Таємниця 19. Парцеляція

Таємниця дев'ятнадцята.Парцеляція та її вплив на етнічний склад села.

Панський двір втратив своє значення, як тільки панське поле шляхом парцеляції (1923-1926 рр.) перейшло в селянські руки, обмежуючи двірську посілість до 300 моргів, що і так перейшла в оренду польського дідича із Східної України, Йосипа Петрашевського 1904 р.н., який став управляючим маєтностями Ценських. Поле розкупили латинники (римо-католики, які спілкувалися українською мовою та ототожнювали себе з поляками) та українці, що могли доказати свою спорідненість з латинниками. Єврей Підгольц закупив  чи не 75 моргів землі. Селяни купували невелику  кількість землі - 0,5 морга, 1 морг, найбільше 2 морги.  Це ще раз підтверджує дуже скромні статки населення с. Осівець і нужденне економічне становище українських селян у складі Польщі. Парцеляція-поділ ділянки на менші частини, проводилася з метою поширення польського осадництва на західноукраїнських землях. В селі Осівці за 10 років  кількість поляків зросла  на  20 відсотків, а кількість українців зменшилася за рахунок того, що польський уряд заохочував масову еміграцію українців за океан в США, Канаду, Аргентину і т.п.
За даними В. Кубійовича  станом на 1933 р. в с. Осівці 55% населення села становили селяни. Територія села – 23,23 кв. км. 1921р. – 350 дворів, 1931 р. – 408 дворів. Дані, що приводяться автором взяті із «Skorowidz gmin Wojewodztwa poludniowe 68,69.

Таблиця
Етнічний склад села Осівці

Із вказаної кількості поляків 20 були шляхтичами.  Швидше всього це була дрібна шляхта, яка практично не вирізнялася на фоні селянства своїми статками. Лише одна польська шляхетна сім’я графів Ценських виділялася за своїм політичним і економічним статусом, як власники села та представники вищої привілейованої верстви населення.
Після  закінчення І світової війни потроху чисельність населення зростала як видно із даних табл. У 1929 р. навіть перевершила довоєнний рівень. Після парцеляції спостерігається тенденція до зменшення частки українців у селі. Політика парцеляції, з метою поширення  польського осадництва на українських землях та її економічної колонізації дала свої результати, проте не такі вагомі як хотілося б польській владі: частка українців у селі залишалася переважаючою.

Таємниця 18. Пацифікація села Осівці

Таємниця вісімнадцята. Пацифікація села Осівці.

Пацифікація у Галичині як репресивна акція  була проведена  польською владою у вересні-жовтні 1930 р. за ініціативою Юзефа Пілсудського із застосуванням поліції та армії проти українського цивільного населення   Галичини. Вона була здійснена у відповідь на активну антипольську терористичну діяльність  Організації Українських Націоналістів і супроводжувалась масовими арештами, побиттям людей, закриттям і руйнуванням українських установ в Галичині. Перед проведення пацифікації українсько-польські стосунки значно загострилися. Протоколи доносів голові Бучацького повіту від  коменданта поліції Михайла Бачинського з Осівець, свідчать про те, що  29 червня  1930 р. тут склалася настільки критична ситуація у сфері міжнаціональних відносин, що ледве не вибухнув збройний конфлікт. Кровопролиття відвернули жінки, діти і люди старшого віку.  У них, за законом, не можна було стріляти. Вони оточили колом збунтовану українську молодь. Це не дало можливості представникам польської влади відкрити вогонь.
Під час пацифікації польська поліція в першу чергу нищила кооперативи, приміщення українських національних організацій та греко-католицькі церкви, тобто била просто серце української громади села. «В днях 10-12 жовтня зпацифіковано кооперативи в Бобулинцях, Осівцях, Зеленій. В Осівцях, дім в якому була кооперативна і сметанкова станиця, а була це приходська дяківна,- розвалено до основ, на подвір’ї валялися рештки ваги, порубана кружлівка, подіравлена бочка від нафти, вітер розвіяв рештки книговодства» - свідчить Степан Шипилявий   в статті  «Національно-економічне відродження Бучаччини». В приміщені на дяківці містилася також читальня та бібліотека, яка разом з кооперативом найбільше постраждала від пацифікації.  Польські вояки вривалися до домівок українців і вчиняли погроми в будинках та побиття людей. Ці події підтверджені архівними матеріалами.

Наслідком акції стала подальша значна радикалізація українського руху опору на західноукраїнських землях.  В зв’язку з цим  у 30 роках ХХ ст. активізували свою діяльність українські національні організації, які входили у протистояння з польськими національними товариствами.

Таємниця 17. Кооперативний рух

Таємниця сімнадцята. Кооперативний рух в с. Осівцях в міжвоєнний період.

 14 березня 1923 року Рада послів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польської Республіки. Українські землі, що ввійшли до складу Польщі, становили третину її території. У 20 – 30 рр. ХХ ст. Західна Україна залишалася аграрною окраїною, внутрішньої колонією Польської держави. Уряд ділив територію України на дві частини: Польщу “А”   ( корінні польські землі) і Польщу “Б” (так звані східні креси – Західна Україна і Західна Білорусь). На розвиток Польщі “А” йшла більша частина капіталовкладань, тут були зосереджені основні галузі промисловості, тоді як Польща “Б” служила ринком збуту продукції польської та іноземної промисловості і джерелом дешевої сировини. Уряд свідомо гальмував промислове будівництво в Польщі "Б".
Для того, щоб захистити себе від намірної експлуатації з боку поляків осівчани активно включилися в кооперативний рух, який на той час набирав розвою на галицьких землях у складі Польщі. Кооперативи створювалися як самоврядне об’єднання осіб, які добровільно співпрацюють для їх взаємного соціального, економічного і культурного розвитку.  Одним із ініціаторів кооперативного руху в Осівцях був парох Володимир Гнатів. В 20 рр. ХХ ст. на території Східних кресів кредитові кооперативи  прийняли назву «Українська Райфайзенка». Українська Райфазенка була також і в с. Осівці.
Цей кредитовий кооператив названий ім'ям німецького громадського діяча і економіста  Райфайзена Фрідріха Вільгема (1818—1888 рр.), засновника кредитних кооперативів у Німеччині.
В Галичині Райфайзенки появилася з ініціативи Д. Савчака, який опрацював для них статут. Його заходами Галицький сейм ухвалив кредити на організацію Райфайзенок і створив для них  1899 р. організаційний і контрольний орган  Патронат хліборобських спілок. Оскільки керівником став  поляк Ф. Стефчик, на Галичині Райфайзенки називали «касами Стефчика». Тут можна було українському селянинові  взяти кредит під невисокий процент.
Осівецька Райфайзенка належала до Ревізійного союзу Українських кооперативів- провідної установи організаційно-ідейного об'єднання західно-української кооперації у Галичині з осідком у Львові. Збереглися дані, що з Бучача в село приїжджав час від часу представник цієї організації.
 Шлях для розвитку української кооперації у селі розчищувало роль в деякій мірі Братство тверезості на статутах. Один із склепів, що містився  в колишній  корчмі Крігеля, по середині села, десь у 1935-1936 рр. став  виконувати важливу роль для української громади уже як читальний будинок, де знайшли приміщення усі національні організації. Ідея бойкоту державної монополії на торгівлю алкоголем та тютюном привела до ліквідації кількох єврейських склепів у селі, що виключно держалися на торгівлі тютюном і горілкою. Закрили також менші склепики,  а натомість розрослися місцеві українські кооперативи. Наприклад, в селі діяв кооператив «Злагода».

