Петро та Іван Косовичі

 Спасибі Анатолію Бойківу за відновлення забутих імена в історії, в тому числі, які стосуються Осівець.  Він скрупульозно, буквально по крупинках збирав матеріали, щоб відтворити  життя і діяльність Івана Олександровича Косовича і відкрив для історії села ще одну достойну особистість, яка пожертвувала власним життям заради інших. 

Іван Косович народився в селі Осівці 15 березня 1884 року в сімʼї священника. Вочевидь він прожив у селі Осівці принаймні 2 перші роки свого життя. Зокрема у Шематизмах знаходяться дані про те, що його батько Петро Косович служив парохом греко-католицької церкви  в селі Осівці у 1882 і 1883 роках. У 1886 році він  був переведений на службу    

1882 р.

                                       1883 рік

                                             1886 р.

Петро Косович народився у 1842 році, а одружився у 1873 році. Греко-католицький прихід в роки його служби  в Осівцях становив 1126 душ.

У ті часи Австро-Угорська держава виділяла священникам дотації  у вигляді землі: ріллі та сіножатей, щоб сімʼя священника мала засоби для існування та сіно для худоби і грошові виплати. Громади надавали допомогу священнику продуктами або роботою, як додаткове утримання. 

Отож, господарство сімʼї Косовичів складалося  із  державних  дотацій, які становили 36 моргів орної землі і 6 моргів сіножатей( морг- це трошки більше ніж 0,5 га)плюс конгруа - грошова державна дотація на утримання священника - 252 гульдена і 2 крейсери на рік, що відповідає 5-6 тисячам сучасних доларів.

Дотації були змінними оскільки у 1883 році Петро Косович уже отримував як дотацію від держави  37 моргів орного поля і  конгруа 229 гульденів і 78 крейцерів.

При переїзді до Бариша на службу сімʼя священника Петра Косовича здобула  від держави  дотацію  86 моргів орного поля, 80 моргів сіножатей  і додатокове конгруа 107 гульдені  58 крейцерів.

Порівняно із селянами священник був багачем, але свої дотації у вигляді землі він не міг передавати дітям, вони переходили наступному священнику. Проте добрі конгруа давали можливість забезпечити своїм дітям хорошу освіту. 

Відповідно його син Іван- Олександр 1905 році закінчив Бережанську гімназію і духовну семінарію та на Богословському факультеті Львівського університету в  1909 році. Після навчання він служив священиком  у місті Борщів, пізніше у селах Іванків, Васильківці і Пишківці. Іван Косович пройшов І світову війну як резервний капелан австро-угорської армії. З розпадом імперії він включився у боротьбу за українську державність у складі УГА, як капелан. Разом з воїнами УГА він пережив біль поразки від польських військ у липні 1919 р., після якої УГА перейшла за Збруч і приєдналася до Армії УНР.Далі у серпні українські війська була коротка радість перемоги: УГА зайняла Київ, але вже 31 серпня змушена були залишити місто через наступ Добровольчої армії Денікіна - «Київська катастрофа». Найгіршим ворогом виявився тиф. Восени 1919 р. епідемія  охопила більшість особового складу УГА. Для лікування та перепочинку потрібні були тилові райони. Вінниччина, зокрема Гнівань, стала місцем розташування частин УГА, бо тут проходили залізничні шляхи й було легше організувати постачання та медичну допомогу. За різними оцінками, до 70–80% особового складу УГА захворіло на висипний тиф. Армія, яка ще влітку налічувала понад 50 тисяч вояків, фактично перестала існувати як організована бойова сила. Лікарів і медикаментів катастрофічно бракувало, а польові шпиталі були переповнені. Одною із жертв тифу став Іван Косович, здійснюючи духовну підтримку хворим. Життя зароджене в Осівцях, згасло у Гнівані 20 грудня 1919 року.

