Листи з Казахстану

Таємниця 68. Листи з Казахстану.
В родинному архіві Стравинських збереглися листи з Казахстану від Ольги, сестри Вітольда Ценського з Осівець, та її дочок Марії та Ванди.

20 вересня 1939 р.війська Червоної армії увійшли у с. Водники, де знаходилися маєтки Стравинських. Едвард перед тим, передбачаючи своє ув'язнення, виїхав до Львова і переховувався у домі панів Слонецьких у будинку на вул. Коперника 42. Тут він був арештований НКВД 10 квітня 1940 р. і до 1994 р. (до опублікування так званих Українських катинських списків) вважався зниклим безвісти.
Більшовики виселили  Ольгу Стравинську із дітьми з їхнього дому у Водниках і конфіскували його. Деякий чам Ольга мешкала в селі, а 10 квітня 1940 р. вона переїхала з доньками Вандою та Анеткою в м. Галич до Романовських, де Стравинські разом з господарями  тієї ж ночі були арештовані та відправлені в Казахстан. Вони відбували заслання в Актюбінську в колгоспі ім. Калініна.
Її донька Марія в цей час перебувала у Львові разом з батьком у Львові і також була арештована. Заслання дівчина відбувала окремо від родини в Казахстані у Марменську?( можливо перекручено Мактаарал) в колгоспі з епічною назвою "Красный скотовод".З початком німецько-радянської війни і звільнення поляків із заслання вона дісталася до армії Андерса, а в 1947 р. виїхала до Канади.
Син Ольги Стефан в цей час знаходився в інтернаті ім. Торосевича на вул. Скарбковській 21. Він зумів, завдяки попередженню сусідів, уникнути вивезення і переховувався у Львові до відступу радянських військ у 1941 році.
Листи Стравинських відображають важке життя родини у засланні. Під час арешту вони могли взяти з собою лише те, що було під руками. В Казахстані їм не вистачало елементарних речей: кастрюль для приготування їжі, ложок, ножів, мила, білизни, одягу. З приходом зими переселенці страждали від 50-градусного морозу. Не було зимового взуття, кожух - один на трьох, ледве опалювали халупу сушеними кізяками. Хліб видавали нерегулярно, основною їдою було худе молоко (перепущене на центрифузі) і ячмінна манка. У листах Ольга та її доньки просять родичів надіслати їм деякі речі необхідні для виживання. Крім того, вони страждали від розлуки із ріднею і невідомості про долю Едварда.
Ці листи-це не тільки джерело дослідження епохи радянського терору, а крик стражденної людської душі.

http://strawinski-family.blogspot.com/p/blog-page_16.html?m=1

Таємниця 67. Коли оживає історія?

Хто сказав, що історія мертва наука?

Насправді, це наука, яка воскрешає минуле, бо воно живе в нас, в кожній нашій клітині ДНК, в нашій генетичній, часто, підсвідомій пам'яті. Вона виражається у наших вчинках і формує неповторний менталітет кожної нації. 

Минуле оживає із пожовклих сторінок архівних документів, вкритих, місцями уже вицвілим від часу, чудернацьким мережевом текстів пера невідомого писаря, старих листів і фото наших родичів.
 А трапляється історія оживає в прямому значені цього слова. Тоді розумієш, що твої дослідження були недаремними.

2-6 липня 2019 р.у Київ навідалися Роман Стравинський із сестрою Анною то її чоловіком Богданом. Вони відвідали поховання його діда, Едварда Стравинського, яке знаходиться в Національному заповіднику " Биковнянські могили".

Едвард Стравинський був арештований розстріляний у 1940 р. на Биківні за так званими Українськими катинськими списками, як польський офіцер, підполковник польської кавалерії у відставці. 

Радянська влада не простила йому, що в 1920 р.,в час польсько-більшовицької війни, Едвард був військовим комендантом м. Києва і належав до стану великих землевласників.