 Він займався реалізацією товарів, за нижчими цінами, ніж пропонували у своїх кооперативах польські та єврейські торговці. Члени  кооперативу належали до «Просвіти» і  «Лугу».  Ці організації діяли як єдине ціле. В  1938 р. «Просвіта» була перенесена до будинку кооперативу  «Згода». Кажуть, він знаходився біля костьолу. В селі продовжувала  існувати заснована в 1880 р. громадська позичкова каса з капіпалом 1101 злотий. В основному,  позику брали ті люди, які збиралися емігрувати в пошуках кращої долі до Америки.
Кооперативний рух у цей період був способом економічного захисту інтересів тієї частини українців, які у міжвоєнний період опинилися у складі Польської держави. 

Таємниця 16. Національні організації

Таємниця шіснадцята. Національні організації села у міжвоєнний період.

В селі у міжвоєнний період проживали поряд з українцями ще й поляки, євреї та в поодиноких випадках представники німецької нації: зокрема адміністратор панських маєтків Петрашевський з родиною, на хуторі Гупало пан Руперт з донькою, лісничий Фрей.
Садівник Ценський Постолка був чехом за національністю. Його нащадки і зараз проживають у селі.
Невелику частку мешканців села становили євреї, які тримали шинки та займалися торгівлею, тому були заможними людьми. Відомо, що Пельц в часи парцеляції купив 75 моргів панського поля.
Найбільшою національною меншиною села були поляки. Їхня перевага полягала у тому, що вони займали пануюче становище. Українці були у цей час бездержавною нацією і хоча становили більшість у селі, відчували себе пригніченими.
Поляки і українці за національними признаком гуртувалися в організації.
Національні організації на території Східної Галичини створювалися поляками  з  метою зміцнення тут своїх позицій.

Одна із таких  організацій товариство «Добровільної пожежної охорони». Провідничими  товариства були в різні роки Мулярчук Йосип, Партіка Іполіт, Зеромський Степан.  До гуртка входили не тільки селяни, але й купці та ремісники. Наприклад, серед членів осівецького сільськогосподарського гуртка був коваль ( Жеромський  Степан), колодничий (Гурський Михайло), szews (шеф - начальник, який здійснював загальний нагляд за господарством і управлінням) -  Пйотрашевський Йосип. Про нього старожили свідчать, що він був орендарем угідь панів Ценських в Осівцях. Серед членів гуртка лише один Партика Іполіт мав загальну освіту. Він працював вчителем в Бобулинцях, а в час ІІ світової війни- в Осівцях. Школа тоді знаходилася  у колишньому дворі Ценських. Навпроти інших прізвищ у протоколі графи освіта вказано: «читає і пише». Віковий діапазон гуртківців становив 24-56 років. Всі інші члени товариства були римо-католиками, поляками за національністю або,  в більшості випадків, латинниками. Латинниками називали українців, які перейшли у римо-католицизм. Переважна більшість українців села сповідували греко-католицьку віру. Товариство налічувало 30 чоловік. Члени товариства «Добровільна пожежна охорона», як писалось в поліцейському донесенні: «лояльними до польської держави». Польська влада була зацікавлена в існуванні таких товариств найменше з двох причин.  По-перше, з політичної точки зору, вони стали осередками організованого польського впливу в українських селах та середовищем гуртування польських осадників та латинників. По-друге, з погляду безпеки такі організації на той час були вкрай необхідні по селах, оскільки часто палали польські скирти на полях та й самі села забудовані дерев’яними хатами із солом'яною стріхою потребували пожежного захисту. Державі дорого обходилися пожежі, які приводили до втрат в сільському господарстві, оскільки уряд їх відшкодовував  втрати тодішнім землевласникам та орендарям.

Всі члени товариства одночасно входили до складу землеробського гуртка «Кулко рольниче» .

«Кулко  рольниче» - це добровільна соціально-економічна організація  польських сільських господарів, створена  з метою збільшення і поліпшення сільськогосподарського виробництва і надання послуг в галузі механізації сільського господарства. Перші сільськогосподарські групи у польській території створені в 1862 р. Розрослися і поширилися  вони в міжвоєнний період. Це товариство  розглядалося  польським урядом як засіб реалізації принципів народної демократії в країні, зокрема у селах.  Центр організації знаходився у м. Львів на вулиці Коперника будинок 20. В селі Осівцях  товариство «Кулко рольниче», як землеробський гурток, був заснований у 1889 році.

Артуром Зарембою Целецьким, послом до Галицького сейму, активним діячем повітової філії  « Kółka rolniczego” в Бучачі (пізніше з 1898 року його президент), про що сповістила газета « Kurjer Lwowski” від 4 квітня 1889 року. 

Станом на 1937 р. президентом товариства в с. Осівці був  Мулярчук Йосип, а його заступником Крижанівський Войцех. Віковий діапазон гуртківців становив 29-51 рік. За віросповіданням всі рольники були римо-католиками, латинниками, за політичними поглядами – проурядові. У доносі  бучацькому повітовому  старості наголошувалося на лояльному ставленні членів «Кулка Рольничого» до польського панства. Всі, хто входив до цієї організації були також членами товариства «Добровільної пожежної охорони». Гурток «Кулко рольниче» великого успіху серед населення  села не тільки українського, але й польського - не мав. Чисельність осівецької філії гуртка коливалася від 10-30 чоловік при тому, що в цей час у с. Осівці, згідно із даними шематизмів, проживало 480 поляків. Польські організації перебували  під захистом держави.

Українське населення створювало більш потужні національні товариства, з метою відстоювання своїх національних прав та протистояння колонізаторам. Всього в с. Осівцях нараховувалося 11 українських організацій. Їх можна поділити на декілька категорій:
1.Культурно-освітні:
Читальня імені святого Володимира була москвофільської орієнтації. Вона існувала в часи Австро – Угорщини ентузіазмом місцевого священика і не користувалася значною підтримкою мешканців села. Інша читальня «Скала» мала на меті прилучення місцевого населення до католицизму. Проте найпопулярнішою серед осівчан була читальня «Просвіти», яка потужно впливала на становлення національної свідомості українців всього українського регіону у складі Польщі. Організація «Рідна школа» сприяла становленню української школи.
2 . Молодіжні фізкультурно-спортивні організації «Сокіл» і «Луг» за чисельністю були однакові,  проте активніше проявляли себе члени «Сокола». Ці були організації військового спрямування та відверто антипольськими.
3.Сільськогосподарського спрямування: «Сільський господар» з Хліборобським вишколом молоді, де селяни могли долучатися до кращого світового досвіду господарювання.
4.Релігійні товариства: Церковне братство звичайне без статутів, Братство Матері божої Неустаючої Помочі (членів 650) для українців села були засобом національної ідентифікації на відміну від поляків римо-католиків. Через релігійні греко-католицькі організації місцеве населення захищало свої національні інтереси.
5.За здоровий спосіб життя: Братство церковне звичайне, тверезості і Апостольства молитви дбало не тільки про здоров’я та моральний облік  односельчан, який базувався на релігійній моралі, але й сприяло економічному утвердженню українців на власній землі через кооперативну діяльність.
Розглянемо  культурно-освітні українські національні організації. Одна із них читальня імені святого Володимира, яку заснував парох села Осівці, Вікентій Кузик (був висвячений у 1876 р. та інстальований в Осівці в 1886 р. (Шематизм 1903 р.). Вона носила москвофільську «староруську орієнтацію» на зразок читалень Качковського.  Проте після завершення  пасторства  Кузика в селі Осівцях, у 1920 р., читальня скоро занепала і забулася. Це культурно-освітнє москвофільське товариство носило ім’я свого засновника Михайла Качковського. Москвофільство ( русофільство) як  мовно-літературна і суспільно-політична течія, яка знайшла прихильників у середовищі західноукраїнського 1930-х рр. обстоювала національно-культурну, а пізніше — державно-політичну єдність з Росією. Очевидно такі дивні для даного регіону тенденції виникли як засіб протистояння австрійському пануванню та полонізації Галичини. Недовговічність товариства на теренах с. Осівці свідчить про його незначну популярність серед місцевого населення. Товариство трималося лише на ідейному ентузіазмі пароха Вікентія Кузика та групки його однодумців.