Директор школи Іполіт Партика

 Про Іполіта Партику приходилося чути від старожилів села, як вчителя осівецької школи. Отож, що нам відомо ще про Іполита Партику 1886 року народження? Він був директором 2-класової школи в Бобулинцях, як видно із списків «DZIENNIK URZĘDOWY KURATORJUM OKRĘGU SZKOLNEGO LWOWSKIEGO numer 4. Lwów, dnia 10 maja 1930» 

Крім того із документу  «SPIS PANSTWOWYCH LIST DO SEJMU 1928 рік», зрозуміло, що пан директор  балатувався до Сейму послів Речі Посполитої від MOW(Monarchiczna organizacja wszechstanowa).  Судячи із партійної приналежності, розуміємо, що пан Партика виявляв  прихильність до монархічного ладу. MOW, що діяла між 1925 і 1930 роками прагнула відновити монархію в Польщі, виходячи з концепції представництва всіх станів, але не змогла здобути значного впливу та зникла після 1930 року.

Іполіт Партика під номером 41 

Свої консервативні погляди Іполит Партика очевидно не втратив з розпадом партії і був активним поборником утвердження польської колонізації на українських землях, приєднаних до Польщі після її відновлення у 1918 році. Політична  позиція пана Партики прослідковується у його співпраці із польською молодіжною стрілецькою організацією Związеk Strzelecki.

В газеті “Wschód” numer 131,  1939 r. міститься фото, де Іполіт Партика відображений на фото з польськими стільцями, освітнім інструктором Петром Якубовичем і поліцейським Альбіном Мулярчуком.

Іполіт Партика на нижньому фото другий зліва. 

В  ті часи у селі Осівцях поряд з українською читальнею «Просвіти» існував польський Народний дім Товариства народної школи - польської освітньої організації, що діяла у 1891–1940 роках у Галичині з метою поширення освіти серед польського населення в сільській місцевості. Іполіт Партика, очоливши школу в Осівцях( 1939 р.?),  створив у селі стрілецький польський підрозділ.

Польські стрільці в Осівцях краще фінансувалися, ніж українські аналогічні організації - «Луг» та «Сокіл». Зокрема, у травні 1939 року на кошти, зібрані серед польського населення та інтелігенції села польський «Стрілецький союз» придбав радіо-модерний на той час 5- ламповий апарат.

В статті газети «Схід» говориться про те, що «радіо стало центром, який збирає не лише молодь, а й людей похилого віку. У неділю люди збираються в залі, але й надворі, не лише на вулиці. Під вікнами слухають служби та різні цікаві й корисні програми».

Також старожили села згадують, що українські луговити і соколи марширували з деревʼяними топірцями, в той час як польські стрільці мали справжні «гвери».

Українські організацій «Луг» та «Сокіл» після пацифікації 1930 року зазнавали обмежень у своїй діяльності. 

Подальша його доля колишнього директора Осівецької школи з початком ІІ світової війни невідома. 

Таємниця 112. Ласло Турцо Надь

Ласло Турцо Надь (László Thurzó Nagy) - угорський журналіст, 25 січня 1893, Мішкольц — 27 квітня поет і композитор, народжений у Мішкольці 25 січня 1893 році також побував в Осівцях під час І світової війни у складі 10-го Гонведського піхотного полку. Коли полк заснував власну табірну газету «10-й Гонвед», він став її штатним співробітником, а потім редактором. Разом із Чабою Сассі вони писали для газети різні статті та вірші.Кілька угорських пісень, на тексти Сассі Чаби, які й досі добре відомі, є покладені переважно на музику його добрим другом з полку, Ласло Турзо Надь.

 Музичні твори Ласло Турко Надя можна послухати тут. 

https://m.youtube.com/watch?v=wM7wA0Vcawk&list=PLiyt68FRO5_BBVq5M7VF7vppoT2pBZmkQ&pp=iAQB8AUB

Зокрема «Пісня птаха Швидких Крилах» написана Чаба Саші і покладена на музику  Ласло Турзо Надем відображає біль, яку несуть війни.

https://m.youtube.com/watch?v=EWy7byduy0I

Таємниця 111. Наслідки для Осівець після Орининської битви

 Шляхи наїздів татар і турків після бою під Оринином на українські землі, зокрема на Осівці. 

