 р. село уже числиться за  Поморжанськими (у віповідності з даними А. Яблоновського). При цьому,  в податковому реєстрі  1578 р. стосовно Осівець не вказується кількість оброблюваної землі, оскільки село внесено в перелік населених пунктів, які постраждали від  спустошливого нападу татар восени 1575 р. («Zródla dziejowe» («Історичні джерела»),т.17 ст.88).
Відомості про наступного дідича с. Осівці носять легендарний характер, не підтверджені документально та містять ряд протиріч.
Про нього повідомляє Єва Ценська-Федорович-дочка останнього власника с. Осівці, на основі усних свідчень своїх предків у книзі "Незапланована подорож". 
Одна із прабабусь Єви була дамою при дворі французької королеви Марії Лещинської (1703-1768 рр).
Марія Лещинська - королева Франції      ( 1725 -1768рр.), дружина короля Людовіка15, дочка колишнього короля польського і великого князя литовського Станіслава Лещинського.
 Придворна дама закохалася у незаможного шляхтича Андрія Цивінського. Коли молодята поверталися до Польщі делижансом, у придорожній господі  один із подорожніх, Василь Ставінський, власник Осівець, звернув увагу на привабливі подарунки, якими королева обдарувала молодих. Він захотів отримати ці скарби і запропонував гру у карти, поставивши на кін Осівці. Андрій Цивінський мав бути добрим гравцем, бо виграв і отримав село, а Стравинський покінчив життя самогубством. 
Роман Афтанази вказує, що шляхтич Ставінський отримав  Осівці від короля Сигизмунда ІІ Августа після 1529 р. за участь  у боях під час Віденської облоги. А  його нащадок втратив його приблизно в 1778 р. на користь Цивінських. Що тоді нам робити з Яблоновськими і Поморжанськими (Сененськими)?
 Крім того 1778 рік не стикується ні з роками правління Марії Лещинської, ні архівними даними. За "Переписом церковного майна" станом на 1784 р. уже вказується як патрон села Ігнатій Цивінський-син Андрія.
А. Бонецький повідомляє, що Цивінські по лінії Андрія легалізувалися в Галичині у 1782р.( за вимогою австійських властей після І поділу Польщі). А фактично поселилися  Цивінські в Осівцях раніше. Можна говорити про їхнє вкорінення у селі уже в др.п. 18 ст.
 Герб Ястрібець роду Ставінських-власників с. Осівці у 1529-приблизно 1768 рр.???

Можливо Ставінські стали власниками села від іншої битви, пов'заної з Віднем (Віденської битви) 1683 р. Історія розказана Ценськими  дуже романтична, але документально належність Ставінським с. Осівець не підверджена. Так що в історії села вони тримаються на пташиних правах) Але чомусь такий переказ мав місце в сім'ї Ценських.
 В архівних даних 16-п.п.18 ст. по історії села Осівці "чорна діра" або "біла пляма"- повна відсутність будь-яких джерел. Це стосується і всієї Галични. 17- п.п 18 ст. - період економічного та культурного занепаду галицьких земель, спричиненого постійними війнами, слабкістю центральної влади Речі Посполитої. В цей період частими були повстання козаків, опришків, селян. У 1648-1657 рр. точилася національно-визвольна війна українського народу на чолі з Б. Хмельницьким. Далі наступила "Руїна" (до 1787р.) У цей час полякам приходилось воювати із Московією, Османією та Швецією. 
У 1672 р. за Бучацьким миром село  відійшло до Османської імперії, тому польська шляхта втратила тут права на свою земельну власність офіційно до 1699 р., коли за Карловецьким договором втрачені землі знову поверталися Речі Посполитій. Тоді шляхтичі могли відновити свої права на колишні маєтки, а хто згинув у "Великому потопі"(так називали ці важкі для Речі Посполитої часи), то на його землі знайшлися інші претенденти. 
Період після переходу Галичини до Австрії в результаті трьох поділів Польщі (1772 р.,1793 р.,1795 р.) знову непогано задокументований.
Приналежність села Осівців Цивінським уже підтверджена архівними джерелами. Це стосується  Ігнатія (1784-1836), Франциска (1836-1861рр.) і ще одного Ігнатія (1861-1893 рр). (Вказані роки патронування). Про Ігнатія-старшого знайдено згадки в "Переписі церковного майна 1784-1803рр ". 