На зміну прийшла інша просвітня організація- читальня «Скала».
 «Скала» - назва українських товариств у Станиславівській  єпархії. Їх почали засновувати як частину Католицької Акції - мирянського  руху в Католицькій Церкві з  1922 р. Завданням організації було духовне і моральне відродження суспільства, праця з молоддю в сфері освіти з метою окатоличення. Діяли ці читальні, як правило, під керівництвом місцевих священиків.  Проте в селі Осівці читальню «Скала», яка діяла  у 1938-1939 рр. очолювала Ямнюк Явдоха  у 1938 р. та Орищій Тетяна в 1938 р. До ревізійної комісії   читальні входила  їмость Надія Гнатів. Всього «Скала» нараховувала  87 членів у 1938 році і 83 – у 1939 р. Схоже, що це було майже повністю жіноче товариство. Члени читальні «Скала» були люди високої моралі, які в політичному житті участі не брали. На той час в селі це була маловпливова і не дуже популярна організація. Діяла читальня під патронатом греко-католицького священика Володимира Гнатіва, в домі якого  знаходилася бібліотека.
Керівництвом і членами читальні «Скала» станом на 1938 р. були:
Президент: Ямнюк Явдоха (43 р.)
 Віце-президент: Сердечна Домка(36 р.)
Секретар: Злагода Пилип ( 25 р.)
Скарбник: Кудревич Парашка ( 35 р.)
Ревізійна комісія:
 Гнатів Надія (40 р. )
Дерецька Христина (34 р. )
Телень Теодора( 30 р. )
Читальня «Скала» 1939 р.
Орищій Тетяна (39 р.)
Сардечна Домка (37 р.)
Злагода Пилип (26 р.)
Кудревич Парашка (36р.)
Члени ради:
Карачка Томас (33 р. )
Томчій Теодора (41 р.)
Яцишин Марія (41 Р.)
Ломага Парашка (33 Р.)
Кудревич Теодора ( 37 р.)
Сидор Оліянка (36 р.)
Члени  ревізійної комісії:
Гнатів Надія (43 р.)
Дерецька Христина (36 р.)
Телень Теодора ( 31 р.)
В поліцейських донесеннях про діяльність  читальні «Скала» відмічається   вороже ставлення її представників до панства польського. Всі члени читальні за віросповіданням - греко-католики, за соціальним становищем - селяни, за національною ознакою - українці, за політичними уподобаннями - прихильники УНДО. Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО)  на той час було найбільшою українською політичною партією в  1925 р. Об’єднання виступило ініціатором порозуміння  між (УНДО) і польським урядом, проводячи в 1935-1938 рр. так звану «політику нормалізації». УНДО поширило свій вплив на основні українські центральні освітні і господарські установи: "Просвіта",Ревізійний Союз Українських Кооператив,  «Дністер»,  тощо. Програма партії, базувалася на ідеології соборності й державності, демократії й антикомунізму. На міжнародній арені УНДО вело боротьбу проти леґалізації чужого панування, а у Варшавському сеймі й сенаті - за виконання Польщею її міжнародних і конституційних зобов'язане, одне із яких надання автономії Східній Галичині, де проживали українці. Це зобов'язання так ніколи не було виконано польським урядом.
 Та наймасовішою була  читальня культурно-просвітницького товариства «Просвіта», заснованого народавцями (українофілами) у Львові в 1868 р.

Мережа читалень «Просвіти» широко розрослася по краю. В селі Осівцях  читальня «Просвіти» існувала ще з 1911р.

 Пік популярності товариства «Просвіта» в селі припадає на 1938 рік. В той час її осівецька читальня нараховувала 192  особи.  Довгий час, з 1934 р.  до 1937 р., президентом читальні «Просвіти» с. Осівці був о. Володимир Гнатів. У 1937 р. її очолював Куруляк Іван, а в 1938 р. -  Ломага Андрій. Всі її члени, крім греко-католицького священика та його дружини, були селянами, українцями за національністю,  відповідно, греко-католиками за віросповіданням. Це були переважно малограмотні люди, що закінчили 1-2 класи  утраквістичної (двомовної польсько-української) школи, крім о. В. Гнатіва, який  мав вищу освіту.  Віковий діапазон членів товариства в селі  був досить широким: сюди входили люди від 25 до 66 років.
Членами першої відомої читальні «Просвіта» в с. Осівці станом на 1911 р. були:
Кафтан Федь
Ганджалас Антін
Фурман Іван
Вонсяк Федь
Біловус Гаврило
Олійник Андрій
Мариняк Василь син Андрія
Мариняк Василь син Петра
Мариняк Василь син Івана
Мариняк Петро
Мариняк Степан
Гринишин Василь
Кіт Янтох
Шимків Янтох
Члени читальні «Просвіти» станом на  1934 р.:
 Президент: Гнатів  Володимир (42 р.)
 Віце-президент: Ямнюк Данило (40 р.)
 Секретар: Кафтан Луць ( 26 р.)
 Скарбник: Ямнюк Олекса ( 26 р. )
 Члени  ради:
Пастернак Теодозій ( 30 р.)
Члени ревізійної комісії:
Ямнюк Тимофій (36 р.)
Лисишин Микола ( 42 р.)
Члени читальні «Просвіти» станом на 1936 р.:
Президент: Володимир Гнатів 1890 р.
Віце-президент:  Микитів Андрій 1908 р.н.
 Скарбник: Паньків Гринько 1913 р.н.
 Бібліотекар: Крижанівський Гринько 1912 р.н.
 Господарник: Леськів Яків 1899 р. н.
Члени ради:
Ломага Андрій 1904 р.н.
Чорній Семко  1901 р.н.
Кулина Михайло 1905 р.н.
Члени ревізійної комісії:
Карачка Тимко 1906 р.н.
Кафтан Михайло 1902 р.н.
Ямнюк Микола 1903 р.н.
Члени читальні «Просвіти»  станом на 1939 р.:
 Президент:  Ломага Антон (40 р.)
Віце-президент:  Пастернак Теодора (34р.)
 Скарбник: Паньків Григорій (25 р.)
 Бібліотекар: Олійник Станіслав (26 р.)
 Господарник: Крижанівський Григорій (26 р. )
Члени ради :
Рогатинський Іван (25 р.)
Ямнюк Гілько (30 р.)
Кафтан Максим (38  р.)
Члени ревізійної комісії:
Мариняк Степан (37 р.)
Чорній Степан (38 р.)
Кафтан Лукаш (31 р.)[12]
Приміщення читальні «Просвіти» на дяківці (невелика споруда біля церкви), була переповнена цікавими послухати новини із світу, що приносили українські краєві газети. Читання газет мало масовий характер. У неділі  чи свята хтось голосно читав, а повна оселя слухачів напружено ловила кожне слово. Після прочитаного  велися довгі розмови, дискусії, хтось пояснював, розтолковував. Повідомлення про політичні процеси над членами ОУН найбільше привертали увагу осівчан. По хатах велися довгі розмови про недавню війну, де згадували отамана Петлюру, доходили чутки про полковника Коновальця, приходили листи з Канади з вістками про громадянське й національне життя односельчан. Велику роль  у  житті села відігравали приїзди делегатів повітових організацій  на селі з різними організаційними дорученнями  й доповідями. Це були представники «Просвіти», «Рідної школи», «Сільського господаря» чи «Союзу кооперативів». Їхні  доповіді  ставали важливим джерелом інформації для села.
Найсприйнятливішими слухачами всіх цих розмов були діти. У 1926 р. 10-12 річні діти організували святкування роковин ліквідації панщини з використанням української символіки. Польська поліція  в с. Білявинцях, попереджена осівецькими латинниками, цілий день ганялася по селу шукаючи «гайдамаків». А ці малолітні "вороги польської державності", 10-12 річні хлопці, заховалися на найвище рештування новобудови церкви і згори спостерігали за розлюченою польською поліцією.
У 1936 р. члени «Просвіти» були понесли адміністративне покарання за проведення нелегальних зборів згідно із статтею 127 карного кодексу Польської держави. Це свідчить про  незацікавленість польської влади в існуванні «Просвіти», оскільки вона мала великий вплив на формування національної свідомості українського населення с. Осівців. Повітовий староста  Федорович у своїх донесеннях до воєводства характеризує товариство  як щиро українську, шовіністичну  організацію. В межах організації справді багато робилося для протистояння полонізації та розвою українського духу. Щороку проходили фестини (фестивалі), що були присвячені роковинам Т. Шевченка. При читальні 1938-1939 рр. діяв дитячий садочок, хор і драматичний театр. Оскільки приміщення читальні було невеликим, то приходилося вистави ставити в стодолі. Його перша вистава «Невольник» відбулася в стодолі на приходстві 1928-1929 р.
Таким чином, читальня «Просвіти» в Осівцях стала міцним українським національним осередком на селі. Вона мала надзвичайно потужний вплив на формування націоналістичних ідей та сепаратизму, який зрощував бажання до боротьби за власну державу серед українського населення.