 Богдан Аншпергер, Анна Апшпергер-Стравинська, авторка блогу, Роман-Міхал Стравинський

За те, що були шляхтичами більшовицька репресивна машина жорстоко пройшлася по родині Стравинських: Ольгу з дочками Марією 1914 р. н., Вандою 1921 р.н. та Анною 1927 р.н. більшовики відправили у заслання в Казахстан, де Ольга померла від голоду 7 грудня 1940 р. Її хворе серце не витримало важких випробувань та голоду.

Подяка Анні Аншпергер-Стравинській за фото її бабусі із сімейного архіву.

 Ванда пішки повернулася із казахського заслання у Польщу і стала активним діячем Руху Опору . Вона полягла під час Варшавського повстання у 1944 р.: німці кинули її в палаючий будинок.

З  початком Другої світової війни та вступом радянських військ у Західну Україну у вересні 1939 р. Едуарда затримали співробітники НКВС.

Едвард Стравинський

Він був відправлений у Київську тюрму.

А далі десятки років невідомості про його долю. Із лап НКВС живим і неушкодженим було вибратися неможливо-це зрозуміло. Проте точної інформації: чи був Едвард відправлений у заслання чи був розстріляний, де і коли згинув - ніхто не знав.

Тільки у 1989 році  було оголошено, що у Биківні поховані жертви сталінських репресій і почалося встановлення імен закатованих, а в 1994 р.- надруковані так звані Українські катинські списки.

21 вересня 2012 року на території Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили», у присутності президентів Польщі та України, урочисто відкрито Міжнародний меморіал жертвам тоталітаризму 1937-1941 років, який складається з двох частин: українського Меморіалу і польського військового кладовища. Меморіал збудований за проектом українського архітектора, академіка Л. Скорик та польських архітекторів Роберта Гловацького та Марека Модерну.

Тепер родина Стравинських змогла дізналася правду про обставини і місце смерті свого дідуся.

На Биківні серед довжелезної стрічки пам'ятних плит, знаходиться скупе нагадування про вкорочене вистрілом енкаведиста в потилицю життя Едварда Стравинського.

І, напевно, один із найхвилюючиших і незабутніх моментів в житті Романа Стравинського та його сестри Анни, які нарешті дізналися правду про долю свого дідуся, ім' я якого знайшли на стіні пам'яті серед тисячі інших, знищених НКВС на Биківні.

Тисячі життів обірвалися тут: як українців так і поляків.

 А в маштабах держави мільйони. Це спільна трагедія не тільки двох народів: українського та польського, але й багатьох інших, які постраждали від сталінського тоталітарного режиму. Така біда державного маштабу приходить тоді, коли  при владі злочинець возведений в ранг бога, а більшість - сліпі виконавці його злочинної волі.

Як важливо бути зрячими розумом, не давати собою маніпулювати  для досягнення чиєїсь, часто, злочинної мети, щоб потім не стати самому злочинцем і жертвою одночасно. Чи історія коли-небудь навчить чогось людей? 

Стравинські зараз є опікунами 96 - річної Єви Ценської-Федорович, яка також пройшла жахи казахського заслання і ледве вирвалася із лап голодної смерті. Їй зараз 96 років. Єва - це ще один вогник живої історії, частина історії с.Осівець. Дуже стійкий вогник, з величезною незламною жагою до життя.

Ну, хто ще скаже, що історія це нецікава мертва наука?