  а також у Францисканській метриці 1822 р. Франциск та Ігнатій - молодший вказуються як патрони села у Шематизмах.
  Про Андрія-найпершого із Цивінських в Осівцях відомо не тільки зі  свідчень Ценських. Документально його існування  підтверджено дослідженнями А.Бонецького. Зокрема він його згадує у своєму Гербівнику як першого із Цивінських,що легалізувався  у Галичині. 
Батько Андрія Ієронім ( за А. Бонецьким), невідомо чи був власником Осівецького маєтку, проте предметом гордості його нащадків був його слуцький пояс, який висів у покоях Осівецького палацу, а зараз зберігається у Єви Ценської у Польщі в с.Ласки.
Наступний із Цивінських Ігнатій  у  Переписі церковного майна 1784 -1803 р. залишив свій автограф як  власник села (патрон), а також у Францисканській метриці 1822 р.
Перепис
Францисканська метрика
У Шематизмах з 1836 р. до 1861р.  вказаний Франциск Цивінський-син Ігнатія-старшого як патрон села.  Відомо, що Франциск Цивінський володів земельною власністю також у  селах Водники, Лани, Делієве, Плотича.

А з 1861 р. до 1893 р.дідичем Осівець став Ігнатій Цивінський-онук Ігнатія-старшого, син Франциска, а другому синові Андрієві Франциск відписав с. Плотича ( біля с. Водники Івано-Франківської області), де він значиться патроном з 1861 р. 
 Із Шематизмів про Ігнатія-молодшого дізнаємося, що він активно займався громадською діяльністю: у 1876 р. був членом окружної шкільної ради в чортківському, заліщицькому, борщівському, бучацькому повітах, делегатом повітової ради в м. Бучач, у 1883 р. ввійшов до Тимчасової повітової комісії в м. Бучач, де  роль заступника виконував його зять Станіслав Ценський. Крім того Цивінський входив до групи вищих посадовців і, як порядний господар, посідав пост президента окружного бучацько-чортківсько-заліщицького відділу Господарського товариства.  З 1893 року у Шематизмах власником села с. Осівці вказується його зять Александр Потоцький.
Збереглися дані у родоводах  польської шляхти, що Ігнатій син Франциса, онук Ігнатія народився у 1820 р. У 1850 р. він одружився із Вандою Цивінською 1832 р.н. Відомо, що у них було дві дочки: Марія 1854 р.н. та Олена 1860 р.н.  Олена вийшла заміж за Александра Потоцького родом з Конієполя (місто в графстві Ченстохова), представника знатного роду гербу Пилява Золотої гілки.
Для Александра це був другий шлюб. Першою його дружиною була Феліція Ревуцька, з якою він одружився у 1870 р. Дітей у Александра не було ні від першого, ні від другого шлюбу.
Марія Цивінська у 1870 р. вийшла заміж за Станіслава Ценського - шляхтича із с. Вікно  1849 р.н.  та мешкала в іншому родовому маєтку на території с. Водники. У подружжя народилося 6 дітей.
Герб Пухала роду Цивінських власників с. Осівці у 1778-1893 рр.

Після смерті Ігнатія с.  Осівці перейшло у власність його дочки Олени Потоцької та зятя Александра. У Шематизмах 1893 р., 1895 р. та 1902 р. знаходимо дані, що Александр був членом бучацько-чортківсько-гусятинсько-заліщицького відділу Господарського товариства із центром у Львові. 
Jan Bigo, Skorowidz wszystkich miejscowości z przysiółkami w Królestwie Galicyi, Wielkiem Księstwie Krakowskiem i Księstwie Bukowińskiem z uwzględnieniem wszystkich dotąd zaszłych zmian terytoryalnych kraju, Lwów : nakłж. aut., 1909 (Lwów : J. Chęciński), 1909, Wyd. 4, s. 127. вказує, що
у 1909 р. патронами села були Александр Потоцький і Марія Ценська.  Її сестра, Олена Потоцька, померла в часі І світової війни. Про її чоловіка Александра Потоцького останнє повідомлення знаходимо у Звітах про стан промисловості 1924 р., де, зокрема, вказується, що він був власником млина в с. Осівцях.
Наведені витяги зроблені  із Опису земель приватних власників 1914 р.