З метою вирішення проблем навчання українського населення  та надання моральної і матеріальної допомоги учням і студентам  було засноване українське педагогічне товариство «Рідна Школа».
«Рідна Школа» - освітньо-виховне товариство, засноване  1881 р. у Львові як «Руське Товариство Педагогічне». Клопотання РТП до урядових установ до певної міри сприяли ростові числа шкіл з українською викладовою мовою. У  1926 р. товариство прибрало назву «Рідна школа». У міжвоєнний період «Рідна школа» взяла під свою опіку всі приватні школи  Галичини. Членство в «Рідній Школі» було одноступневе, товариство очолювала Головна Управа у Львові, обрана на Загальних з'їздах «Рідної Школи». Низовими клітинами були гуртки «Рідної Школи», посередніми організаційними ланками — повітові Союзи кружків.
Народних шкіл було  створено небагато (у них вчилося 2 % українських дітей) як через фінансові труднощі, так і перепони з боку польської влади. «Pідна школа» вела також виховно-освітню діяльність для старших за допомогою рефератів, концертів, аматорських і театральних вистав та прилюдних виступів. Відомо, що  Осівці відвідували повітові представники  цієї української організації. Очевидно під впливом діяльності «Рідної школи»  парох В. Гнатів організував в селі курси для неписьменних.
Крім того поширеними серед українців стали спортивно-фізкультурні товариства. Одне із них
товариство «Луг».

На початку ХХ ст. в Східній Галичині стали популярними пожежно-руханкові патріотичні товариства. Одне із них товариство «Луг».  У 1930-х роках  це була одна з найчисленніших легальних молодіжних громадських організацій  на західноукраїнських землях. Організація «Луг»  забезпечувала активну участь членів товариства у військовому вишколі (проведення польових занять, стрільб тощо), керувала розвитком спорту серед української молоді. Головною метою товариства було фізкультурно-патріотична підготовка української  молоді для майбутньої боротьби за  Українську державу. Товариство «Луг» в с. Осівці було засноване в  1927 року і діяло до 1939 року. Очолював його Гнатів Володимир – греко-католицький священник. Усі  інші члени «Лугу» були селянами, за  політичною  приналежністю – члени УНДО. Всього «Луг» в Осівцях  станом на  1936 р.  налічував 41 особу. В поліцейському доносі вказано, що члени «Лугу» неприхильно ставляться до польського елементу. До  товариства входили молоді люди віком  від 25 до 34 років.
Членами Товариства «Луг»  станом на 1936 р.:
Президент: Володимир Гнатів 1890 р.н.
 Віце-президент:  Карачка Тимко 1906 р.н.
Секретар:  Паньків Гринько 1911 р. н.
Скарбник: Крижанівський Гринько 1910 р.н.
Господарник:  Тупа Іван 1910 р.н.
 Члени ради:
Кафтан Юліан 1905 р.н.
Чорній Гаврило 1907 р.н.
Микитів Андрій 1907 р.н.
Рогатинський  Денис 1907 р.н.
Члени ревізійної комісії:
Пастернак  Теодозій 1904 р.н.
Кабан Владислав 1907 р.н.
Ямнюк Гілько 1907 р.н.

Хоча засновувалося товариство як руханково-пожарне,  проте до оволодіння навиками пожежників його члени не докладали ніяких старань. Активними луговити були в іншій сфері: вони, організовані на військовий зразок, здійснювали марші та атаки в бойовому строю. Члени  товариства «Луг» мали свою військову форму. Поляки села були дуже ображені на луговитів за те, що ті не надали допомоги при пожежі  скирт на полях Станіслава Рудрофа в  селі Киданів та  Освальда Кніпфельберга 4 вересня 1930 р. За підозрами польської поліції цю пожежу влаштували члени товариства «Сокіл». Проте дуже часто власники самі підпалювали свої скирти, бо не могли їх продати, а погорільцям держава виплачувала непогану страховку. Самопідпали у польських фільварках стали особливо поширеними на початку 30-х років ХХ ст. в умовах світової економічної кризи відомої як "Велика депресія". Це були непоодинокі випадки, а загальна тенденція того часу.  Очевидно тому польський уряд широко заохочував в цей час заснування протипожежних товариств. Цим скористалися українці і під прикриттям фізкультурно-пожежних товариств створювали свої патріотичні воєнізовані організації. Однак випадок  із пожежею свідчить про неприхильне ставлення українців села до євреїв і неприязні стосунки між поляками та українцями. Пожежним товариство рахувалося лише на папері для прикриття перед польською владою справжніх цілей своєї діяльності: здійснювати військовий вишкіл  та національно-патріотичне виховання  української молоді.

Подібним за своєю метою діяльності  та структурою було товариство «Сокіл» рівнозначне в селі із «Лугом» за своєю популярністю.  В Осівцях товариство існувало з  1927 р. завдяки старанням  Юліана Кафтана та  нараховувало в своєму складі 41 людину. В 1930 році сільський філіал організації «Сокіл» в с. Осівці діяв під керівництвом Григорія Кулини.
Членами Товариства «Сокіл» станом на 1930 р. були:
Члени- засновники:
Ямнюк Тимко
Гуменюк Роман
Вовк Андрій
Фурман Андрій
Книжник Федір
Кафтан Юліан
Кафтан Роман
Варварчук Василь
Члени товариства:
Кулина Гринько
Роман Кафтан
Василь Варварчук
Леськів Яків
Олекса Хемій
Кафтан Кость
Дзюбанчин Олекса
Дутка Панька
Ямнюк Гілько
Біловус Дмитро
Мариняк  Яким
Паньків Гринько
Мариняк Сафат
Кафтан Луць
Кафтан Максим
Чорній Гаврило
Котик Микола
Мариняк  Володимир
Тупа Василь
Пастернак Теодозій
Кабан Володимир
Варварчук Яків
Тилинчук Яків
Книжниківський Гринько
Ганджилас Гринько
Микитів Василь
Кулина  Гриць
Олійник Ладзьо
Гуменюк Гринько
Сидор Володимир

