Таємниця 105. Голокост в Осівцях

Першу писемну згадку про євреїв в Осівцях знаходимо у  Ваłaban, Majer (1877-1942). Spis żydów i karaitów ziemi halickiej i trembowelskiego i kołomyjskiego w r. Kraków: Akademia Umiejętności, 1909.s.9, де автор  вказує, що в селі станом на 1765 рік проживало 11 представників цього етносу, в тому числі одне немовля. 

Звичайно, євреі поселилися в Осівцях набагато раніше. Історики  вважають, що перші євреї прийшли до Львова після руйнування татаро-монголами Києва в 1240 р. Хоча існує альтернативна думка про їх появу тут  у Х-ХІ ст. ст.: німецькі гебреї унаслідок хрестових походів 1096-1215 рр. змушені були рятуватись у Польщі та Румунії, а звідти й у Галичині. Таким чином, євреї з заходу і сходу зустрілись на галицькій території (Богдан Левик. Єврейське питання у у Східній Галичині в ХІІІ-ХХІ ст.: сучасний історико-культурний погляд // Схід # 2 (148) березень- квітень 2017 р.ст. 36). Назва народу  походить від предка патріарха Авраама  у сьомому коліні Євера. Авраама називали «Авраам з роду Євера» або «Авраам єврей». Ця назва «єврей» перейшла на всіх його нащадків, оскільки був родоначальником цього народу і першим у Біблії названий «євреєм»(Буття 10:23-11: 27; Буття 14:13).

Найбільша кількість євреїв  проживала на території села в 1910 році, відповідно до даних Шематизмів-78 чоловік (Динаміку кількості  євреїв в Осівцях див.  у таблиці в Таємниці 98). На початок ІІ світової війни у 1939 році їх налічувалося в селі 40 чоловік. Євреї в різні часи становили 2-3 відсотки від загальної кількості мешканців Осівець.

В архівах ДАТО Ф. 232 Оп. 2 ед. хр. 4158 згадується 1.Освальд Кніпфельберг, який орендував двірське поле в Осівцях. В 1930 році він жалівся на осівецьке протипожежне товариство «Сокіл», яке не з’явилося для гасіння пожежі на його поля. Інший єврей-2. Крігель мав склеп в Осівцях, що у 1935-1936 рр.  став читальним будинком після закриття цього шинку з ініціативи «Просвіти», яка поряд з культурно-освітньою роботою ще й боролася проти пияцтва  (Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто: НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — 944 с. — іл., с. 611).              3.Єврей Підгольц під час парцеляції (1923-1936 рр. ) купив чи не 75 моргів двірського поля (Там же, ст. 609).

 А 4. Зейд Шемонт (Фонд 241 оп. 4 ед.хр 3220 ) станом на 1925 рік був орендарем земель Марії Ценськоі: 537 моргів і платив за оренду 80 корців зерна.

Єва Ценська-Федорович свідчить, що єврей-гендляр скуповував фрукти з іх двірського саду: груші, яблука, аґрус, малину, червону та чорну смородину для продажу за кордон. Євреї в плані торгівлі мали добрий досвід і торгували не тільки продуктами сільського господарство, але й одягом, хутрами, м’ясом та іншим.

Найповажнішим євреєм  і найбагатшим мешканцем на селі був Szyja Pickholz (це прізвище зустрічається в кількох документах часом з перекрученнями у написанні, очевидно, «Шай» - єврейське чоловіче ім’я, що означає « подарунок»; Пікгольц - поширене серед євреїв прізвище). Він мав велику сиву бороду, купку дітей і показний дім в центрі Осівець, володів корчмою, але сам там не торгував, щоб не збурювати незадоволення місцевих, бо через корчми відбувалося споювання місцевого населення і вони перебували під пильним оком національних товариств села (Ewa Cienska-Fedorowicz. «Wedrowki niezamierzone»). В газеті «Хвиля» знаходимо повідомлення про заручини 5.Анелі Пікгольц в березні 1923 року  (Хвиля  1439 11.03.1923 с.7), доньки Шайї.

Крім того ще дві єврейські сім’ї тримали склепики в Осівцях, де можна було купити мило, повидло, рис, все що необхідно в селі: від цвяхів – до цукерків.

Єврейські хлопчики навчалися у хедері та у Бучацькій гімназії, залежно від статку.

Втративши власну державу сотні років тому, ще в ІІ ст. н.е  євреї мріяли про її відновлення і робили для цього конкретні кроки. Вони створили Єврейський національний фонд - Keren Kayemet, заснований в 1901 році з метою викуплення земель Палестини у Османської імперії та їх розвитку для переселення туди.  Осівецькі євреї не залишалися осторонь цього процесу. 24 липня 1927 року у м. Бучач відбулася одна із  сіоністських конференцій, на якій був присутній також  делегат із Осівець Майбергер (Muehlberger)( Chwila №3002 від 29.07.1927, сторінка 6). В газеті «Хвиля» постійно друкувалася інформація про пожертвування у цей Фонд єврейськими кагалами, де незмінно фігурувала також осівецька громада євреїв.

 Так у лютому 1925 року осівецький кагал пожертвував у Єврейський національний фонд 72,80 злотих і 2.20 - боргу (Chwila №2118 від 07.02.1925, сторінка 8).  

В списках остарбайтерів виявляємо ще ряд єврейських прізвищ, які на час німецько-радянської війни проживали в Осівцях (прізвища євреїв потрапили у список остарбайтерів помилково, ці списки можна подивитися в Таємниці 58).

6.Гіпс Геня Шимонович 1896

7.Гіпс Бернард Шимонович 1908

8.Гіпс Кака Шимонович 1902

9.Бреслер Ойзер Максимович 1930

10.Бреслер Нуссим Ойзерович 1889

11.Цігель Маер Семяслевич 1883

12.Цігель Фрида Зельмановна 1891

13.Цігель Зельман Тедеевич 1915,

14. Цігель Халька Маеровна 1920

15.Пайс Етта Форшивна 1860,

16.Айзер Герман Германович 1890 р,

17.Айзер Гена Якубовна 1890,

18.Айзнер Гаемель Германович 1930 р

19.Дунаеер Зофия Фраимовна 1906

20.Пікгольц Шай Хаїмович 1876,

21.Пікгольц Анна Шимоновна 1921

22.Пікгольц Рахеля Симоновна 1876

23.Майбегер Йосип Зиленович 1874

24.Майбегер Зофия Якубовна 1920 р

25.Пікгольц Маркус Халимович 1872 р

26.Пікгольц Гітья Ітянович 1877

27. Пікгольц Файбеш Маркушевич 1911

28.Пікгольц Клара Марківна 1918

29.Гуркевич Йосиф Хелянович 1922 

Під час ІІ світової війни єврейський народ спіткала трагічна доля: нацисти влаштували Голокост. В селі повністю були винищені представників єврейської національності. Місцем масового знищення євреїв в регіоні стало м. Бучач гора Федір. Їх збирали з довколішніх сіл і під конвоєм відправляли в місто. Колони приречених йшли на смерть співаючи сумних пісень, а попереду йшов равін, що ніс будяк в руках. Так нацисти хотіли принизити націю, прирівнюючи її до буряну.

Дерецька Юстина (1927 р.н.) оповідає про врятування єврейської дівчинки 30. Шими (Симона Гіпс 1927 р.н.), яку сусідка жінка коваля-поляка Степана Жеромського навчила християнських молитов і німці її срийняли за українку. Сім'ю Жеромських (у них була одна дочка) радянська влада виселила в Польщу з Осівець у 1947 році. Далі Шиму забрав до себе священик з Переволоки  Микола Семенюк, який також потрапив під репресії. 