Крім того частиною земель у м. Осівці вододіла і Марія Ценська-старша дочка Ігнатія.
 У документі її прізвище записане російським чиновником за польською вимовою - Чинська.
Цей документ укладений російською  адміністрацією Галицько-Буковинського генерал губернаторства, створеного під час окупації російськими військами Галичини у І світовій війні 1914 року в результаті Галицької військової операції.
У Шематизмах 1903 р. і 1910 р. власниками села вказуються нащадки Ігнатія Цивінського без деталізації.
Оскільки в Олени не було дітей, вона переписала село своєму племінникові, сину Марії,  Роману Ценському. Проте він загинув у І світовій війні, тому с. Осівці з двором перейшло у володіння його молодшого брата Вітольда. Вітольд поселився тут у 1926 р. разом з сім'єю. На той час він був одружений з Ангелою Софією Дідушинською 1902 р.н. з Єзуполя (зараз Івано-Франківська область). На момент переїзду у них була трирічна дочка Єва і однорічна  Анна.  Ліля народилася уже в Осівцях. Вітольд Ценський володів селом Осівці до трагічного вересня 1939 р., коли почалася ІІ світова війна, а західноукраїнські землі відійшли у сферу впливу СРСР.
В результаті цих подій родина Ценських втратила власність у с. Осівці. Вітольд відправився на війну. А його родина була репресована більшовицьким урядом. 
На даний час із лінії осівецьких Ценських залишилася живою лише Єва Ценська-Федорович, яка проживає у Польщі в с. Ласки неподалік від Варшави. Їй 93 роки.
Фото 2012 р.
 Герб Потоцьких Пилява Золотої гілки.



Герб Пом'ян роду Ценських.
Сім'я Вітольда Ценського мешкала у красивому палаці на березі р.Стрипи, який, на жаль, не вистояв у буремних подіях ІІ світової.
Але це вже наступна сторінка нашої історії.

понеділок, 26 грудня 2016 р.

Таємниця 2. Походження назви села

Таємниця  друга: походження назви села Осівці.
Це питання ми розглядатимо на рівні версій, і наукових, і найфантастичніших, і тих, які здаються примітивними, включаючи і про смугасту комаху))) Це версія перша. Наприклад, Б. Чепурко вказує на можливе походження назви села від слова осіянка-бджолина матка.
 Спробу пояснити походження назви села  вперше зробив Т. Кунзик у своїй праця Путівник по Тернопільському воєводству 1928 р. Він пише, що давня назва села була Гашовче (перекручення, яке не відповідає першоджерелам ), а з 1672 р., з часів польсько-турецької війни село отримало назву Оссовче від турецького слова osso, що означає кістка.
Насправді, на турецькій мові слово кістка звучить - "кемік" ( можете перевірити по перекладачу). Osso, що означає кістка, насправді, італійського походження. Слово os, із тим же значенням - кістка є також в румунській мові. Як пояснити таке нестикування. Справа в тому, що основним джерелом інформації в першій третині ХХ століття про  історію села Осівці для авторів краєзнавчих видань були свідчення тодішніх власників с. Осівці польських панів родини Ценських. Зокрема, Вітольд Ценський захоплювався історією і любив працювати в архівах. Відомо, що він спілкувався з українським археологом, вченим НТШ Ярославом Пастернаком, польським істориками Сулимирським та Т. Кунзиком.
У пізнішому часі у 1994 р. Роман Афтанази у книзі "Історія резеденцій на давніх окраїнах Речі Посполитої" Т. 7  знову ж таки посилається на інформацію отриману від родини Ценських, описуючи їхній палац у с. Осівці та коротко історію села.
 У 1925 р. Анеля Ценська-дружина Вітольда побувала в Італії. Саме там, знайомлячись з італійською мовою, вона звернула увагу на слово оссо і пов'язала його з походженням назви Осівці. 
Наступну спробу пояснити етимологію топоніму Осівці здійснив Богдан Чепурка-український поет, уродженець с. Осівців  у статті "Осівці-символ осілості: реконструкція топоніма".  Б.Чепурко у звучанні назви села відчуває відлуння давніх запеклих битв. Одну із версій походження назви села він виводить від старослов'янського слова ость, що також означає кістка. "Народна пам'ять свідчить про якісь великі битви - доленосні для автохтонного населення", - пише Б. Чепурко. Справді, с. Осівці не обійшла польсько - турецькпа війна 1668-1772 р., після якої деякий час польсько-турецький кордон проходив по р. Стрипі, що перетинає село. Єва Ценська - Федорович у книзі "Незапланована подорож" та Т. Кунзик свідчать про те, що ще в 20-30 рр. ХХ ст. над р. Стрипа зберігалися прикордонні турецькі стовпи. 