Таємниця 66. Ініціатива Єви.
Пам'ять про пережите в казахському засланні із сестрою та матір'ю не залишає довгожительку Єву Ценську-Федорович.
Єва не із чуток знає про важку долю дітей заслання, їх зіпсоване, вкрадене дитинство. Багато з них втратили назавжди основу свою  існування - власну родину та росли при сиротинцях.
  У 1942 р. Єва працювала в Червоному Хресті при Польській армії Андерса, яка дислокувалася в Ірані.
Її завданням було вести картотеку польських дітей, що загубилися під час переїздів чи осиротіли.
Кожен день до спеціально призначеного пункту привозили сотні обездолених дітей. Єві необхідно  було записати ім'я, прізвище дитини, скільки їй років, прізвища та імена батьків. Із спогадів Єви її спілкування з дітьми в більшості випадків виглядало так:
- Як твоє ім'я?
- Казя.
- А прізвище?
- Не знаю.
- Скільки тобі років?
- Не знаю.
- А де мама?
- Померла.
- А тато?
- Не знаю.
В таких випадках робився запис:
" Казя, приблизно вісім років, світле волося, голубі очі". А оскільки польські діти майже всі були світловолосі і синьоокі, то записи получалися однотипними і мало інформативним.
Дані цих картотек розсилали в різні країни, щоб створити  можливість віднайдення загубленої дитини родичами. Чи реально було за такими записами відшукати свою крихітку?
Малюки в умовах заслання були позбавлені необхіднішого для їхнього росту та розвитку, не могли отримати при потребі медичної допомоги, тому багато з них не виживали в таких нелюдських обставинах.  Найжахливіше, що такі умовах для підростаючого покоління  спеціально створювалися радянською владою, щоб позбавити майбутнього нації, які Сталін запланував для винищення. Це стосувалося не тільки поляків, але й українців (операція " Захід"), татар, народів Криму, турків, євреїв та інших. Кожної нації, яка мала щастя контактувати із сталінським режимом торкнулася гострим лезом політика тоталітаризму.
Родина Ценських виявилася серед тих, що сповна відчули на собі немилосердну  руку більшовицького правління, тому Єва Радянський Союз інакше  як "нелюдською землею " не називала.
 Хіба можна позбутися від болю втрати молодшої сестри Ані, яка померла в засланні від голоду, хвороб і важкої праці? Вона залишилися  лежати там, у чужій землі. Бідна Аня довго мучилася від застуди і кашелю. Єва безуспішно шукала  лікаря для неї. Він нарешті прийшов... після похорону Ані. На час смерті у 1941 р. їй було 15 років. В далекому Первомайську неподалік від Ленгера давно загубилася її могила з дерев'яним хрестом. І таких дітей, чиє життя завчасно обірвалося у засланні, були тисячі.
 Її молодша сестра Ліля, яка також була у засланні, померла у 2010 році і похована у Вроцлаві з батьком і матір'ю.
Не зважаючи на похилий вік Єва залишається бійцем проти тоталітарної системи. Зокрема, вона ініціювала та фундувала відкриття в с. Ласки, під Варшавою, де зараз проживає, меморіальної дошки на згадку про дітей, депортованих радянською владою до Казахстану. 
17 вересня 2017 року, до 78-ї річниці агресії була відкрита пам'ятка в пам'ять про них, дітей, що так ніколи не стали дорослими, бо  загинули в "нелюдській землі". 

На церемонії  відкриття пам'ятника були присутні представники Центру досліджень тоталітаризму ім. В. Пілецького, мешканці села Ласки та "сибіряки"- колишні жертви депортації. 

Кароліна Качоровська- дружина останнього президента Польщі у вигнанні Річарда Качоровського надіслала  Єві листа-подяку за її ініціативу. Пані Кароліна також перебувала у засланні у 1940-41 рр., як і її чоловік. Річард загинув у 2010 році під час авікатастрофи  разом із тодішнім президентом Польщі Лехом Качинським. Польська делегація направлялися в Катинь для вшанування пам'яті замордованих там у 1940 р. за наказом Сталіна польських офіцерів. 

На час встановлення пам'ятника дітям-жертвам тоталітарного радянського режиму Єві було 94 роки. 29 липня  їй виповниться 96.

Залишилися одиниці тих, хто вижив після депортації в Казахстан. Якщо люди замовчать, то  промовлятиме каміння. Злочин тоталітарної радянської системи проти людства не можна забути.