Село Оринин Хмельницької області Каменець-Полільського району знаходиться від Осівець  на відстані трохи більше 100 км.  Тому 20 вересня ніяких наслідків від вступу на українські землі, які тоді були складі Речі Посполитої,  5 тисячного війська буджацькоі орди на чолі з Кан-Темиром і 10-тисячного війська калги Криму Девлет Гірея з 10, мешканці села ще не відчули. Під Оринин також йшли турецькі війська під командуванням Іскандер-паші, щоб вступити у бій з польськими військами на чолі із гетьманами - двома Станіславами: Жолкевським і Конецпольським. Турецько-польські стосунки на той час загострилися і все ішло до маштабнішої війни, яка в решті вибухнула  у 1621 році під Хотином.

28 вересня 1618 року під Оринином почався бій в хаосі магнатських сварок. Татари і турки трохи почубилися з погано організованими поляками, а далі кинули цю невдячну справу і на наступний день польська шляхта, яка вже трохи між собою помирилися і вирішила дружно стати до бою, татар не дочекалися, бо ті кинулися грабувати довколишні села. Їхні орда розповзалася по українських  землях на відстань декількаденного  кінного переїзду.

Адам Гієронім Сенявський, чашник коронний, восени 1618 р., надсилаючи Станіславу Жолкевському звістку про діяльність татар, писав про руйнування Ямполя, Немирова, *Оссовце*, Кременця, Збаража, Синяви. Також було розорено Острополь, Маначин, Чорний Острів, Базалію, околиці Костянтинова поблизу Дубна, Проскурів, Межибож,  Городок, Сатанів і Берестечко. Приблизно 7 жовтня ординці відступили Чорним шляхом через Чуднів, Чорторію, Кодню, Паволоч. Багато народу було забрано в ясир, а поля понищино. Постраждали Руське, Подільське. Волинське та Брацлавське воєводства. 

«Наслідки татарського набігу у 1618 році та двох наступних років на українські землі були жахливими -  в державних землях самого тільки Руського воєводства  з 1528 ланів що оброблялись до 1618 року в 1620-му лишилось  704, з 318 дворищ - залишилось 60, близько 60%  господарств,  втрати населення дослідниками оцінються в межах 5-6%». - відзначає  Заремба О.

Даних стосовно кількості населення  в Осівцях і втрат не збереглося, про що йде мова в Polski Słownik Biograficzny. T. XXXVII/1, zeszyt 152. Warszawa — Kraków : Polska Akademia Nauk, Drukarnia Uniwersytetu Jagiellońskiego, 1996. s. 101. 

Див. Таємницю 98 «Динаміка населення». 

Відсутність даних перепису свідчить, що село майже опустило і в звʼязку з цим його уцілілі мешканці та власники були звільненні від податків. 

Таємниця 110. Деже Мейлінгер - угорський письменник в Осівцях.

 Мейлінгер Деже народився у сім’ї  шевця Рудольфа Одена та Марії Ковач. Навчався в Академії образотворчих мистецтв у Будапешті, яку закінчив у 1914 році та отримав сертифікат учителя малювання. Його майстрами були Віктор Ольгяй, Іштван Реті, Імре Ревес, Лайош Шлані та Лайош Зомборі. Ще в коледжі, у 1911 році отримавши стипендію Конера, він брав участь у роботі художньої майстерні Сольнок. У цьому йому допомогли викладачі коледжу (Шлані, Ольгяй і Зомбори). Під впливом Адольфа Феньєса він захопився ландшафтним живописом.

На початку Першої світової війни він був зарахований до 10-го піхотного полку Мішкольц національної гвардії (Tízes honvédek), і саме тоді він уперше відвідав Мішкольц. Під час Горліцької операції осінню 1915 року разом із 10-м гонведом, де служив, перебував у селі Осівці.

 Він працював військовим креслярем разом зі своїм другом, художником Гюле Кьовером.

Карикатура на Деже Мійленгера, виконана його другом художником Гюла Кьовером.

 Вони мали спільну виставку в Мішкольці в 1917 році в графській ратуші.

Після демобілізації в 1919 році він оселився в Мішкольці і працював учителем мистецтва. Його дружиною була Ержебет Туранська, прийомна донька Акоша Бізоні.