В селі також точилися бої І світової війни. На Горі знаходиться забутий австійський цвинтар загиблих у цій війні,  про який зараз нагадує тільки одинокий хрест. Імена захоронених не збереглися.  
ІІ світова війна повністю зруйнувала село, оскільки по р. Стрипі проходила радянсько-німецька лінія фронту. 
Скільки інших битв та  війн бачило село з давніх-давен?  Ця інформація уже загубилася в історії.  Тут трагічні зіткнення, катаклізми, війни були завжди, бо Осівці-це стратегічний населений пункт. За повідомленням Б. Чепурка на горі Бручевиці при видубутку вапняку сипалися кістки. Можливо там було череповище. Крім людських кісток, траплялися останки динозаврів та доісторичних риб-сліди всесвітнього потопу часів Ноя. Старожили свідчать, що при будівництві церкви (зараз УАПЦ ) знаходили кістки велетнів. У античних легендах відлунням до нас дійшли відомості про надлюдей, які народжувалися від зв'язку так званих богів із людьми і відзначалися надприродною силою та велетенським ростом. Наскільки б  це нам не здавалося неймовірним, але у кожній легенді є сліди правди. Тому не будемо відкидати це свідчення народної багатовікової пам'яті як бабусину баєчку. Наприклад, у Біблії говориться про ніфілімів-жорстоких і сильних нащадків павших ангелів напівлюдей-напівбогів, - які наповнили Землю злом. А Біблія -це єдина книга на планеті, якій можна довіряти повністю, оскільки вона-слово Бога. Схоже, що наша місцевість була заселена ще до Ноєвого потопу.
Отже, друга версія походженя назви села: від старослов'янського "ость", що означає кістка як символ людських втрат під час воєн. Її підтримують Т. Кунзик, Б. Чепурко, Є. Ценська - Федорович.
Б.Чепурко вважає, що назва поселення має дві основні лінії потрактування: поле поховань, поля пам'яті та споконвічна смуга осілості хліборобів. Він згадує племена осів-оросів-росів-русів-русенів-русинів. Зокрема про осів, які мешкали на схід від германців подає інформацію Тацит (52-120 рр.) Вони жили на заході сучасної Словаччини і називали себе остами, тобто східняками. Римляни дотримувалися їхньої першоназви оси-осілі (osovie- символ осілості). Оскільки територією України пересувалося багато кочових племен, які займалися скотарством, жителі поселення на відміну від них назвали себе осілими-осівцями. Одна із старих версій села звучить як Уссівці-усістися, поселитися на  одному місці, перейти до осілого способу життя. Слова осад, посад, оселя, оседок, осідок-вірогідні основи, від яких могла піти назва села як символу осілості. Одне із значень слова оселя-селище, поселення, село. Тобто село назвали Селом.))) Отже, третя версія походження назви села у розробці Б.Чепурки містить у собі селітебні основи, що вказують на осілий спосіб життя  місцевого населення (оси-осілі).
Як відомо, осілий спосіб життя передбачає заняття хліборобством. Оскільки землероби були мирним населення, вони, як правило, ставали об'єктом завоювань кочовиками. Завойовникам та правителям підкорені осілі землеробські племена платили осип- данину зерном.  В томонімі Осівці виділяється корінь сів. Назва співзвучна із словами сівба, сіяти, осига-стоколос житній, осить-сушарня для снопів. Всі терміни вказують на хліборобський характер походження назви села. Отже, згідно із четвертою версією у авторстві того ж Б.Чепурки (кому ж як не осівчанам займатися проблемою етимології топоніма малої батьківщини) назва села походить від сіяти-займатися хліборобською працею.