Активність членів  товариства дуже лякала представників польської влади в селі, оскільки "соколи" часто проводили багатолюдні зібрання.  Між членами товариства та комендантом поліції в Осівцях  Михайлом Бачинським розгорівся неабиякий конфлікт за те, що він був інформатором польських властей (це підтверджують архівні документи) і не допускав антипольських виступів в селі.
29 червня  1930 року в селі на віче зібралося 1500 чоловік, які очікували представника сейму з Підгаєць Олексу Яворського. Між польськими представниками і осівчанами спалахнув такий конфлікт, що  Олекса Яворський взявся за зброю. Дзвін вдарив на сполох. Щоб захистити чоловіків, жінки, діти і люди похилого віку оточили їх: стріляти в людей цих категорій було заборонено законом. Представників «Сокола» польські урядовці звинуватили  у спробі організації бунту, побитті поляків та публічних непорядках. На них лягла підозра у підпаля скирт єврейських господарів в Бобулинцях і Киданові.
Як бачимо, найгостріше протистояння між поляками та українцями  в Осівцях відображалося в діяльності  товариства «Сокіл». Очевидно загострення стосунків між поляками і українцями не були поодиночним явищем. Це була загальна тенденція по всій Галичині. З 16 вересня-30 листопада 1930 року пройшли каральні акції польського уряду проти українців під назвою пацифікація, з метою умиротворення українського населення, в результаті яких постраждали тисячі українців.

Освоїти нові ефективні методи ведення господарства, поділитися своїм землеробським досвідом селянин міг через посередництво організації «Сільський господар», яка була заснована з метою покращення добробуту українських селян через піднесення сільського господарства і захист селянських інтересів. На теринах Східної Галичини це українське господарське об’єднання існувало ще з 1899 р. Проте у 1919—1920 рр. - після захоплення Галичини  Польщею окупаційна влада забороняла діяльність товариства, а після відновлення роботи чинила перешкоди його розвитку. Новий етап піднесення у діяльності товариства розпочався у 1927 р. завдяки сприянню Спілки українських агрономів і фінансовій допомозі української кооперації. Напрямками діяльності товариствава передбачали правовий захист селян перед державною і крайовою владою та самоврядуванням, влаштування профільних освітніх курсів і шкіл для селян, засновування дослідних полів, розплідників плодових дерев, зразкових садів, пасік, стаєнь,  курників,  вівчарень, поширення найновіших сільськогосподарських машин і знарядь (зокрема через спільне користування машинами та реманентом, землевпорядкування сіл, організація садівничо-городницької роботи, видавнича діяльність. В село Осівці часто навідувалися з доповідями представники повітової організації "Сільський господар".

У 1932 р. при «Сільському господареві» організовано Хліборобський Вишкіл Молоді. Для здійснення теоретичного і практичного навчання молодь зорганізувалася у гуртки, окремі для хлопців і дівчат або мішані, віком 12-18 років. Наука тривала 4 роки: восени-взимку - теоретичне навчання, а на весні-влітку - практичне (т. зв. конкурси або змагання). Головним завданням ХВМ було виховати зразкових хліборобів, свідомих своїх громадянських і національних обов'язків.
Молодь набувала практичних навиків сільського господарювання під опікою інструкторів, вишколених на спеціальних курсах, а практику відбували на батьківських полях чи в стайнях. Члени Хліборобського Вишколу Молоді - змагуни для практики отримували від батьків 100 кв. м. землі. Інформацію про свою роботу на землі та спостереження за рослинами, дохід  з ділянки змагун записував  у книжечку. Вишкіл у Хліборобському Вишколі Молоді  давав юнакові чи дівчині необхідні знання для самостійного ведення  сільського господарства. Інструкторки  секції сільських господинь (1936 -1939 рр.) вели курси хатнього господарства, куховарства, кравецтва, птахівництва тощо. Гурток Хліборобський Вишкіл  Молоді діяв також і в с. Осівці.

Населення Галичини  завжди відзначалося високим рівнем релігійності. В зв’язку з цим,  значної ваги набували церковні товариства. При  греко-католицькій церкві с. Осівців діяли Церковне братство звичайне без статутів та Братство Матері божої Неустаючої Помочі (членів 650) ще з часів Австро - Угорської імперії. Релігійні братства були найчисленніші за складом. Цей факт можна пояснити насамперед високою релігійністю селян. Бідному темному, зі всіх сторін пригніченому селянинові захисту не було у кого шукати, окрім як у Бога. Велику роль у залученні людей до релігійних товариств  відігравав авторитет пароха, що був найосвіченішою особою в даній місцевості. Завдяки реформам Марії-Терезії та Йосипа ІІ, була створена мережа освітніх закладів для підготовки греко-католицьких церковнослужителів. Таким чном постало нове покоління священиків, яке усвідомлює свій обовʼязок дбати про освіту та добробут українського народу. Греко-католицька віра в Галичині в часи австрійського та польського панування була засобом національної самоідентичності українців. Захист своєї греко-католицької віри для  українських галичан означав відстоювання власних національних інтересів, оскільки за етнічною ознакою українці села були – греко-католиками (за незначним винятком тих українців, які перейняли римо-католицьку віру та називалися  латинниками), а поляки – римо-католиками.
Церковні братства не тільки опікувалися потребами церкви, але й були способом взаємної підтримки   серед українців.

Братство церковне звичайне, тверезості і Апостольства молитви
В часи Австро-Угорської імперії на Східній Галичині не було ні одного села,  де б не діяло Братство тверезості. Ці організації були ефективним засобом боротьби українців з пияцтвом, яке стало найбільшою тогочасною проблемою галицьких земель і причиною занепаду селянських господарств. Поширення пияцтва серед українських селян поясювалося тим, що другосортне фільваркове зерно панських господарств, яке не знаходило попиту на ринку перероблялось на горілку. У часи економічної кризи зерно важко було продати, його вигідніше було спрямувати на виробництво оковитої.  Держава  також сприяла цьому через законодавчу базу: галицькі поміщики мали право пропінації, що дозволяло виробляти і продавати спиртні напої в межах своєї території без сплати податків. Через ці вищевказані чинники гуральництво було високоприбутковою справою, успіх якої напряму залежав від збуту товару. Дбаючи про свої прибутки, поміщики були зацікавлені у тому, щоб селяни купляли горілку. Відомі випадки, коли пан платив селянину за працю не грошима, а горілкою, відсилаючи його до орендаря зі спеціальним квитком. Скуповували у пана зерно, переробляли його на горілку та реалізовували  серед селян євреї-орендарі.
В таких умовах фізичне, моральне та духовне здоров’я жителів села допомогло зберігати Братство церковне звичайне, тверезості і Апостольства молитви, (членів 499). Членам Братства заборонялося брати участь у частуваннях, де має місце горілка. Деякі братчики вкладали присягу взагалі не вживати алкогольні вироби.  Під впливом діяльності церковних Братств тверезості, а також громадських антиалкогольних організацій, у селах Галичини розвивається таке явище, як протикорчемні плебісцити, які несли за собою заборону продавати алкогольні напої на даній території.
Члени  товариства активно проводили боротьбу проти споювання української нації: закривали шинки, організовували лекції про шкідливість тютюнопаління та алкоголю. Братство тверезості було ініціатором ліквідації кількох єврейських склепів з торгівлі тютюном і горілкою. Будинок колишньої старої корчми Крігеля, яку  братчики ліквідували у 1935-1936 рр. був реорганізований в читальню «Просвіти», що стала центром всіх українських національних організацій села.  На місці колишніх єврейських склепів виростали місцеві українські кооперативи. Отже, Братство тверезості в Осівцях боролося не тільки із шкідливими звичками, що сприяло фізичному і моральному оздоровленню населення села, а ще й сприяло поширенню культури в селі та  утвердженню української кооперації, з метою економічного захисту населення від надмірної експлуатації єврейськими торгівцями та польськими можновладцями. Ліквідацією єврейських шинків ці товариства розчищали дорогу для розвитку національної кооперації, а значить - зменшення економічного визиску українського населення, яке  раніше змушене  було купувати товари в польських та єврейських крамницях за завищеними цінами. Причиною значного успіху в діяльності даних Братств було те, що вони базувались на християнському вченні. Судячи із назви товариства важливе місце у житті церковного  Братства тверезості займала молитва.
Таблиця
Кількісний склад українських національних організацій села Осівців

Як бачимо українські національні організації  20-30 рр. ХХ ст. села Осівців відзначалися  значною різноманітністю. Вони охоплювали  всі сфери життя тогочасного українського села. Найшанованішими серед жителів села Осівців були церковні братства, до них записувалася майже половина мешканців.
Серед культурно-освітніх товариств  найвизнанішою стала «Просвіта». Українські національні організації діяли як єдиний організм. Наприклад, «Рідна школа» і «Просвіта» долучалися до боротьби з пияцтвом разом з Братствами тверезості, всі разом сприяли поширенню кооперації серед українського населення, співпрацювали із пожежно-руханковими товариствами. Ці організації були виявом самоусвідомлення себе частиною великого українського народу мешканцями  села Осівці зокрема.

Таємниця 15. Осівецька графиня

Таємниця п'ятнадцята. Як поживає осівецька графиня?

Єва Ценська-Федорович народилася у с. Єзуполь (зараз Івано-Франківська область) у 1923 р.  Чому іменуємо її графинею?  У Шематизмах вказується, що патроном села Осівці 1926-1939рр  був граф Вітольд Хебда Ценський-батько Єви. Графський титул Ценські отримали у кінці 18 ст. У трирічному віці Єва переїхала з родичами в Осівці. Саме із цим селом в неї пов'язані найприємніші спогади. Найкращі роки свого життя до 16 р. вона провела саме тут, в батьківському маєтку над Стрипою. 

А далі її чекали нелегкі часи  важких поневірянь і довга дорога додому, втраченого назавжди.

До Осівець Єва все-таки повернулася через пів-століття, але ступити на поріг рідного дому не довелося: на місці маєтку її чекала пустка.

Єва Ценська - Федорович під час приїзду в с.Осівці у 1992 р. з мешканцями села

Єва перебралася у Польщу після довгої "незапланованої подорожі"світом: Казахстан, Іран, Ліван, Англія...

При визначенні місця поселення вибрала с. Ласки, бо завжди надавала перевагу селу.

"Нігди не розумілам людей, які вважають життя в селі примітивним і нудним та марять містом,-пише пані Єва.- Чи то можна порівняти ліс до міського асфальту, ріку до басейну, автомобіль до коня, квакання жаб до вереску телевізорів і дискотек, запах свіжоскошеного сіна до смороду загазованих вулиць, тротуар до килима квітів?"

Пані Єва давно поховала батьків, чоловіка та сестру Лілію у 2010 р. 

І зараз одиноко проживає у селі Ласки недалеко від Варшави.

Їй допомагають родичі: Михайло Ценський-син Йосифа Ценського-дядька Вітольда та Роман Стравинський-онук Ольги-сестри Вітольда.

У нічних сновидіннях їй не дають спокою спогади про більшовицький терор та заслання в Казахстан.

"Часом у сні чую стукіт коліс, тоді мені здається, що знов їду". Графський титул більше нашкодив Єві в житті, ніж допоміг. Більшовики визнали Ценських "експлуататорським класом " і відправили в Казахстан, по суті, на каторгу "для спокутування гріхів перед трудовим народом наполегливою працею". 

Не може Єва до сьогодні забути найкращого місця у світі, якого давно нема, але воно живе у її серці та спогадах.

"Часом в ночі, коли не можу заснути, закриваю очі і уявляю собі, що лежу в своєму осівецькому покої на другому поверсі з відкритими дверима на оброслий диким виноградом балкон, а в глибині парку над Стрипою жаби дають концерт, одна перед одною, як найкращі умільці".

Єва Ценська-Федорович написала книгу "Незапланована мандрівка" про непросту  історію свого роду. В житті Єви та її родини  як в дзеркалі відобразилася  історія найтрагічнішого ХХ століття. 

Проте в усіх перетрубаціях життя Єва не впала духом, не опустила руки,  зберегла почуття гумору, любов до життя, оптимізм. Саме ці якості її характеру дозволили їй прожити майже 100 років не зважаючи на 100 хвороб.

А "кохані Осівці" є найкращим спомином її життя.

Дивовижно як людиина прив'язана серцем до місця свого дитинства!

Таємниця 14. Одіссея за Осівецький горщиками

Таємниця чотирнадцята. Одіссея за осівецькими горщиками.