Довідка про Семенюка Миколу. 

Семенюк Микола народився в 1882 р. Він отримав вищу теологічну освіту, закінчивши Львівську духовну семінарію. Від 1929 р. виконував обов'язки  священика у с. Переволока. Парох був заарештований 1949 р. Бучацьким РВ МДБ (ст. 54-10 КК УРСР).

• ст. 54-10 — антирадянська пропаганда і агітація: позбавлення волі на строк не менш як 6 місяців, аж до розстрілу або оголошення ворогом трудящих з конфіскацією майна і з позбавленням громадянства

Згідно з постановою ОН при МДБ СРСР вивезений на спецпоселення в Сибір (Росія). Його звільнили у 1955 р. М. Семенюк помер 12.04.1956 р. у м. Тернопіль (Реабілітовані історією Т. 6 ст.162).

Міжнародним інститутом збереження пам'яті жертв Голокосту Яд Вашем, в 1953 році був прийнятий закон про те, щоб віддати належне тим людям не єврейської національності, які під час Другої світової війни рятували євреїв. Станом на 1 січня 2011, звання Праведник народів світу отримали 2363 громадяни України, але у цей перелік потрапили ще не всі, хто ризикуючи своїм життям та життям власних родин, рятували євреїв. Люди, які вберегли від смерті єврейську дівчинку Шиму з Осівець також варті на звання Праведник світу.

 

Таємниця 104. Велика пожежа

 

Велика біда впала на село у 1942 році. Пожежа повністю знищила Осівці і сусідні Бобулинці. Про це знаходимо повідомлення у газеті Львівські вісті №227 від 07.10.1942, сторінка 6, де читаємо: «Львів, 6 жовтня. У зв'язку з великою пожежею, яка з непросліджених досі причин навістила два найзаможніші села Бучаччини, а це Бобулинці і Осівці, що майже зовсім вигоріли». За свідченням старожилів причиною пожежі стало необережне поводження дітей з вогнем, які у Білявинцях підпалили стирти. Про винуватців пожежі, думається, спеціально не повідомили місцевій німецькій адміністрації, щоб вберегти від покарання, можливо навіть розстрілу, сім‘і бешкетників, тому в газетах читаємо, що причина пожежі невідома. В той день був сильний вітер і вогонь миттєво добрався до осівецьках хат. Солом’яні  стріхи горіли, як смолоскипи, вітер зривав снопи із дахів палаючих хат і перекидав їх на сусідні. Нічим неможливо було зарадити лихові. Ще в 1939 році більшовики заборонили діяльність усіх українських національних товариств, в тому числі і протипожежних, таких як «Луг» і «Січ», а нові окупанти продовжили цю заборону. Люди зосталися без даху над головою. Проте окупаційний уряд не залишив погорільців напризволяще. Далі у статті сповіщається: «Уряд Губернатора Галицької области виасиґнував 250.000 зол. як першу допомогу пошкодованим та признав достатню кількість будівельного матеріалу на відбудову. Рівночасно з тією акцією допомоги нещасливим жертвам катастрофи, також повітова Делеґатура в Бучачі зорганізувала негайно в обох селах народні кухні та повела акцію дальшої енергійної допомоги. При Делeraтурі створено Комітет допомоги погорільцям Осівців і Бобулинців». 

Така турбота пов’язана із тим, що необхідно було відновити економічну структуру місцевого лігеншафту для постачання продуктів харчування німецьким солдатам на фронт.

Цікаво, що безпосередньо перед цим лихом в Осівцях успішно пройшли  жнива, був зібраний багатий урожай, на радість, перш за все, окупантам, бо село виконало план контингенту. За це на Святі жнив, яке пройшло у Львові в Губернаторській залі,

губернатор дистрикту «Галичина» Карл Отто Густав Вехтер нагородив поряд з іншими також і громаду села Осівець грамотою та оголосив подяку за працю.

В загальному дистрикт «Галичина» станом на 5 жовтня 1942 року виконав план контингенту на 60 відсотків, що констатувалося губернатором як успіх, який пояснюється високою свідомістю українців і розумінням того, що « в той час, коли далеко на Сході змагається німецька армія, охороняючи таким чином між іншим і наші землі від найжахливішого ворога, перед українським Народом стояло в увесь ріст єдине завдання: усіма силами й усіма засобами допомогти німецькій армії й німецькому народові у цьому великанському змаганні» (Львівські вісті №226 від 06.10.1942, сторінка 2;https://libraria.ua/numbers/175/15181/?PageNumber=2&ArticleId=617967&Search=%D0%BE%D1%81%D1%96%D0%B2%D1%86%D1%96). 

Насправді, як свідчать старожили села контингент вибивали з українського селянина репресіми, карали нагайками господаря, якщо сім’я не виконувала плану контингенту. В дистрикті «Галичина» землю було оголошено власністю німецької держави й частину її передано у користування селянам. 31 липня 1941 р. німецька адміністрація дистрикту «Галичина» отримала рішення керівництва армії «Південь», яким передбачалася заготівля 200 тис. т зерна, 25 тис. т м’яса, 15 тис. т. цукру. Селянські господарства розміром до 2,5 га зобов’язані були щорічно здавати «контингент»: 12 ц зерна, 25 ц картоплі. 800 л молока, 200 кг м’яса та інших продуктів. Замість колгоспів та радгоспів створювалися лігеншафти – маєтки. Їх було у Волинській області - 312, Львівській – 214, Станіславській - 295 і Тернопільській - 140. У такому господарстві угіддя поділялися на ланки по 10 родин ( 6 – 7 га на родину). Зібраний уражай практично конфісковувався і вивозився до Німеччини. Оплата селянам за продукцію була символічною. За 160 кг пшениці, 280 кг жита і 80 кг гороху селянин міг отримати лише 165 цигарок, 2,75 л горілки, 1,5 кг залізних виробів, трохи мила, шкіряних виробів і товари домашнього вжитку. До завершення здачі «контингенту» селянам було заборонено продавати свою продукцію. Той, хто не виконував «контингент» оголошувався саботажником і підлягав високому грошовому штрафу. В окремих випадках таких селян відправляли до табору примусової праці (Статистичні дані взяті з http://zno.academia.in.ua/mod/book/tool/print/index.php?id=3433&chapterid=1140 ). 

«Коли бідне гірське село ! дає 114% контингенту, то це геройський чин»(Львівські вісті №227 від 07.10.1942, сторінка 6). А те чи після такого «геройського чину» вижило нещасне село чи страждало від голоду - це вже інше питання. Станом на 1942 рік у більшості українців розвіялася віра на допомогу фюрера в побудові незалежної  України, а Український Центральний комітет продовжував жити ілюзіями, що за допомогою чужих штиків можна збудувати власну державу.

Отже, контингент мешканці села Осівці здали, а їх власні запаси збіжжя на зиму знищив вогонь.

Лихо, яке спіткало Осівці та Бобулинці не залишило байдужими мешканців довколішніх сіл та містечок. Зокрема виявили бажання допомогти мешканцям погорілих сіл студенти м. Бучач. В статті
«Гарний приклад» повідомляється: «Даток на погорільців. Бучач, 14 листопада. Виповняючи наказ місцевого ляндкомісара, учні Торговельної школи в Бучачі, разом з професорами продовж тижня працювали по лігеншафтах Бучаччини. Копали бараболі та буряки. Цими днями прийшли до Дирекції школи гроші в сумі 221 зл., щоб виплатити учням. Учні грошей не прийняли, а одноголосно рішили жертвувати учням з погорілих сіл: Бобулинці та Осівці» (Львівські вісті №261 від 15.11.1942, сторінка 4).

Так спільними зусиллями село вкотре відродилося та ненадовго. В квітні 1944 року в результаті радянсько-німецьких боїв Осівці знову були повністю знищені. Мешканці села повернулися з евакуації із сіл Говилів, Сапова, Ласківці, Буданів і не повірили своїм очам: від Осівець не залишилося каменя на камені. Спочатку осівчани копали землянки, не було навіть на чому зварити їсти, але помалу село знову відбудувалося.

 

Таємниця 103. Остання криївка у Старих Петликівцях

 В домашньому архіві серед старих журналів та газет, ще радянських «Перців», «Вільного життя», преси Незалежної України звернула увагу на видання «Люди і долі». Із багатьох оповідань приправлених надмірою емоцій та написаних пісною мовою (розумію: дописувачі прості люди, а не Марія Матіос), знайшла справді цінну річ. Стаття називалася «21 рік у схроні-труні» авторства Олени Павлюк. Зацікавило те, що описана історія відбулася в Старих Петликівцях, які розташовані від Осівець через село.

Для нас це зараз цікава незвичайна  історія, але за нею стоять зіпсовані долі  двох людей, які протистояли існуючій тоталітарній системі. Їх життя відображає долю всієї української нації, що позбулася можливості іти своїм шляхом розвитку, а не нав’язаним чужоземними зайдами. Це історія про пасивний, прихований спротив двох людей радянському режимові. Знову ж таки не двох людей: в нашій стороні німе протистояння, зацитькане більшовицьким терором, залягало десь глибоко у криївці майже КОЖНОЇ бунтарськоі душі: попробуй заставити записатися в Компартію - плани вступу у КПРС з тріском провалювалися у кожному селі Західної України і голови колгоспу получали за це «наганяї».

Про цю подію гуділи всі довколишні села у 1967 році. Думали перебили всіх бандерівців, повідсилали до Сибіру та понищили їхні схрони. Виявилося - ні. Звичайна собі, нічим не примітна  відлюдькувата «стара дівка», яка жила на окраїні села, влаштувала у своєму домі криївку для  колишнього бойовика УПА, де він просидів 21 рік. Звичайно, один у полі не воїн. Самому чи навіть удвох неможливо було займатися підривною діяльністю проти радянської влади, що перемогла. Головне: вижити, не попастися. На що сподівалися молоді люди? Двадцять  один рік - не двадцять один день, адже життя проходило мимо і ніщо не вказувало на те, що СРСР зазнає краху. Виходу не було. Треба жити як склалося.  Стільки побратимів загинуло. І так добре, що врятувалися обидвоє.

Вона ходила на роботу в колгосп, він лежав у своїй тісній криївці 2500/ 90/40, виходив ночами подихати свіжим повітрям, намагався скоротати час за читанням, вивчав англійську та німецьку мови, цікавився історією. Було достатньо часу на спогади і роздуми, на те, щоб перекроювати своє життя і сотні разів повертатися в минуле: якби…  Йому не вдалося досидіти в криївці до Незалежної України як Іллі Обертишину. https://gazeta.ua/articles/people-newspaper/_pidpilnij-shlyub/100789

Знайшлися зрадники. Хтось підгледів, доніс. Криївку  в її хаті швидко знайшли. Кінець 60-тих років-це уже не сталінщина, уже й «хрущовська відлига» закінчилася, почався неосталінський режим Леоніда Брежнєва, який ще не увійшов у стадію «застою», але він не мав таких крайніх проявів жорстокості як деспотизм авторства Сталіна. Нікого не розстріляли, проте чоловікові прийшлося відбути 10 років ув’язнення суворого режиму і 5 років заслання після 21-річної добровільної тюрми.

Вона на той час уже тяжкохвора не дочекалася чоловіка.

Він помер у 2005 році уже за часів Незалежної України, за яку стільки українців загинуло у 40-вих роках буремного ХХ століття, а тут так несподівано без єдиного пострілу та каплі крові. Радів, що не даремною була їх боротьба, хоча і пережив розчарування: у 2002 році його реабілітацію відмінили.

Пройшли роки. Ця історія забулася. Теперішнє покоління Старих Петликовець та сусідніх сіл уже не знає про Володимира Черкавського та Петрунелію Щербань і про  їхній маленький дивовижний подвиг. Уже нема навіть її хати.

Але, хто забув - згадайте, хто не знав-дізнайтеся. Це наша історія.

Про цей реальний випадок є достатньо матеріалів в Інтернеті. Її дослідив Володимир Бірчак.

Читайте. Вирішуйте хто вони: боягузи чи герої, жертви чи переможці, а може звичайні люди, яким тоталітарний режим відмовив у праві на просте людське щастя.

https://visnyk.lutsk.ua/media/journal/38673-zhurnal-lyudy-i-doli-08-78/ 

http://nova.te.ua/statti/ostannij-voyin-upa-volodymyr-cherkavskyj-z-ternopilshhyny-dovgyh-17-rokiv-proviv-u-kryyivtsi/

  http://ukrnationalism.com/history/2476-budni-povstantsia-zora-20-rokiv-zhyttia-v-kryivtsi.html

Таємниця 102. Явдоха Пастернак-поетеса-співанкарка, Маруся Чурай с. Осівці

Інтерв’ю з  онуком Явдохи  Ярославом Пастернаком

- Ярослав, ми знайомі з дитинства і навіть трохи рідня по лінії тітки Ірини,  яка вийшла заміж за Андрія Олійника. А батько Андрія - Стах Олійник та мій дід Василь Олійник- рідні брати. Літом батьки тебе з Галею  відправляли з Бучача в Осівці на відпочинок і «на службу», бо в селі і для дітей знайдеться робота.

- Так, особливо цікаво було пасти корову на стависку біля Стрипи. А ще змалку бабця Явдоха брала мене з собою на весілля, бо була варилихою.

- Пам’ятаю, що найвдаліше весілля було з нею. Весілля- від слова веселитися, а в неї  чудово виходило розважати людей, вміла заспівати кожному. Дещо пам’ятаю. Гляне на сімейну пару і співає:

Подивіться, люди,

яка то різниця.

Чоловік, як смичок.

Жінка, як копиця.

Моєму брату якось заспівала:

Кучерявий баранець,

кучеряві вівці.

Кучерявий наш Василько

на цілі Осівці.

- Бабуся Явдоха вміла підмітити у кожному щось особливе в зовнішності або в характері і на ходу складала про нього співанку:

А я його поцілую

так, як підмалюю,

а він мене тим писищем

так, як ходачищем.

На весіллі було прийнято пересміюватися співанками між гостями молодої і молодого, то, пам’ятаю, вона співала:

А ми нашу молоду

 гарно прибирали,

а ви свого молодого

навіть не вмивали.

Але це ніде не записувалося, тому забувається, тим більше що її творчість була стихійною. 

- Знаю, що доля бабці була досить складною: сама ростила трьох дітей: Ірину, Зеновія і Василя.

- Так. Мій дідусь Теодозій був поранений під час боїв в селі. По річці Стрипа проходила лінія фронту. Німці сиділи в лісі, а радянські - в селі. Сім’я Пастернаків із сусідами ховалися у погребі на їхньому подвір’ї. У радянських і німців була домовленість про припинення вогню в обід на декілька годин. В цей час вони навіть разом купалися в Стрипі, а люди виходили із своїх схованок, щоб порати худобу, в кого була,  і хоча б принести води. Але одного разу радянські порушили цю домовленість. Кулеметчик із даху церкви розстріляв німців, які вийшли купатися. З того часу вогонь не припинявся в домовлений час, але худобу треба було порати і води принести, тому дід пішов до криниці по воду і, на жаль, його поранив снайпер в стегно. 

- Тоді загинув брат моєї бабці Юстина Олійник- Гаврило.

- Моєму дідусеві поталанило більше в цьому випадку, але не на довго. Радянські війська весною 1944 року відтіснили німців і зайняли село, почалася мобілізація чоловіків в армію. Правда, осівецьких чоловіків мобілізували уже з села Говилова, оскільки всіх мешканців села радянські евакуювали туди перед своїм наступом. Пораненого діда везли в Говилів на корові, бо коня і лоша забрали на потреби фронту. Оскільки дід Теодозій був покалічений і не придатний до військової служби, то його відправили на примусові роботи в глиб Росії, в Тамбовську область. Там він загинув на лісоповалів, про що написав у листі один з односельців.

- Щось пам’ятаєш про походження діда?

- Прадід Степан походив із села Мозолівка. Його направили працювати дяком в Осівці. З розповідей мого батька Зеновія сім’я була небідна по тогочасних мірках. Мали 12 моргів поля та власний магазин, побудували хату біля церкви. 

У прадіда було четверо дітей. Стрий Михайло (Мінко) вивчився у Львові та згодом жив у Польщіу м. Катовіци, де працював гірським інженером на шахтах. У 1939 році на вакації приїзджав у Осівці з сім‘єю на власному автомобілі. Внаслідок наступу визволителів змушений був повертатись до Польщі і через брак пального покинути авто, яке заховали в стодолі, а згодом конфіскували визволителі. Другий стрий Євгеній навчався в Бучацькій гімназії. Під час І світової війни, коли російські війська відступали, вони взяли гімназистів разом з вчителями у заручники і вивезли в Росію. Пізніше родина через Червоний Хрест знайшла Євгена в Ростові-на-Дону. Там він працював інженером Ростовводоканалу. Тета Слава (Ярослава) присвятила своє служінню Богу. В монашому житі завли її сестра Килистина. Під час війни, коли село Осівці згоріло мого батька Зеновія та тету Ірину батьки віддали до Бучача в захоронку до сестер монахинь, де служила тета Слава. Захоронка знаходилась в приміщенні теперішньої поліклініки.

Довідка  про Сестру Килистину

Ярослава Пастернак сестра Килистина служила у Заліщицькому монастирі Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, який був заснований у 1911 році. по вул. Грюнвальдській (нині - вул. С.Крушельницької). Цей будинок подарував Сестрам міщанин п. Семенович. При ньому  діяла захоронка, фундаторами якої були п. Антон (1826 – 1914) та п. Юлія (1832 – 1915) Чайківські. Сестри також опікувалися дитячим притулком, який протягом був споруджений у 1936 – 1937 рр. Генеральною директоркою притулку призначена на той час Сестра настоятелька Вероніка, а Сестра Килистина Пастернак  з ішими сестрами жили тут і відповідали за виховання дітей. З 1913 р. постійним гостем захоронки Сестер Служебниць стає директор Заліщицької вчительської семінарії Осип Маковей-український поет, прозаїк. прекладач, літературокнавець, критик, громадсько-політичний діяч, досі гордість Заліщик. Так, за його підтримки та з ініціативи колишнього його учня, семінариста Івана Малюка (с. Ворвулинці Заліщицького району, громадський діяч, емігрував у США), на базі захоронки було організовано дитячий хор. Діти виступали не лише на сцені Народного дому в Заліщиках, але й у сусідніх селах. У той час для молодого хору О. Маковей написав слова пісні „Привітайте щиро” і скомпонував до неї музику. Окрім цього, Сестри організовували виступи дітей на відзначення роковин  Т.Г. Шевченка, разом з юними артистами готували святкування Дня св. Миколая тощо. Одним із культурно-освітніх заходів, які проводили Сестри, були екскурсії для дітей міста та околиць, зокрема піші походи. 1944 р., коли через місто проходив фронт, у притулку перебувало 18 дітей. Проте лихоліття війни змусило Сестер разом з їхніми вихованцями втікати з міста і шукати собі захисту у навколишніх селах, зокрема Печорні та Добровлянах.  Від березня до серпня того ж року Сестри і діти перебували в селянських родинах. Лише наприкінці року дитячий притулок перенесено в інший будинок, що його згодом було перетворено на інтернат, у якому діти перейшли на державне утримання. У 1944 р. радянська влада забрала монастир у свою власність, а в наступних, 1945 і 1946 рр, новий директор школи попросив монахинь-наставниць знайти собі іншу роботу, оскільки релігійне виховання йшло всупереч новій комуністичній ідеології. Через масові переслідування та арешти вони, маючи медичну та іншу освіту, змушені були йти працювати в медичні заклади, санаторії тощо. Цікавим є і той факт, що окремі із Сестер у той час отримали від держави квартири. Зокрема, с. Килистина Пастернак працювала медсестрою в інфекційній лікарні і з двоюрідною сестрою Євгенією жила в своєму помешканні по вул. Степана Бандери, №81 (1945 – 1986 рр.) З проголошення Незалежності України УГКЦ вийшла з підпілля і їй держава почала віддавати втрачену власність. Взимку 1998 р. Сестрам повернено  помешкання колишнього монастиря. Восени 2000 року після ремонту він почав діяти. Килистина з відновила монашество в 1991 р. і з 1991 до 1994 року була Сестрою Служебницею (https://ssmi-ua.org/domy_zalichyky.html)

Сиротинець (захоронка) у м. Заліщики

- Наймолодший був наш дід Теодозій. Його залишили на господарстві. Одружився з Явдохою  Гардзіль з Білявинець. Вона отримала дві морги поля в придане. 

 - Про бабусину родину щось знаєш?

- Так вона походила з Білявинець із родини Гардзіль. 

- Один із Гардзілів - Гриць  був січовим стрільцем (Бучач і Бучаччина ст. 431). Це, напевно,  з їх родини?

- Вірогідно, брат мого прадіда по бабиній лінії.  У прадіда Гардзіля Антона було п’ять дочок. 

- Тут на цьому фото, ймовірно, 1938 року моя бабця Явдоха Пастернак з двома дітьми: дочкою Іриною (1932 р.н.) та сином Зеновієм (1935р.н.) - моїм батьком, пізніше ще народився Василь (1940) і своїми чотирма сестрами (Юстина, Маринка, Катерина, Анна)

- Досить цікава історія твоєі родини. З таких родинних історій складається жива історія України. Спасибі, Ярославе, за твій внесок в збереження історії села, за фото та інтерв’ю. Ще якусь бабину співанку скажеш?

- Треба пригадувати… 

І ви, шановні читачі-осівчани, якщо пам’ятаєте співанки баби Явдоха Пастерначки пишіть. Треба зберегти для історії хоча б рештки іі творчості. Явдоха Пастернак - це наша осівецька Маруся Чурай. Вона так само складала пісні, що зараз сприймаються як народна творчість.

Таємниця 101. Як землевласниця з Осівець врятувала бобулинський скарб монет

Шукала у Шнайдера А. одне, а знайшла - інше. На жаль, історик встиг описати населені пункти Галичини лише на букву «А» та частково «Б» - не витримав лихої долі- покінчив з життям, коли йому відмовили у праві займатися улюбленою справою. Жаль, бо міг ще стільки багато зробити для історії. 

Schneider, Antoni (Encyklopedya do krajoznawstwa Galicyi pod względem historycznym, statystycznym, topograficznym, orograficznym, hydrograficznym, geognostycznym [...] : zebr. i wydał Antoni Schneider, zeszyt 1, 2, 3, 4, 5, Lwów 1868, 1869, 1870, 1871 s.21

Так от, Шнайдер А. у вищенаведеній праці згадав про знахідку монет у селі Бобулинці в 1862 році. Бобулинський скарб досліджував ксьондз біскуп «Ян із Терембовлі», тобто Іван Ступницький (1816-1890) - єпископ Перемишльської єпархії УГКЦ, який захоплювався археологією та нумізматикою. З 1863 р. він ввійшов до складу Міністерської археологічної комісії та Центральної консерваційної комісії у Відні. Біскуп брав участь в археологічних розкопках у Галичині, колекціонував монети з усього світу та писав наукові статті про галицько-руські й польські грошові одиниці. Відповідно до повідомлення І. Ступницького діло було так. 

Восени 1862 року парубки орали двірське поле біля Бобулинець над Стрипою. Раптом їх лемех зачепився за  глиняний квартовий горщик і з нього посипалися монети. Хлопці розхапали їх, але тут нагодився економ і частинну монет, штук 100, забрав та передав землевласниці села Осіцець. (Мова йде про Ванду Цивінську- дружину Ігнатія Цивінського, який за даними Шематизмів у значився патроном Осівець 1861-1893 рр.(чит. у Таємниці 3 та 18). Вважаємо, що економом його маєтків у цей час був Францішек Абгарович- чит. в Таємниці 97).

 http://www.ormianie.pl/files/drzewa_gen/abgarowicz/aqwg04.htm#110 

Ванда Цивінська передала 62 екземпляри бобулинськоі знахідки в Національну бібліотеку Оссолінських (Ossolineum), засновану в 1817 році Юзефом Оссолінським у Львові. Із монет, які не встигли перекочувати із рук парубків до орендаря за горілку, вдалося повернути ще 14 екземплярів. Між 76-ма монетами, які потрапили до нумізматів було 30 і кілька руських півгрошів Людовіка Угорського (1371-1382 рр.), частина – Владислава Опольчика (1372-1378-намісника угорського короля на Русі) та 4 - Казимира Великого (1333-1370 рр.). Більшу користь, звичайно, цей скарб монет приніс би нумізматиці, якби дістався науковцям у повному складі. Крім того, на жаль, в переважній більшості монети були так  затерті через тривалий оббіг, що ледве 5 руських півгрошів були придатними до колекції. Оскільки у знахідці не виявлено номінацій пізніших часів, то видно, що цей скарб був закопаний десь наприкінці ХІV ст. 

Бобулинську знахідку Іван Ступницький описав, поряд із іншими такого ж типу виявленими  скарбами в с. Добросин, с. Комарів, с. Баківці, м. Терембовля та м. Рогатин у статті " O monetach halicko-ruskich", яка була надрукована у виданні  Ossolińskich : pismo historyi, literaturze, umiejętnościom i rzeczom narodowym poświęcone : poczet nowy. 1865, tom 7 s. 64- 173                                                    

Монети під номером 

1, 2-Казимира Великого, 

3,4,5- Владислава Опольчика. 

             Монети 8,9 - Людовіка Угорського. 

Де зараз знаходиться «бобулинський скарб», адже Оссоленіум поміняв місце дислокації, переїхавши у Польщу?

У післявоєнні роки книжкові фонди Оссоленіум, які не були передані Польщі, частково перейшли до Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, а музейні - Львівському історичному музеєві.

 Була надія, що він залишився в Україні, але ввдповідь на запит у Львівський історичний музей розвіяв іі: бобулинського скарбу,  який отримали науковці завдяки громадянській свідомості землевласниці з Осівець, там немає(

Очевидно він був перепроваджений у Вроцлав нелегально.

Ось така фраза є у статті про вивезення пам'яток до Польщі: 

"...з зібрань Бібліотеки Ossolineum та бібліотек Павліковських і Дзєдушицьких, які входили до її складу, відібрали для перевезення 2 298 рукописів, 2 198 грамот (документів) XIII-XIX ст., близько 1 860 стародруків XV-XVIII ст. (майже 1 950 томів), а також 2 371 малюнок із зібрань Бібліотеки Павліковських і музею ім. Любомирських... Окрім того, Ґембарович до кількох скринь із рукописами й стародруками поклав без опису - "аби не привертати зайвої уваги" на цінність схованого - пакети з давніми монетами"( «Архіви України» #4-5/2001 .М. Матвіюв. « Евакуація польських зібрань зі Львова в 1944 р».)

Таємниця 100. Саботажні акції 1920-1930 рр. в Осівцях

 

У 20 рр. ХХ ст. значно загострилися українсько-польські стосунки. Обидва народи стали заручниками рішень прийнятих державами переможцями (1919 р. і 1923 р.), відповідно до яких, Східна Галичина ввійшла до складу відновленої Польщі, а ЗУНР ліквідовано. Поляки були задоволені  рішенням Паризької мирноі конференції 1919 року, а українці – ні. Шок українського народу від поразки національно-визвольних змагань, в результаті яких українські землі знов опинилися в складі чужих держав, привів до застосування терористичних методів боротьби.

У листопаді 1921 році була створена УВО. Вона оголосила початок саботажних акцій, перша хвиля яких розпочалася навесні 1922 року і станом на жовтень 1922 р. докотилася до села Осівці. Зокрема в газеті Діло № 43 від 24. 10. 1922 р. ст.1 читаємо повідомлення про те, що озброєні ватаги пройшли через Осівці на Буданів, поділилися на малі групи і пересувається лісами.

 Повстанці, на чолі з колишніми воїнами УПА підпалювали фільварки польських поміщиків, нищили державне майно та власність колоністів, закликали  до бойкоту виборів. Осівецький фільварок і палац сім’ї  Потоцьких не постраждав, але поблизу села Осівці та Бобулинці в полях відбувся бій між повстанцями та відділами польських військ і жандармами, що закінчився поразкою поляків. Наступний  бій  між поляками  та українськими повстанцями поблизу Осівець та ряду інших населених пунктів пройшов 31.10.1922р., в результаті якого українська сторона зазнала поразки, а лідери організованого чину протесту потрапили в полон (ТЕС, Т.4 ст. 522-523, Б. Мельничук Б. Пиндус ; ст.18, В. Олійник). Саботажі мали на меті привернути увагу міжнародної спільноти до українського питання та були спрямовані проти польської колоніальної політики. Проте рішення держав-переможців знову було не на користь украінців, у 1923 році Рада Послів держав Антанти  підтвердила передачу Східної Галичини Польщі з умовою надання їй автономії, якої вона так ніколи не отримала. 