У 1919 році разом зі скульптором Даніелем Нітраєм заснував безкоштовну художню школу. З цього виросла пізніша мистецька школа Мішкольц, яка була заснована в 1921 році в будівлі та великому парку колишнього інституту гідротерапії Егрі Мікса. Влітку мистецька школа діяла при коледжі образотворчого мистецтва, а в інші місяці року вона належала до вільної школи. Деже став одним із засновників Товариства художників Мішкольца.

Його стиль визначали постімпресіонізм і традиції Надьбанья, він відомий насамперед своїми пейзажами. Деже часто виставлявся та брав участь у виставках Műcsarnok та Національного салону, щорічно проводив індивідуальні виставки в Мішкольці, переважно у виставковому залі на першому поверсі готелю «Корона», але також був частим учасником групових виставок. У 1940 році відбулася ювілейна виставка з нагоди 25-ліття діяльності в Мішкольці. У 1939 році він отримав премію Рата, у 1940 році — медаль Зала, а в 1941 році — премію Естерхазі за портрет. Його роботи можна знайти в колекціях музеїв і приватних колекціонерів у Мішкольці, а також через правовласника Кароля Естергазі в Егері.

Таємниця 109. Кьовер Гюла в Осівцях під час І світової війни

 Гюла Кьовер народився в Верпелет, графство Хевеш. Він  навчався у Будапешті в Академії образотворчих мистецтв, між 1902 - 1906 роками у Берталана Секелі та Імре Ревеса. Після коледжу він продовжив навчання в Мюнхені, там же в Академії образотворчих мистецтв, у класі  Петера Гальма, а далі в в Парижі у Г. Мартіна. Його  виставки були в Мюнхені,  в Парижі, Римі, Мадриді та інших великих містах. Свою першу виставку він провів в Угорщині в 1909 році в Будапешті, а наступну там же в 1911 році. У 1914 році він отримав ювілейну коронаційну премію імені Ференца Йожефа, стипендію для підтримки  молодих художників.

З початком Першої світової війни 15 січня 1915 року вступив добровольцем до 10-го піхотного полку - Гонведу в Мішкольці. Закінчив школу офіцерів запасу, звідти був направлений на російський фронт, де разом із Деже Мейлінгером увічнив у малюнках події на полі битви та військові будні. На посаді командира взводу і роти 35 місяців брав участь у боях полку. Як писав Чаба Сассі,  який зустрів художника саме в Осівцях на початку осені 1915 року, він «став військовим художником полку». На цій посаді він був ілюстратором табірного журналу 10 Honvéd, в якому з’явилося багато його карикатур на офіцерів і солдатів.

 Його малюнки були настільки популярні, що їх також продавали на листівках у Мішкольці. У 1916 році він  оформив окремий альбом цих карикатур під назвою «Kacagó lapok a söre styák» (1915–16). Проривний успіх альбому характеризується тим, що навіть ерцгерцог Йозеф гортав його і багато разів посміхався барвистим малюнкам і влучним підписам. Серед інших нагород він отримав срібну та бронзову нагороду Signum Laudis. Після демобілізації він і Мейлінгер мали спільну виставку в Мішкольці в 1917 році в графській ратуші.

Після війни він оселився в Будапешті і малював портрети, пейзажі. Не полишав він і карикатури, малюючи для кількох журналів. У 1917 і 1919 роках він мав групову виставку в Національному салоні, в 1922 році він отримав Erzsébetváros Kaszinó, а в 1923 році Műcsarnok-премію.

Цікава історія його кохання.

1907 році в Мюнхені художник зустрів фінську дівчину Алісу Штюнкель, і вони закохалися. Коли обидва поїхали додому, стосунки не припинилися, вони довго листувалися. Дівчина за згодою Кевера вийшла заміж за інженера у Фінляндії, а потім отримала звістку, що художник загинув на російському фронті. Коли син Аліси вчився на ветеринара в Берліні, він дізнався від тамтешніх угорців, що художник живий. Жінка поїхала до Будапешта, і вони одружилися. Імовірно, подружжя переїхало до Фінляндії після Другої світової війни, і Гюла Кьовер помер тут у 1950 році. Його урна знаходиться на кладовищі Хієтаніемі в Гельсінкі.