У 1936 р. під час будівництва хати  Петра Галицького було викопано два давні горщики. Вони знаходилися на глибині 1,5 – 2,0 метра. Війт  сповістив про знайдені артефакти  у Львів до Наукового Товариства імені  Т. Шевченка, яке відігравало на той час роль своєрідної академії наук на західноукраїнських  землях. За це він отримав 100 злотих, а Галицький нічого...
На краєзнавчому сайті Бучацького району була поміщена інформація про те, що ці знахідки були передані у Тернопільський краєзнавчий музей. Під час відвідування музею ні в експозиції, ні в фондах  музею горщиків, про які твердить вищенаведене джерело, не були виявлені. Завідувач відділу давньої, середньовічної і нової історії Тернопільського обласного краєзнавчого музею Гаврилюк Олег Миколайович  порадив нам, для вияснення питання, звернутися  в Інститут українознавства у Львові. Звідти ми отримали таку відповідь: «Два горщики розкопані Я. Пастернаком у 1936 р. у Вашому селі, ймовірно, знаходяться у Львівському історичному музеї, оскільки усі археологічні експонати з Музею НТШ у 1940 р. були передані до Історичного музею у Львові. Можливо, вони взагалі не збереглися, як не збереглися десятки тисяч інших речей з розкопок довоєнного періоду. З повагою д. і. н., проф. Ситник Олександр Степанович - Інститут українознавства». Наші пошуки продовжилися. Із Львівського історичного музею  завідувач відділом археології Зарубій Емілія Іванівна нам відписала: «У Львівському історичному музею немає описаних Вами горщиків і, на жаль, ми не маємо інформації щодо того, де вони можуть перебувати».
Ми припустили, що повинні зберегтися  хоча б описи цих горщиків та, можливо, їх  фото або замальовки. Під час дослідження було виявлено, що першими, хто вивчали осівецькі знахідки були вчені – археологи НТШ Ярослав Пастернак та Маркіян Смішко. Тут уже справи пішли краще. Далеко не прийшлося ходити. Потрібна інформація була знайдена в   Інституту археології АН України, який розташовується навпроти нашого дому.
 У статті М. Smiszko «Duze naczynia baniaste okresu rzymskiego w Malopolsce Wschodniej», надрукованій у   польському виданні  «Wiadomosci archeologiczne» T.XVI у 1939 р. містяться таблиці із зображенням стародавнього осівецького посуду[45, табл. ХХХ].
Виявилося, що осівецькі знахідки являють собою піфосовидні посудини, які  використовують для збереження припасів продуктів та зерна. Це великі, товстостінні, добре обпалені посудини з горизонтально формованими широкими масивними вінцями, випуклими боками і днищами на плоскому піддоні,  цілком пласкою, не профільованою поверхнею. Своєю формою вони нагадують бутель.
Одна із знайдених в с. Осівці посудин - горщик, виготовлений на колесі, з глини та грубозернистим піском. Розміри дна відносно малі – діаметр 18 см, повністю пласке знизу та увиразнено в профілі плиткою. Черевце (боковина посудини) видовжене знизу, досягши найбільшої випуклості, звужується в шийці з двохсторонніми краями. Над найбільшою випуклістю черевця бачимо на поверхні дві смужки заглибленого орнаменту: нижній складається з трьох горизонтальних ліній, а верхній – з подібних мотивів, викладених в тій самій послідовності, з різницею тільки у висоті хвилястої лінії (3,7 см). На нижній поверхні посуду в деяких місцях є слабкі, випадково видряпані горизонтальні лінії, що з’явилися під час виготовлення на гончарному колесі. Висота 68 см, внутрішній діаметр 39,5 см, ширина країв 6 см.
Друга посудина - менший піфосовидний горщик виготовлений на колесі з такого самого матеріалу, що й вищезгаданий. Дно повністю пласке та не прикметне в профілі, а знизу має виразні відтиски деревини. Черевце, звужене внизу, в місці найбільшої випуклості посудини закінчується двосторонньо викладеними горизонтальними краями. Поверхня гладка, матова і не оздоблена, з кількома випадковими невиразними лініями, виритими на нижній частині посуду. Висота горщика 50 см, діаметр дна 11,5 см, внутрішній діаметр 27 см, ширина країв 4 см.
Зразки з Осівець мають в глині  невелику кількість домішків грубих зерен муки і кварцу, внаслідок чого їх поверхня є досить гладкою.
Пастернак Я. повідомляє, що давній посуд, випадково знайдений в прошарку пізньої римської доби в с. Осівцях,  відданий до музею в Тернополі.
Круг пошуку замкнувся. Дуже жаль, але осівецькі артефакти, схоже, безповоротно втрачені під час ІІ світової війни та смутних часів на Галичині після її закінчення.
Проте постала ще одна таємниця: індетифікації осівецьких знахідок.
 Ярослав Пастернак після перших досліджень осівецьких горщиків зробив висновок про їх приналежність до липицької археологічної культури, про що він сповістив у статті «Moje badanie terenowe w 1939 r.» у польському виданні  «Z otchłani wieków» Т. XI.
 На початку 60 р. ХХ ст., перебуваючи в еміграції, у своїй праці  «Археологія України» Я. Пастернак співвідносить давній посуд виявлений в с. Осівці уже з археологічною культурою прикарпатських могил. Він пише: «Поселення з керамікою прикарпатських могил виявили К. Гадачек в урочищі Грабарка біля Неслухова (Камінка Струмілова), Т. Сулімірський у Новосілці Костюковій (Заліщики) та в Грицівцях (Збараж) і ми в Осівцях (Бучач). Господарські залишки на цих поселеннях засвідчують хліборобство, як головне зайняття їхніх мешканців. Розвиненим було також гончарство, а побічним було скотарство».
У статті «Бучаччина крізь серпанок тисячоліть» на початку 70 р. ХХ ст. Я. Пастернак  причисляє давню кераміку с. Осівців  знову до липицької археологічної культури та датує знахідки І-тям  ст. н.е., посилаючись при цьому на свою першу статтю з цієї теми «Moje badanie terenowe w 1936 r.»,  надруковану у 1939 році у виданні НТШ "Z otchłani wieków" t. XI.  Вчений  співвідносить липицьку культуру  із костобоками - гетськими племенами  фракійського  походження, споріднених з даками, які у VI—IV ст. до н. е. проживали на півночі Балканського півострова та пониззі Дунаю. У таких висновках свого колегу   в цей час підтримує М. Смішко. Цей відомий український археолог на підставі прикмет знайдених артефактів у селі Осівцях,  датував зразки такого роду піфсовидного посуду з пласкими краями пізньою римською добою (І-ІІ ст. н.е) та відніс їх до  дакської групи пам’яток фрако-римського прошарку липицької археологічної культури пізнішого періоду.
Продовжуючи дослідження ми зіткнулися з великим різноманіттям в ідентифікації  досліджуваних артефактів. Наприклад, українські археологи  В.В. Ауліх, І. П. Герета, С. І. Пеняк  віднесли знахідки до черняхівської археологічної культури.

Український археолог Баран В. Д. у праці «Поселення перших століть нашої ери біля села Черепин» піфосовидні посудини с. Осівець відносить до археологічної культури полів поховань Подністров’я.
Маркіян Смішко  в радянський період своїх досліджень, в 50-60 рр. ХХ ст.  у  статті «Доба полів поховань  в  західних областях УРСР» ділить  час існування цієї культури на два періоди: ранній - з липицькою та переворською (пшеворською) групами пам’яток  та пізній - з пам’ятками черняхівського типу і підкарпатських курганів. У цій статі М. Смішко уточнює, що знахідки в с. Осівцях, слід відносити до пам’яток  культури полів поховань пізнього типу, тобто черняхівського.

 Вчений звертає увагу на те, що  пам’ятки раннього періоду  культури полів поховань поступово зникають  станом на ІІІ ст. н.е. та  їм на зміну приходять пам’ятки черняхівського типу. Він відзначає, що поселення цієї культури займали територію  між Дністром і Карпатами.
Ще у 1932 р. М. Смішко виділив липицьку археологічну культуру як самостійну із культури полів поховань. Хоча липицьку культуру і культуру підкарпатських курганів дослідник співвідносить  етнічно з дакійськими племенами, проте на його думку «липицька культура - це не нова етнічна експансія у Верхнє Подністров’я  в добу полів поховань, це тільки нове культурне обличчя племені, що жило тут здавна».
 Інша дослідниця культури полів поховань Махно  Є.  доводить, що ця культура має тісні зв’язки з однієї сторони з  із скіфськими часами, з іншої з пам’ятками часів Київської Русі.
Отже,  вчені-археологи відносять археологічні пам’ятки с. Осівці до культури полів поховавнь: М. Смішко,  В. Баран, Є. Махно.  Проте Я. Пастернак співвідносить їх із першим раннім періодом цієї культури- липицьким (І-ІV ст.н. е), а пізніше дослідивши детальніше до пізнім періодом - прикарпатських могил ( підкарпатських курганів за термінологією  М. Смішко). Всі інші - з пізнім -  з черняхівським (ІV-VІІ ст. н.е.). В. В. Ауліх, І. П. Герета, С. І.  Пеняк прямо причисляють їх до черняхівської культури, виділяючи її як самостійну із культури полів поховань.
Такий різнобій думок пояснюється тим, що  вищеперечислені культури у Подністров’ї досліджені недостатньо і багато знахідок мали випадковий характер, як наприклад в Осівцях. Інша причина полягає в тому, що в Подністровському регіоні  липицька та черняхівська культури зазнали  настільки значного взаємовпливу та інших сторонніх впливів, що деякі дослідники їх об’єднують в одну культуру полів поховань. В даному випадку липицька культура стала підґрунтям для творення черняхівської. Другою людністю, з якою зіткнулись на берегах Дністра  носії липицької культури, були пшеворські племена. Якщо в придніпровському районі черняхівська культура формувалася  на основі зарубинецької  культури, то в подністровському -  в основному,  на основі липицької та пшеворської культур. Такого погляду про переростання липицької культури в черняхівську  дотримувався в своїх працях М. Брайчевський.
Всі дослідники осівецьких артифактів зійшлися принаймні  у тому, що глечики належать до пізнього етапу культури полів поховань. Тільки Я.Пастернак співвідносить їх із культорою прикарпатських могил (підкарпатських курганів), а всі інші - до черняхівської культури.

Культура карпатських курганів, як і черняхівська, належить до "культур римських впливів". Хронологічні рамки культури карпатських курганів досить чітко визначаються у межах III — початку V ст. н.е.

На думку більшості дослідників, носії культури карпатських курганів являли собою змішану етнічну групу, в якій переважав фракійський (гето-дакійський) компонент. На фінальній стадії черняхівської культури пам'ятки типу Черепин поширюються з Дністра на правий берег Пруту, в область культури карпатських курганів. Мабуть, карпатське населення було одним із останніх уламків "вільних даків", котрі зберегли самобутність серед германських племен, але не встояли перед слов'янською асиміляцією. Отже, з часом черняхівська культура Подністров'я поглинула культуру карпатських курганів (вона ж-підкарпатських курганів, вона ж - прикарпатських могил - за різною термінологією).
Враховуючи дослідження М. Брайчевського,  стосовно осівецьких горщиків все-таки слід говорити про їх приналежність до
ПОДНІСТРОВСЬКОГО ВАРІАНТУ ЧЕРНЯХІВСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ІV-VІІ ст., який сформувався на основі попередніх культур - пшеворської та липицької.
Щодо етнічної приналежності вищепречислених племен, то пшеворська археологічна культура відповідає венетам, липицька співвідноситься з гетами, дако – фракійськими племенами, найчастіше з костобоками, черняхівська археологічна  культура ототожнюється з антами. У групах пам’яток культури поховань прослідковуються скіфські мотиви.  Тобто всі ці  давні племена (венеди, костобоки, скіфи, анти) причетні до формування етнічного обліку осівчан, які у ІV-ІХ ст. були частиною літописного племені тиверців.

Таємниця 13. Етнічне походження осівчан

Таємниця тринадцята: етнічне походження мешканців с. Осівці.

Відповідно до даних «Повісті минулих літ» на території с. Осівці  проживали літописні племена тиверців. Вони локалізувалися в Подністров’ї черезсмужно з уличами. Тиверці тут оселилися пізніше уличів - між 854 (864) і 885 рр.
У повісті минулих літ племена уличів і тиверців згадуються 6 разів: 854 р., 885 р., 907 р., 940 р., 922 р., 944 р. Звістки про ці племена пов’язані або з боротьбою проти них київських князів, або з участю тиверців у походах київських князів на Візантію. Ці дані дають можливість класифікувати тиверців як східнослов'янські племена.
Але питання походження тиверців остаточно не визначено. У статті румунського дослідника  А. Болдура  “Загадка уличей-тиверцев”, висловлюється думка про фракійське походження народу.  Окремі молдавські історики в цій ситуації намагаються зайняти компромісну позицію. Так,  І. Г. Хинку відносить уличів до східнослов’янського населення, тиверців же вважає змішаним слов’яно-волоським етносом,  при чому волоський ( дако-романський )  елемент був домінуючим.  У тому, що уличі й тиверці мають безперечно слов’янське походження впевнені Г. Б. Федоров, Л. Л. Польовий, І. А. Рафалович, П.П. Бирня та В.М. Негруша. Інші вчені вважають, що уличі були племенем іранським за своїм походження (І.П.  Русанова) або ж вбачають у них тюркське коріння ( М. І. Артамонов)
Судячи із того, що в межиріччі р.Серету і р. Стрипи виявлено багато поселень липицької культури, яку співвідносять з дако – фракійськими племенами та враховуючи те, що в сукупності з пшеворською культурою (яка репрезентує давніх слов’ян - венедів) вона трансформувалася в черняхівську культуру подністровського типу, представлену слов’янськими племенами антів, можна зробити висновок про те, що тиверці є субстратом дако-фракійських та слов’янських племен.
Щодо конкретно осівчан як складової племені тиверців, то на питання їхнього етногенезу розкриває знахідка
давньої  кераміки на території села. Вона належить до подністровського варіанту черняхівської культури, яка формувалася на основі липицької. Черняхівська культура подністровського типу мала тісні зв'язки з культурою карпатських курганів та формувалася на основі липицької  із впливами пшеворської. Я. Пастернак, який досліджував осівецькі знахідки у праці «Moje badanie terenowe w 1936 r.»,  надруковану у 1939 році у виданні НТШ "Z otchłani wieków" t. XI.  співвідносить липицьку культуру  із костобоками - гетськими племенами  фракійського  походження, споріднених з даками, які у VI—IV ст. до н. е. проживали на півночі Балканського півострова та пониззі Дунаю. У таких висновках свого колегу   в цей час підтримує М. Смішко. Липицьку культуру і культуру підкарпатських курганів дослідник співвідносить  етнічно з дакійськими племенами, проте на його думку «липицька культура - це не нова етнічна експансія у Верхнє Подністров’я  в добу полів поховань, це тільки нове культурне обличчя племені, що жило тут здавна». Тобто тут етнос сформувався по типу болгар: прийшлі племена  перейняли мову і культуру автохтонних мешканців.

Проте на цьому етногенез давніх тиверців не закінчився. На нашу думку, в умовах відкритості тогочасного простору та  багатовікової мішанини народів, не правомірно говорити про приналежність тиверців до якоїсь однієї етнічної групи. Етногенез тиверців відбувався при участі багатьох народів: скіфів, сарматів, венедів, костобоків,  антів, а також прийшлих з Балтики готів, з Азії - гунів. Відповідно  всі вищеперечислені  народи справили певний  вплив   на формування етнічного обличчя тиверців, що безпосередньо відноситься  до осівчан. Наприклад,  дослідниця культури полів поховань Махно  Є.  доводить, що  липицька культура має тісні зв’язки з однієї сторони з  із скіфськими часами, з іншої з пам’ятками часів Київської Русі.

Із тих небагатьох випадків, коли Осівці привертали до себе увагу науковців, відомо, що перед ІІ світовою війною на г. Бручевиця було знайдено сарматське захоронення?, яке досліджував польський історик Сулимирський. 

Звернемося до такого важливого історичного першоджерела як Біблія. В ній іде мова про Тираса — сьомого наймолодшого син Яфета, внука Ноя. «Оце нащадки синів Ноєвих: Сима, Хама та Яфета. А їм народились сини по потопі: Сини Яфетові: Ґомер, і Маґоґ, і Мадай, і Яван, і Тувал, і Мешех, і Тирас» Буття 10:2, Літопис1:5. Взявши до уваги давню назву Дністера – Тирас,  сміємо висловити версію, що назва річки пішла від імені біблійного Тираса, сина Яфета, онука Ноя. Від нього пішло плем’я тиверці, взявши його ім’я, як засновника роду.
 Особливо велику роль у творенні місцевого етносу разом із тиверцями відіграли білі хорвати та уличі.
Отже, археологічні знахідки виявлені у с. Осівцях свідчать про те,   найдавнішими відомі мешканцями поселення були представники подністровського варіанту черняхівської культури, у формування якої взяли участь венеди, костобоки-гетські племена лако-фракійського походження, скіфи, сармати та анти. Племена, які брали участь у творенні вказаної культури пізніше стали основою етногенезу тиверців. У ІХ-Х ст. тиверці разом із іншими східнослов’янськими племенами  злилися в єдину давньоруську народність ввійшовши до складу Київської Русі. Надалі вони ввійшли в перелік племен, які стали основою українського народу. Із заснуванням м. Галич тиверці почали називатися галичанами.