На звучання назви села вплинули також етнічні мотиви номінації. Зокрема, у 1936 р. в Осівцях були виявлені  випадковим чином давні горщики, дослідженням яких зайнялися історики-археологи Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (НТШ) у Львові. Їх дослідив і описав український історик Смішко, який датув знахідку ІІ ст. до н.е. Інший український дослідник Я.Пастернак відніс їх до липицької археологічної культури, яку, на його думку, представляли племена  костобоків. Частина істориків вважають костобоків дакійцями, інші - до слов'янами. Після походу на Римську імперію землі костобоків розорили вандали і вони поселилися між Дністром і Прутом. Назва племені пішла від двох слів: кості і боки. В даному випадку не писемні джерела, а археологічні знахідки, свідчать про те, що назву селу Осівці дали давні предки місцевого населення -предстаники етносу костобоків.
Крім того,
село за часів феодального права було резиденцію представників польської шляхти. Оскільки населений пункт став оселею знатного роду, його "посілістю", від цього утворилася назва Осівці- осісти, осідати.Це п'ята версія, що стосується сучасного звучання назви села. 
Проте не забуваймо, що номінація села неодноразово змінювалася. І перше відоме найменування поселення звучить як Буссовче (якщо це не перекручений варіант назви, яка в усній мові звучала по-іншому).
Не виключено, що стародавній варіант імені села пов'язаний з бузьками (діалектна назва лелеки), як символами вирію. У слов'янських язичницьких віруваннях вирій був місцем перебування предків, всіх, хто помер та загинув в боях.
Корінь слова "бус" наводить ще на одну версію походження назви Буссовсе. Відомо, що у слов'ян був вождь Бож або інший варіант його імені Бус.  Єдиний раз про нього згадує історик Йордан у праці Історія готів як вождя антів кінця 4 століття. У даному випадку Бус-це власне ім'я правителя. Проте існує думка, що бус -це титул. У кожного слов'янського племені був свій бус-вождь. Звідси і Буссовче - це поселення, де знаходиться ставка місцевого вождя, який контролює довколішні землі.
Ідею про те, що населений пункт був адміністративним центром округи  підтверджує наступний варіант назви села - Войтовче похідний від слова війт.  Війт (пол.wojt, woyt ) -намісник правителя, керівник місцевого самоуправління. У приватних населених пунктах війти призначалися власником або обиралися громадою. За свою службу війт брав частину податків. У Галичині 1921-1939 рр. війт був керівником найменшої адміністративно-територіальної одиниці - гміни. 
Оскільки війт означає в перекладі із латині " покликаний на допомогу", то можливо сусідні племена назвали жителів села войтівцями-тобто союзниками, які прийшли їм на допомогу у боротьбі з ворогом.
Ще одним чинником, який вплинув на звучання назви села у формі Войтовче стало існування на території населеного пункту  монастиря чернечого Ордену домініканців із 13 до кінця 15 століття. Про це повідомляє  Роман Афтанази у праці "Історія давніх резиденцій на окраїнах Речі Посполито"ї і Єва Ценська - Федорович у свої книзі "Незапланована подорож". На чолі домініканського монастиря, згідно з німецьким правом, стояв  Ortsvoqte - пристав, війт у чернечих маєтках з окремими монастирськими комплексами.  Тому на позначення місця, яке знаходилося під владою 
Ortsvoqte-домініканмького війта,  у документах вживається полонізована назва села Войтовче.
Наступна номінація села Госовче або Гусовче, Гвсовче. 
До нашого часу збереглися перекази про те, що в село приїзджав великий князь Київської Русі Володимир (980-1015 рр.) Він зупинявся біля джерела над р. Стрипою (недалеко від теперішнього моста). Тут знаходився його погост-гостинний двір і місце збору данини. Сюди він навідувався раз в рік з метою збору полюддя  з довколішніх поселень. Від слова погост-гостинний двір князя, і пішла назва Гостовче і інші її перекручені форми Гусовче і Гвсовче.
Старослов'янське "гост" вживалося також у значенні "місце, де відбувається торгівля".
Крім того через село проходила важлива дорога до Бучача,Чорткова та інших міст, як говорять і зараз місцеві жителі - гостинець. Тому і Гостовче-село через, яке проходить важливий шлях.
Цим шляхом не завжди приходили з миром. У кінці 15 - на початку 16 століття село багато разів спустошувалося турецько-татарськими набігами. В результаті набігів повністю був зруйнований також місцевий домініканський монастир, а вцілілі монахи розбіглися.
У перекладі з грецької мови hosia-означає порятунок. Люди, які врятувалися від страшної навали, могли назвати себе госіянцями, осіянцями, тобто врятованими. 