Таємниця 108. Чаба Сассі - угорський поет в Осівцях і про Осівці

Чаба Сассі народився в Мішкольці, його батько Арпад Сассі (1844–1915) був журналістом і заступником мера, а брат Аттіла Сассі «Айглон» (1880–1967) - художником.

У квітні 1915 року він записався до 10-го піхотного полку в Мішкольці і виступив у Галичину та брав участь у прориві під Горлицями, а потім 10-м піхотним полком переслідував російські війська аж до Бреста. 

Він постійно повідомляв про події своєї газети з фронту, а коли в липні 1917 року було створено польову газету «10 Honvéd», він був її головним редактором.

 На фронті він писав свої вірші, які також були відтворені на листівках, і з цього доходу збагачувався фонд військових вдів і сиріт полку, а також у цей період було видано дві книги «воєнних» віршів. Його двотомний щоденник, написаний на передовій (Hét ország frontján), є важливим документом і був опублікований у Мішкольці в 1930 і 1931 роках. У 1939 р. вийшла збірка «Пам’ятний альбом І світової війни» 10-го гонведського піхотного полку Мішкольца, у якому підсумовано битви полку під час Першої світової війни та інші події.

Його перші вірші були опубліковані в 1904 році («Зірки, що біжать»), у 1909 році він з’явився в спільній антології з Маргіт Каффка, Яношем Симоном Міскольчі та Рейхардом Пірошкою («Нас семеро»). З його творів, опублікованих між двома війнами, можна дізнатися багато важливих і цікавих фактів із життя Мішкольца. Він написав слова для пісні Rákóczi для Pongrác Kacsóh. Кілька  його творів покладено на музику Ласло Надь Турцо, який був добрим другом полку.

У книзі «Hét ország frontján» К.1, ст. 164-168 (« На фронті семи країн») Чаба Сассі записав свої враження про Осівці:

«Через Бобулинці ми дісталися до Осівець у сутінках 16 вересня. В обох селах живуть красиві білі люди. Таких гарних сільських жінок і дівчат із правильними обличчями я ще не бачив».

«Осівці – дуже красиве українське село. Біля підніжжя величезні ліси. В селі, на берегах Стрипи у Потоцьких є гарний замок із парком. Селяни, судячи з мого поголеного обличчя, вважають мене священиком і я ледве встигаю ховати руки подалі від багатьох поцілунків».

«Першого жовтня сформували маршовий батальйон. Серед них був  Gyula Kövér, всесвітньо відомий художник, якого призвали в Бельгії чи то Нідерландах під час мобілізації влітку 1914 року. Там він малював старовинні, красиві бельгійські міста. Деже Секелі призначив його військовим художником полку.

У той же час в Осівцях я зустрів сержанта Саму Штерна, підрядника водопровідних споруд із Мішкольца, серед іноземних військових, які марширували через село.

24 вересня пан Гадфі, який 14 місяців був командувачем 39-ї дивізії національної оборони, попрощався з полками військової дивізії. Йому було передано командування групою. Новим командиром дивізії став — Балаж Дані (Dáni Balázs, Dani von Gyarmata und Magyar-Cséke Blasius)».

Далі він повідомляє, що його вірш «Вперед» був надрукований на листівці,  намальованій  Гюлою Кьовером.

 «Вірш оточений гірляндою з дубового листя, на кожному листку якого, починаючи з Горлиці, вказано назву дня бою, коли дивізія здобула перемогу під час Горлицько наступу. Вгорі зображено портрет генерал-лейтенанта Гадфі, а внизу зображення, факсиміле, підписи всіх командирів — командирів дивізій, бригад і полків. Формуляр буде надруковано щонайменше 10 000 примірників у Пешті триколірним способом друку і  кошти від її продажу підуть на користь вдів та сиріт».

Крім того деякі вірші поет написав перебуваючи у селі Осівці, зокрема цей: