Таємниця дев'ята. Доля останніх мешканців палацу.
Граф Вітольд Хебда Цеський - патрон села Осівці 1926-1939 рр. народився у с. Водники (зараз Івано-Франківська обл.)в 1897 р. Був шостою дитиною, наймолодшим у сім'ї Станіслава та Марії Ценських (з роду Цивінських з Осівець). Старший його брат Здіслав загинув на початку ІІ світової війни у 1940 р. Сестра Ванда пішла у монахині, Анеля рано померла, Роман загинув на фронтах І світової війни у 1914 р. Одруженими були лише Вітольд і Ольга. Ольга вийшла заміж за Едварда Стравінського і жила в с. Водники У неї було п'ятеро дітей. Старший син Роман загинув на початку ІІ світової війни у 1939 р. Середня дочка Ванда полягла під час Варшавського повстання у 1944 р. Сама Ольга померла засланні в Казахстані у 1941 р.
Вітольд Ценський одружився у 1922р. з Ангеліною Дідушицькою 1902 р.н. Вітольд познайомився із майбутньою дружиною після повернення із фронтів І світової війни, гостюючи у сестри Ольги у Водниках. У сусідньому Єзуполі господарювали Дідушицькі. Як тоді поводилося пани-сусіди часто бували в гостях один у одного.
Анеля Ценська з роду Дідушинських.
У 1922 р. відгуляли весілля і перші роки Ценські Вітольд і Єва проживали у Єзуполі в маєтку батьків Анелі - Владислава та Єви Дідушицьких. У 1926 р. сім'я Ценських переїхала в с. Осівці, де господарювали до вересня 1939 р. і нажили трьох дочок: Єву ( 1923 р.н), Анну (1925) і Лілію (1927).
Проте пакт Ріббентропа-Молотова та початок ІІ світової війни змінив долю багатьох мешканців Європи.
Для жителів с. Осівці і зараз залишається таємницею те, як склалася доля панів Ценських з приходом більшовиків. Та у Польщі живе остання представниця роду Ценських - пані Єва, яка
залишила свідчення про історію своєї родини.
Переломні події в житті сім'ї Ценських почалися з 28 серпня 1939 р. Здавалося, що чиясь невидима рука завела нестримний калейдоскоп трагічних подій.
День цей, 28 серпня 1939 р., починався як завжди. Він не віщував нічого поганого, навпаки, навіть обіцяв бути досить приємним - у селі справляли дожинки і фестини. Між фільварком і двором на великій площі виставили столи з усяким добром, наїдками і напоями, а також крамом: цукерками, керамікою, намистом, хустками. Грав оркестр, молодь танцювала і забавлялася.
Раптом стемніло, насувалася буря. Ця гроза зруйнувала привичний плин життя сім'ї Ценських назавжди. Природна стихія закінчилася, а буря війни тільки починалася.
Далі події розвивалися як в страшному сні.
...Зі сторони села наближалася бричка, на в ній двоє поліцейських. Запитали Вітольда, пішли з ним до двору. Мобілізація.
Вітольд спакував речі і від'їхав. Мати з дочками почувалися в опустілому палаці розгубленими і самотніми.
Події розвивалися з блискавичною швидкістю. 1 вересня по радіо повідомили про початок війни. В Осівецькому лісі розмістилася польська ескадра, що прибула зі Львова. Офіцери часто навідувалися в палац Ценських переповнений біженцями з Варшави, уже охопленої полум'ям війни.
Над селом літали німецькі бомбардувальники. Біженців, людей, що працювали в полі та пастухів вони не чіпали.
17 вересня стало відомо, що радянські війська перейшли східний польський кордон. Польща опинилася між двох вогнів. Ніхто не сумнівався-це кінець.
Анеля відправила дочок в Язлівці у школу при монастирі.
17 вересня Анеля обідала, коли серед глуму біженців і польських льотчиків до неї заїхав сусід, пан Новосілецький, і повідомив, що радянські війська просуваються в напрямку на Осівці і вже недалеко. Анеля залишила біженців при столі, взяла шкатулку з дорогоцінностями, переділася в селянський одяг і кінно рушила до Язлівця. По дорозі зустріла більшовицькі війська, які відібрали у неї коня. Майже всю осінь Ценські провели при монастирі в Язлівцях. Наближалася зима, уже впав перший сніг, а теплих речей не було. Одного дня дівчата побачили драбинчастий віз, а на ньому лежачого хворого, якого везли до лікарні. Виявилося, що слуга Ценських Василь придумав таким чином привезти їм речі, що вціліли від грабежу: чоловічі чоботи, два кожухи, хутро, два коци, ковдру і ще дещо.
Більшовики тим часом уже почали порядкувати і язлівецькому монастирі. Треба було шукати безпечніше місце. Ценські не могли залишатися близько від Осівець, де їх знали, тому вирішили переїхати у Львів до двоюродного брата Вітольда-Володимира Ценського, який служив священиком в парафії Марії-Магдалини.
Львів, як рукавичка,був переповнений втікачами, що страждали від нестачі харчів. За хлібом стояли в черзі уже з 4 години ранку, про молоко і цукор можна було навіть не мріяти. За продуктами треба було їхати в село, але по дорозі в поїзді більшовики їх конфісковували. Один раз досить багато харчів передали Ценським селяни з Осівець.
Дівчата вирішили проловжити освіту і пішли вчитися у школу Sacre Coyer, проте цю школу незабаром більшовики закрили.
Багато поляків старалися пробратися на Захід, але коштувало це багато грошей, а дорогоцінності Ангеліни Ценської залишилися в Язлівцях, закопані під деревом.
В лютому більшовики організували перше вивезення до Казахстану.
Вагони для худоби повні людей, в основному жінок і дітей, декілька днів стояли на пероні. Військо не підпускало близько до них нікого. Час від часу тільки викидали трупи. З вагонів доносилися плач і прохання про допомогу.
Почалися арешти. Кожен день хтось зникав: і не було відомо чи втік за кордон чи відправили у заслання.
12 квітня 1940 р. о 2 годині ночі на квартиру, де жили Ценські зайшли чотири солдати з карабінами, перевірили документи і наказали збиратися з речами. Особливо збирати було нічого. У кошик почали хаотично вкидати теплі речі, передані селянами з Осівець. Служаниця положила до кошика баночку смальцю-це була єдина пожива на дорогу.
Поїзд складався з 51 вагона для худоби по 30 осіб на вагон. У вагоні мали відро для кип'ятку, який отримували на станціях, а діра у підлозі слугувала за туалет.
Брак води, їди, сморід, плач дітей, лемент дорослих-все здавалося нереальним, як страшний сон, який скоро закінчиться.
На зупинках дві особи виходили по кип'яток і суп. Декілька разів дали трохи хліба, один раз - ковбасу.
Їхали 17 днів.
На 17 ніч пересадили частину пасажирів на грузовики. На вечір прибули до місцевості, де було декілька дерев'яних бараків та ліп'янки, які ледве виглядали з землі.
Було 1 травня, а люди не їли уже 2 дні. В честь свята всім видали по 5 цукерок.(
Ценських було поселено в сім'ю казахів, що складалася з 9 душ. Жили, як оселедці в бочці.
Колгосп називався Мен-Булак. Він знаходився на відстані 14 км від села Аю, від райцентру- м. Аягуз- 60 км. з обласним центром - м. Семипалатинськ. Недалеко проходив кордон з Китаєм та Монголією.
Прибулим оголосили вирок: 10 років примусових робіт.
Частину переселенців відправили місити кізяки на цеглу для опалення. Колись поважні пані та львівська інтелігенція цілий день, з ранку до вечора ходили колом по коров'ячім лайні з соломою. Була це каторжна праця під палючим сонцем у нестерному смороді.
Ангеліна пішла дояркою на ферму, Єва - працювати на тракторі. Працюючі щодня отримували по 400 г чорного вогкого хліба, непрацюючі Аня і Ліля - по 200. За місяць платили
пару карбованців і часом давали пригоршню цукру.
З часом Ценські у казаха купили хлів, де поселилися.
В Мен-Булаку.
Дах протікав, під час дощу
помешкання заливалося рідким глиняним місивом.
На перших порах Ценські отримували посилки від осівецьких селян. Це зберегло їм життя.
З початком радянсько-німецької війни полякам була оголошена амністія. Ценські вирішили не чекати лютої зими і переїхати на південь. Взяли білет до Алмати, але висадили їх в Чікменті, а далі відправили в Ленгер. Щоб якось прожити дівчата тут працювали на збиранні урожаю бавовни. Праця була важкою: очі опухали від пилюки, руки вкривалися ранами. Якщо не виконував норму-не отримував нічого.
Зимою всі похворіли, не було теплої одежі, панував страшний голод.
Навесні померла Аня. Така завжди весела, артистична, талановита та повна фантазій; мріяла виїхати до Америки, щоб допомагати Діснею, мала для нього декілька добрих пропозицій. Хто-зна чим би закінчилося для Єви і Лілі з мамою таке існування, якби їх не
знайшов родич, священник Володимир Ценський, який був випущений з Луб'янки і перебував у польському війську Андерса, що формувалося в Казахстані із поляків. Він забрав їх до Янгі-Юлю, де посилив в невеликому будиночку.
Тут створювали також польське жіноче військо.
Радянська влада, яка дозволила формування війська Андерса намагалася добитися його з'єднання з радянськими військами. Але після пережитого приниження поляки не мали бажання воювати за інтереси радянської влади і не довіряли їй, знали - поляків відправлять на передову, перетворять на гарматне м'ясо. Англійський уряд переконав Сталіна використати армію Андерса для охорони нафтових свердловин в Ірані. Була оголошена евакуація польського війська до Персії.
Володимира Ценського, військового каплана, призначили відповідальним за евакуацію. Він співпрацював з цього питання з Жуковим. До Казахстану було вивезено 2 млн. поляків, в той час як Сталін погодився на евакуацію 115 тис.
Таким чином Ценські разом з іншими були евакуйовані до Ашхабада, а звідти в грузових машинах до передмістя Тегерану. Дорога в горах була важкою, не один пасажир звалився у прірву з борту грузовика на крутих гірських дорогах між небом і землею на самому даху світу.
Прибулих поселили в таборі для біженців, годували добре, але багато людей, що пережили голод помирали від несподіваного достатку: організм не зміг адаптуватися до такої кількості їжі.
Паспорт Єви Ценської для евакуації
Єва працювала в Червоному Хресті. Оформлювала карточки для новоприбулих дітей із радянських сиротинців, які загубилися від своїх батьків. Більшість із них не знали своїх прізвищ, імен батьків.
Невдовзі новостворений військовий гарнізон дівчат був відправлений в Палестину, в Гедеже, а потім в Реховуту, а далі в Єніну, де дівчата мали проходити вишкіл. Проте Єва через стан здоров'я до війська не була взята.
Вона прагнула продовжити навчання і поступила до 2 ліцейного класу в Назареті.
Єва у Назареті (праворуч)
У квітні стало відомо, що біля Катині німці відкрили могилу розстріляних польських офіцерів. Поляки виставили дипломатичну ноту з вимогою створення міжнародної комісії для розслідування справи. СРСР розірвали стосунки з Польською радою.
У Єрусалимі Єва зустріла батька, який був спочатку інтернований в Угорщину, а далі в Єгипет. Сім'я знову з'єдналася, але не було Ані.
У листопалі 1943 р. дізналися поляки про те, що Східні креси созники на Тегеранській конференції визнали за СРСР.
А тим часом Єва вирішила поступати в університет в Бейруті (Ліван) Святого Йосипа, що був філією Ліонськоно унівеситету з Франції. Там вона вивчала політичні науки та економіку, захоплювалася історією та археологією.
В університеті
Після війни Польща стала соціалістичною державою, Західна Україна була закріплена за СРСР. Зазнавши пуд лиха від більшовиків Ценські боялися повертатися в радянський рай, не було гарантії, що їх знову не вивезуть до білих ведмедів.( Тому вирішили відправитися в Англію, де у 1947 р поселилися в Лондоні.
Тут Вітольд працював в інституті Сікорського, Єва перекдадачкою у фірмі,
яка експортувала автомобілі.
В 1951р. Єва вийшла заміж за Яна Федоровича.
У день шлюбу
Деякий час вони жили в селі. Ян працював трактористом. З часом купили дім в Лондоні.
У Лондоні
Батьки з Лілею поселилися у дядька Юлека Дідушинського, який купив дім в Соутвік над морем і торгував яхтами.
У 1975 р. Єва з чоловіком зважилася на переїзд до Польщі, де поселилися в с. Ласки недалеко від Варшави. Батьки з Лілею купили квартиру у Вроцлаві.
У 1992 р. і в 1999 р. Єва відвідала Осівці. Але, на жаль, нічого втішного для себе не побачила. На місці родинного маєтку її чекала пустка.
Єва в Осівцях на місці палацу, 1999 р.
Граф Вітольд Хебда Ценський помер у 1978 р. у Вроцлаві, його дружина Ангеліна - у 1981 р.
Лілія Ценська - у 2010 р., чоловіки Єви - Ян Федорович - у 1994 р. у с. Ласки.
Єва написала книгу Незапланована подорож, де описала життя її родини в Осівцях, поневіряння у засланні в Казахстані та історію свого роду.
Ця книга є одним із основних джерел з історії с. Осівці.