Першооснова, яка вчувається У вимові Гусовче та привертає увагу гус-гуси.  Село розкинулось вздовж річки Стрипи-зручного місця для розведення водоплаваючої птиці. Тому у селі завжди було багато гусей. Великих клопотів вони не завдають: зранку до вечора на річці, самі йдуть, самі приходять, харч шукають на лузі, а в господарстві значна підтримка. Слово "гуска" ввійшло у нашу мові із сармато-скіфських мов і означає "суха". Можливо іранські кочівники, не знайшовши тут  паші для своєї худоби, охрестили місцину "Гусовче" -суха (земля). В пам'яті відразу спливають вигорілі осівецькі пасовиська посеред літа.
Наведені варіанти старих назв села відображають польське звучання топоніма для якого характерне закінчення -owce. Воно є наслідком полонізації і до українського словотвору ніякого відношення немає. В українській вимові вживається закінчення -івці. Мриглод М. доводить, що найчастіше поселення із закінченням -івці отримують назви від імен засновників поселення і фундаторів. Наприклад, Осія, що означає спаситель-Осівці. Проте Бучко Д. відзначає здатність суфікса -івці творити моделі від будь-яких основ. Суфікс -івці також вживається на позначення групи людей, які поселилися на даній території за певним признаком. Бучко Д. виявив, що найбільше назв на -івці  утворилися в 15 столітті.  До речі,  перша документальна назва про Осівці відноситься саме до цього століття (1421 р.) В етнічному відношенні населені пункти із кінцевим -івці характерні для східнослов'янського ареалу, заселеного тиверцями, уличами та білими хорватами. К. Тищенко вважає, що назви населених пунктів на  -івці характерні для мешканців іллірійського та фракійського походження. Ці дві версії не протирічать одна одній, оскільки тиверці, як вважають вчені, походять від фракійської групи народів.
Для отримання повної картини з  питання походження назви села Осівці  звернемося також до висновків науковців, які працювали над етимологією населених пунктів з подібними основами. Н.Сокіл досліджувала назву поселення Осовня. На її думку, аналізований номен означає схил гори повернутий до сонця. За твердженням Є. Посоцької-Черняхівської Восовня - це місце розташоване на сході. Білоруський дослідник Жукевич В. заперечує тезу російського вченого І. Срезневського про те, що Осовец походить від осов-зсув, оскільки на грунтах, схильних до зсуву село не може існувати. Доктор філологічних наук Шульгач В.П. виводить назву Осівці від породи дерева осики. Топонім вживається на позначення жителів осової місцевості, тобто місцевості порослої осикою. У білоруській мові  аса означає осика, у праслов'янській оса - осина, осокір за трактуванням дослідників Шульгач В., Жучкевич В., Вербич С. 
Сіл із назвою Осівці в Україні існує три, в Білорусії - 80, топоніми з подібним звучанням Осовци, Асовци зустрічаються в Росії та деяких слов'янських державах. Кожне із них має свою індивідуальну, давню і неповторну історію, яка не могла не вплинути на формування топоніма. Наприклад  назва с. Осівці в Житомирській області походить від прізвища власників села панів Оссовецьких. Але це вже зовсім інша історія...
Тепер коротко зберемо до купи всі версії походження назви села Осівці:
Від слова
1.оса-комаха,
2.ость-кістка,
3.оси- племена на сході від германців
4. сіяти,
5. від імені Осія,
6.осіянка-матка у бджіл,
7. осика,
8.бузьки,
7.бус-вождь,
8.війт,
9.войтовці-покликані на допомогу
10.ortrvoqte- війт домініканмького жебрущого ордену,
11.погост-гостинний двір князя,
12.гостинець-дорога
13.hosia-порятунок
14 осовня-схил гори повернутий на схід
15.восовня - місце розташоване на сході
16.осов - зсув
17.костобоки
18.гуси-Гусовче.
19.оселя-місце поселення знатного роду;
20.східняки.
21.гост-торжище.
22.гуска-суха (земля)
23.осісти-символ осілого способу життя землеробів
Немало версій получилося. Вибирайте кому яка подобається ))) Всі ці номінації накладалися, впливали одна на одну, поки не викристалізувалася сучасна назва села ОСІВЦІ. 
Але чи таємниця походження назви села перестала бути таємницею?