Друга хвиля саботажів почалася в зв’язку із політикою польського осадництва, яка проводилася через парцеляцію. Великі землевласники частину своїх земель розпродувати, але тільки полякам. Старожили села ще пам’ятають що Вітольд Ценських, який володів майже 1000 моргів землі продав три гони поля (1 добрий гін-120 сажнів; 1 сажень - 2,134 м). Українці могли купити землю лише за умови, що вони перейдуть на латинський обряд. Крім того уряд ІІ Речі Посполитої заохочував проведення військового вишколу польської молоді в рамках організації «Сокіл». Старожили села свідчать, що під час своїх парадів вони марширували з гвинтівками (гверами), а український «Сокіл» з палками. На протидію агресивній колонізацій ній політиці в Осівцях активізувалася діяльність  українських молодіжно-спортивних патріотичних організацій «Сокіл» та «Луг». Мешканці Осівець та сусідніх сіл активно включилися у боротьбу за надання Східній Галичині автономії. Для досягнення цієї мети часто збирали віча за ініціативою посла до сейму від української громади Олекса Яворського з Підгаєць, проведенню яких перешкоджала місцева польська влада. Представників «Сокола» та «Лугу» звинувачували у підпалі полів польських землевласників та єврейських арендарів, а також у тому, що їх організації не діють відповідно до статуту як протипожежні, і по суті є воєнізованими формуваннями, що проводять бойові вправи, імітуючи атаки з використанням топірців і дерев’яних  шабель. Освальд Кніпфельберг – арендар двірських полів 3.09.1930 році в доносі жалівся, що членкові «Соколу» не приїхали гасити його стирти, а Степан Жеромський, засвідчив, що у цей день команда  «Сокілу» з протипожежною сикавкою відправився в село Киданів на гасіння пожежі, але повернулася, коли пересвідчилася, що горять не сільські хати, стерня на полі Станіслава Рудрофа. Представники «Лугу» та  «Соколу» не завжди були винуватцями пожежі. Часом їхній  саботаж полягав у бездіяльності. Крім того самі ж арендарі та землевласники були зацікавлені у знищені врожаю, оскільки в умовах Великої депресії (1929-1933 рр.) продати хліб було практично не можливо, а от за збитки від пожежі держава платила непогані компенсації.

 В ДАТО Ф.231 оп. 2 ед.хр.4158 знаходимо документи, які відображають всю гостроту польсько-українських стосунків того часу в Осівцях.

У своєму доносі комендант села Михайло Бачинський досить детально описує конфлікт у селі Осівці та прилеглих селах української громади із представниками польської влади:

« Донесення 18.09.1930 р. Прошу про рішення стосовно товариства «Сокіл» в селі Осівці з наступного приводу. Гілько Ямнюк, Кость Кафтан, Василь Тупа, Панько Дутка, Петро Мариняк в числі членів товариства «Сокіл» в Осівцях вчинили 1.09.1930 року мародерство і публічний  гвалт проти Михайла Бачинського, коменданта, поліцейського Йозефа Кривого і секретаря гмінного Тадеуша Прожди із старих Петликовець, за те, що поліцейські в цих селах неодноразово, як з наказу властей так із власної ініціативи не допускали антидержавних виступів, як в гміні Осівці так і в інших гмінах тутешнього району, Прожду за те, що є добрим поліцейським та польським патріотом. Товариство «Сокіл» в Осівцях, найперше його духовні провідники, знані, як антидержавні діячі, такі, як ксьондз Володимир Гнатів, Роман Гуменюк, Кулина Гринь, Кароль Худобський, цей останній поляк, і інші останнім часом були дуже ображені на державну польську поліцію в Білявинцях, за те, що посол на сейм Олекса Яворський з Підгаєць постановив за будь-яку ціну організувати тут районне віче, а державна поліція вважала це абсолютно недопустимим. 29.06.1930 року відбулося публічне зібрання в кількості 1500 чоловік, зібраних з різних околиць села Осівці, які очікували Яворського. З результаті опору мало не дійшло до застосування зброї, про що я рапортував 30.06.1930 року комендантові в Бучачі.10.08.1930  Яворський приготував цілий мій район до віча в гміні Бобулинці, Осівці, Білявинці, про що я телефонував 11.08.1930 пану повітовому коменданту державної поліції про притягнення Яворського до суду. З цього приводу до мене виникла така ненависть зі сторони «Сокола», що члени того товариства після віча змовлялися і грозили (не одна особа): «Коби скоріше до вечора, то ми йому дамо». Цю розмову підслухав поліцейський. Але того вечора я з ними не зустрівся, бо випроваджував Яворського за межі тутешнього повіту. Як свідчить Стефан Жеромський з Осівець члени «Соколу» в Осівцях не залишали свого наміру помститися… 29.08.1930 року вечором після богослужіння  вони зібралися біля кооперативу і змовлялися….Про це свідок дізнався від Гурського, 23 роки, сина Францішека, який служить у руського ксьондза в Осівцях. 22.08.1930 року вечором, я приближався до гурту «Сокола» Володимир Галицький, 22 роки, син Івана сказав: «Іде комендант, давайте наб’ємо йому морду». 

Через доноси Бачинського Олекса Яворський замість сейму поїхав до арешту, тому русини- українці села ще більше розізлилися на коменданта. Свою обіцянку вони виконали і Бачинський звернувся до Комендатури державної поліції в Бучачу з проханням про прийняття заходів щодо організації «Сокіл», яка порушує приписи статуту про суспільно-безпечну діяльність.  Про прибуття поліції в село сповістив  церковний дзвін. Зібралося багато людей гміни. Членів «Соколу» обступили дівчата і люди похилого віку та не дали їх арештувати, бо знали, що в Польщі діє закон, який забороняє стріляти у людей таких категорій.

Довідка про Олексу Яворського.                                                                Яворський Олекса Якович (1896, с. Котузів Підгаєцького пов. – 1987, Торонто, Канада) - військовий і громадський діяч, адвокат. Олекса воював в рядах УСС, УГА, Армії УНР, в дивізії "Галичина", учасник Першого Зимового походу, був головою повітового комітету УНДО, посол до Варшавського сейму від УНДО (1928, 1930). Він часто ініціював та проводив українські віча, з метою захисту прав українців у складі Другої Речі Посполитої, на яких наполегливі звучали вимоги виконання польським урядом своїх міжнародних зобовязань щодо надання українським територія автономії. За це він зазнавав постійних переслідувань. Яворський О. закінчив правничий відділ Українського таємного університету у Львові та Ягеллонський університет. Після поразки національно-визвольних змагань украінців він емігрував в Канаду, де написав монографію “Моя участь в Першому зимовому поході Армії УНР”( Роман Коваль).

 Польська дослідниця Magdalena Cibiec  також виявила документи, які підтверджуть факт українсько-польського протистояння в селі.  У статті "Rola inteligencji ukraińskiej w kształtowaniu świadomości narodowej w powiatach przygranicznych II Rzeczypispolitej w latach 1928-1935" ст.16  вона пише:" у селі Осівці українська спілка "Луг" організувала похід селом, під час якого співали антидержавні пісні. Вони випадково зустріли і  жорстоко побили коменданта польської державної поліції та секретаря гміни. Коли підрозділ Державної поліції з Бучача прийшов на допомогу, а також з наміром заарештувати винних, греко-католицький священик у зазначеному селі сповістив усе місцеве населення за допомогою церковних дзвонів, що запобігло арешту ”(посилання на джерело CPAHUL, f. 204, op. 1, spr. 344, Meldunek sytuacyjny Inspektoratu Granicznego „Kołomyja”, 9 IX 1930 r., k. 43).

Але підвійта  села Андрія Дерецького, який їхав на коні з прапором і вигукуввав: «Слава Україні», польські жандарми все-таки схопили. За свідченням старожилів села парох В. Гнатів на своїй повозці погнався вслід за поліцією з арештованим. Він наказав візникові: "Не зупиняйся. Нехай коні потріскають, але ми його врятуємо". Священик зумів домовитися про звільнення Андрія.

Саботажі акції за наказом ОУН, яка виникла у 1929 році, припинилися у серпні 1930 року. У жовтні цього ж року почалася польська Пацифікація (Див. Таємниця 18). Проте насиллям на насилля - проблеми не вирішиш: українсько-польські стосунки в селі, як і по всі Східній Галичині, і надалі залишалися досить складними. Війтом села міг бути тільки поляк за національністю, із українців обирали лише підвійта. Через постійний тиск на українців з боку  місцевої польської влади українське населення величало поляків «с*акобильцями».  Українці надалі відмовилися від саботажу виборів до сейму, бо зрозуміли, що це на руку полякам і вирішили використати легальні методи захисту своїх національних прав. Проте під час виборів поляки не пускали українців на виборчі дільниці, тому вони прориватися туди з боєм або лізти через вікна. У 12 червня 1932 році посол Олекса Яворський скликав у Переволоці довірочну нараду, на якій були присутні 243 представники українських громад від сіл Киданів, Курдибанівки, Бобулинці, Осівці, Білявинці, Зелена, Переволока, Старі Петликівці, Нові Петликівці, Олеша, але комендант постерунку з Білявинець Брик розігнав її Про це повідомила газета Діло # 148 07.07. 1932 р.

Польсько-українські стосунки залишалися напруженими до кінця існування ІІ Речі Посполитої. Із встановленням радянської влади в Східній Галичині Сталін вирішив національну проблему швидко і жорстоко. У 1947 році всі поляки села Осівці були переселені до Польщі ( Див. Таємницю 73).

Таємниця 99.Учителю! Перед іменем твоїм…

В Австрійські та польські часи у селі в існували школи декількох типів: 

- парафіяльна ( з 1832 р. за даними ТІМС. - с.629 та Термопедії ) 

- етатова 1-класна чоловіча з польською мовою викладання ( перша письмова згадка 1876 р.) 

-етатова 1-класна змішана з польською мовою викладання ( перша письмова згадка 1890 р.) 

- етатова 2-класна змішана   з 1913 р. 

- етатова 3 - класна ( тривіальна) змішана утраквістична з 1929 р.  

- етатова 4 - класна змішана утраквістична з 1938 р. 

Першу згадку про парафіяльну школу в Осівцях автор статті виявила в Schematismus Universi Venerabilis Cleri Archidioeceseos Metropolitanae Graeco Catholicae Leopoliensis pro 1836 року (1832 р. за даними ТІМС та Термопедії). Правда, Осівці не числяться в переліку парафіальних шкіл в Schematismus des Lehrpersonals an den dem Lemberger Gr. Kath. Metropolitan-Consistorium Unterstehenden Volksschulen für das Jahr 1859-1864. А це означає, що парафіяльна школа в Осівцях була неорганізованого типу, тобто батьки зверталися до місцевого священника, щоб він вчив азів грамоти їх дітей. В ролі вчителів при школах такого типу працювали  дяки та священники. Дяки зафіксовані в Метрикальних книгах, а парохи в Шематизмах. Schematismus Universi Venerabilis Cleri Archidioeceseos Metropolitanae Graeco Catholicae Leopoliensis pro 1890 року вказано, що при церкві зберігалися Метрикальні книги з 1786 року, а дерев’яна церква, хоча церква тут була споруджена в 1796 р. (перебудована у кам’яну в 1925р.) Відповідно до логіки речей вчителем неорганізованої парафіальної школи в цей час в Осівцях працював Василь Ленкавський 1785 р.н. -  парох з 1811 р.  

Найближча до Осівець організована парафіяльна школам, яка належала до Чортківського округу Чортківського шкільного району знаходилася в Бобулинцях. Вона відкрилася у 1860 році і тут  працював молодий вчитель Мелітон Палюх з 2 річним стажем роботи. Школу у 1864 році відповідно за даними  Schematismus des Lehrpersonals an den dem Lemberger Gr. Kath. Metropolitan-Consistorium Unterstehenden Volksschulen für das Jahr  1860 році відвідувало 18 хлопчиків та 7 дівчат; 1861 р.- 21 хл. і 1 дівч.; 1862 – 10 хл. і 2 дівч.; 1863 р.- 9 учнів; 1864 15 учнів.

  Schematismus des Lehrpersonals an den dem Lemberger Gr. Kath. Metropolitan-Consistorium Unterstehenden Volksschulen für das Jahr 1863 s.100
У Чортківському шкільному окрузі станом на 1860 рік налічувалося 3  парафіальних школи організованого типу: в Ягільниці, Ромашівці і Бобулинцях. В 1863 році добавилася четверта школа – в Джурині. Деканом і адміністратором Чортківського шкільного району, до якого входила дочірня парафіяльна школа  Бобуленець був пастор Білобожниці Miehael Borysiekiewicz.

В загальному ситуація з розвитком освіти була досить невтішна, навіть шкіл латинського обряду було дуже мало.

Scińzematyzm Szkół Ludowych Zostających pod Nadzorem Lwowskiego Konsystorza Metropolitalnego Obrządku Łaskiego na Rok 1867 s.58-59

Відповідно до даних  Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkiem Księstwem Krakowskiem : na rok  1876 р. с. 422 в Осівцях уже діяла  етатова 1-класова чоловіча школа, де викладав Почей Еміліан (Pociej Emilian), ксьондз. В цей час обов’язки пароха в Осівцях виконував А. Крушельницький. Продовжити освіту можна було в найближчих тривіальних школах: римо-католикам - в Старих Петликівцях, а греко-католикам - в Переволоці та Зеленій.  За даними Scińzematyzm Szkół Ludowych Zostających pod Nadzorem Lwowskiego Konsystorza Metropolitalnego Obrządku Łaskiego na Rok 1861- 1867 в Старих Петликівцях вчителем працював Ян Робацький з відповідною дотацією. Школа належала до Чортківського округу, де функції викладача  виконував “Michał Kulczycki, Kanonik honorowy, Dziekan Czortkowski i Plieban w Budzanowie”.  

 Scińzematyzm Szkół Ludowych Zostających pod Nadzorem Lwowskiego Konsystorza Metropolitalnego Obrządku Łaskiego na Rok 1867 s. 48

В Переволоці тривіальна школа діяла разом з господарською. В Schematismus des Lehrpersonals an den dem Lemberger Gr. Kath. Metropolitan-Consistorium Unterstehenden Volksschulen für das Jahr 1859 вчителем значиться Ніколаус Горбачевський з 10 річним стажем ( років служби) та його дружина Горбачевська Betronella 5 років стажу. В школі навчалося на цей час 37 хлопчиків і 12 дівчаток  ( в 1860- 40 хлопчиків  і 1 дівчаток; 1861- хл. і 18 дівч.; 1862-35  хл. і 20 дівч.; 1863- 35 хл. і 20 дівч.: 1864 – 35 хл. і 20 дівч.) 

Schematismus des Lehrpersonals an den dem Lemberger Gr. Kath. Metropolitan-Consistorium Unterstehenden Volksschulen für das Jahr 1861 s. 66

В  Зеленій вчителем в 1861 році працював Zdański Vladisłaus, який навчав 25 учнів: 20 хлопчиків і 5 дівчаток.  

Тривіальні школи в Переволоці та Зеленій греко-католицького обряду належали до Станіславівського округу Бучацького шкільного району. В 1859 р. та 1860  р. деканом та адміністратором Станіславівського округу Бучацького шкільного району значиться Leo Macieliński- пастор Коропець, а в наступні роки 1861-1864 рр. -  Jacób Grobowicz- пастор Ковалівки                 ( Schematismus des Lehrpersonals an den dem Lemberger Gr. Kath. Metropolitan-Consistorium Unterstehenden Volksschulen für das Jahr 1859-1864 )

 В етатовій однокласній Осівецькій школі у 1883 році вчителем  числиться Рарогіевіч Францішек,

 Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkiem Księstwem Krakowskiem : na rok  1883 ст. 397, 

 а в1890 р. - в однокласній етатовій чоловічій школі Осівець працює Ostrowski Antoni, як prowizeryczny (тимчасовий), але, не зважаючи на це, ми знаходимо його ім’я на посаді вчителя кожен рік до 1910, а можливо надалі (брак документів).  В 1902 році разом з ним працювала Вітвіцька Марія, а в 1910 р.- Флондро Мар’ян Flondro Maryan( Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkiem Księstwem Krakowskiem : na rok  1883 s.397; 1891 s.424;1910  s.617; 1902 s. 544)

По  Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkiem Księstwem Krakowskiem : na rok 1890 року відслідковуємо, що етатова школа в Осівцях стає уже змішаною, тобто для хлопчиків та дівчаток. Ординатором справ шкільних в з 1905 року вказується парох Вікентій Кузик 1851р.н., який посів Осівецьку парафію у 1888 році. Шематизм всего Кліра Станіславівської єпископської греко-католицької епархії на рік Божий 1905 с.181

Школа продовжувала залишатися однокласовою з польською мовою викладання «о 2 силах учительських» у 1909 р. (Шематизм всего Кліра Станіславівської єпископської греко-католицької епархії на рік Божий  1909 с163-164). Тут імена «сил учительських» не вказані, але в Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkiem Księstwem Krakowskiem : na rok 1909 р.  s. 617 знаходимо, що ними були Островський Антоні та Вітвіцька Марія. З 1909 року в селі починає діяти Читальня ім. Святого Володимира (москвофільського спрямування) на чолі з Вікентієм Кузиком. В 1911 році, вона, напевно, занепала, бо надалі в Шематизмах про неї не згадується.  

  

У 1913 школа етатова була розширена до 2 класів «о 3 силах учительських» з польською мовою викладання. Комісаром в справах шкільних продовжує залишатися місцевий парох Вікентій Кунзик, а в Шематизмі 1925 року уже вказується Володимир Гнатів, який прийшов на осівецьку парафію в 1920 році (Шематизм всего Кліра Станіславівської єпископської греко-католицької епархії на рік Божий 1913, с.256;1925 с. 256) Правда, Петро Рогатинський свідчить, що до 1919 року школа була з українською мовою викладання, а з 1920 р. стала утраквістичною ( Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто: НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — 944 с. — іл., с.608), хоча відомо, що двомовне навчання в Польщі було введене як обов'язкове для всіх типів шкіл відповідно шкільного закону "lex Grabski" 1924 р.  Очевидно це пов'язано з тим, що вчителем в Осівецькій школі деякий час працював вчитель-русин Володимир Крушельницький з Яргорода. В 1924 році у селі велася боротьба за українську школу( чит. в Таємниці 23)  

Вчитель Крушельницький Володимир ( греко-католик, русин) 1894 р.н  вказується  у Spis nauczycieli szkół wyższych, średnich, zawodowych, seminariów nauczycielskich oraz wykaz zakładów naukowych i władz szkolnych 1924 р. с 103, разом з ним працював  Знаміровський Кароль 1889 р.н, римо-католик, поляк.  За даними  Spis nauczycieli szkół wyższych, średnich, zawodowych, seminarjów nauczycielskich oraz wykaz zakładów naukowych i władz szkolnych. R. 2  1926 р. с.215 в Осівецький школі продовжував працювати Знаміровський Кароль і разом з ним уже Мазуровка Марія 1893 р.н також полька. Тобто робилося все , щоб якнайменше утраквістичні школи були обсаджені українськомовними вчителями-русинами.  

Тим часом школа розширювалася: в Шематизм всего Кліра Станіславівської єпископської греко-католицької епархії на рік Божий 1929 р. с 147 зустрічаємо повідомлення про школу етатову 3-класну (тривіальну) утраквістичну, де вивчення основних предметів велося польською мовою, а всі інші викладалися українською. Мешканці села Осівці підтримували розвиток Вищої школи  і через "Товариство прихильників освіти"(1927-1934 рр.) старалися надати матеріальну підтримку українським студентам. Зокрема, на початку 1929 року  Добродійний комітет цієї організації отримав грошову допомогу від осівецької громади у розмірі 20,50 злотих.

                    Газета "Діло" № 7, 11 січня 1929 рік

 Боротьба за українську школу продовжувалася і в 1932 році від мешканців села Осівці було подано 85 декларацій за 115 учнів за організацію навчання українською мовою. Результати плебісциту за українську школу було надруковано в газеті Діло # 38 від 17.02.1933 р. 

У 1938 році школа стала 4- класовою (Шематизм всего Кліра Станіславівської єпископської греко-католицької епархії на рік Божий 1938 с. 172-173). За свідченням старожилів у кінці 30-их років вчителями в Освіцях працювали Юліан Бачинський і його дружина Гіза, пан Партика та українську мову викладала пані Ольга. 

Довідка про Юліана Бачинського

Юліан Людвигович Бачинський 1889 р.н. - уродженець села Осівці, українець пропольської орієнтації, який одружився з полькою Гізою і взяв її прізвище. Гіза була сестрою польського коменданта Осівець  Михайла Бачинського. В ДАТО знаходимо доноси підписані його прізвищем проти патріотично налаштованих украінців села з товариства « Сокіл» ( ДАТО Ф.231 оп. 2 ед.хр 4158). З ним співпрацював Юліан. З приходом більшовиків Бачинський Ю. переїхав у с. Бузаки, нині Камінь-Каширського р-ну Волинської області, де був заарештований  більшовиками 14.11.1939 р. ОЧГ НКВС (ст. 54-13 КК УРСР) за співпрацю з польською поліцією.

• ст. 54-13 — активна діяльність проти революційного руху при цараті та під час громадянської війни: розстріл або оголошення ворогом трудящих з конфіскацією майна і з позбавленням громадянства.
  
  

Згідно з постановою ОН при НКВС СРСР від 25.10.1940 р. ув’язнений на 8 р. Покарання відбував в Ухто-Іжемському ВТТ у Комі АРСР (нині Республіка Комі, РФ). Звільнений 08.09.1941 р. за амністією. Реабілітований 30.03.1998 р.(Реабілітовані історією Т. 6 ст.153 та свідчення старожилів села). 

      За німців школа була облаштована в Палаці Ценських. 

    В радянські часи осівецькі діти на перших порах після повної післявоєнної розрухи в селі навчалися в Білявинцях і далі в Переволоці. 

В 1963 році, в наслідок приємноі для Осівець чиновницької помилки в селі  було зведено середню школу. Насправді будівництво школи планувалося в селі Осівці Брусилівського району Житомирської області.  

 

З великою вдячністю згадую вчителів Осівецькоі середньої школи. 

 

Директор: Бандура Петро Іванович 

  

Бандура Марія Яківна-вчитель математики 

Котовська Ірина Максимівна-вчитель української мови та літератури 

Котовський Леонід Григорович- вчитель фізики 

Вар‘ян Степан Олексійович

Лотоцький Зеновій Ілліч- вчитель історії 

Лексик Марія Іванівна - вчитель біології 

Олійник Ганна Іллівна-вчитель хімії 

Олійник Андрій  Петрович - вчитель фізкультури 

Лисишин Стефа Іванівна - вчитель початкових класів 

 

Встигайте дякувати вчителям поки вони живі!