Таємниця 35. Анеля з роду Дідушицьких

Таємниця тридцять п'ята.  Історія роду Ангели Ценської (Дідушицької)

 Анеля - дружина останнього власника с. Осівці Вітольда Ценського походила із роду Дідушицьких (Дзєдушицькі гербу Сас) — давнього боярського руського шляхетського роду Королівства Польського. Після входження Польщі до складу Австрії Дідушицькі у 1775 році отримали титул графів Священної Римської імперії. Родина розпочала свої витоки від давнього українського  спольщеного в 17-18 ст. ст. роду Дідушів. За легендою Дудуші походили із князівської родини: від племінниці короля Данила Галицького - дочки його брата Василька. Найдавнішим відомим представником цього роду є Івашко згаданий в грамоті князя Федора Любартовича від 6 січня 1411 року, виданій у Жидачеві стосовно села Облазниця. А в  документах 1479 р. повідомляється про Яцька -дідича села Дідушиничі.  Руські бояри з роду Дідушичів оселилися на Стрийщині у XV ст. 

Після ІІ світової війни родина  втратила всі свої маєтки в Україні та Польщі. В 1907 р. Дідушицькі організували родовий союз, який існує в Польщі донині. Нащадки роду Дідушицьких живуть тепер переважно у Польщі, а також у Франції, Іспанії, Англії, Україні, Бразилії, США, Канаді. У сучасній Польщі не існує популярнішого прізвища, ніж Дідушицький. Це ім'я символізує аристократичний маєстат нації, а перший наклад генеалогічної монографії професора Краківської педагогічної академії Казимира Карольчака «Dzieduszyccy. Dzieje rodu. Linia poturzycko-zarzecka» («Дідушицькі. Історія роду. Лінія потурицько-заріцька») — розійшовся впродовж року й отримав нагороду Міністерства освіти Польщі як найкраща праця в галузі генеалогії 2001 року. Із середовища Дідушинських вийшло багато відомих людей.
 Єва Ценська  пам'ятає свого знаменитого прадідуся Войцеха Дідушинського, який для своїх внуків писав забавні віршики.

Войцех Дідушицький ( Wojciech Dzieduszycki, 13 липня 1848 р, Єзупіль — 23 березня 1909р., Єзупіль) — польський граф та політичний діяч був дуже різносторонньою людиною: археолог, письменник, публіцист, мистецтвознавець-це далеко не весь перелік його звань і інтересів. Войцех був прихильником порозуміння з українцями, але надалі очолив табір "подоляків"- українофобів та ревно захищав інтереси поляків регіону. 

Ігор Крутернога за оригінальний і непередбачуваний характер назвав Войцеха Дідушицького "варіятом з міністерським портфелем" та "аристократом-батярем". Свої лекції в університеті, засідання Сейму та інші серйозні заходи він умів перетворити у веселу забаву. Витівки  ексцентричного шляхтича потішали та часом дратували його оточеня. Войцех любив проводити час серед простого народу та й сам, своїм завжди розхристаним виглядом, не походив на пана, а був схожий на городнє опудало. Цей галицький оригінал залишив безліч гуморестичних віршиків та енекдотів, які довгий час зберігалися як перлини народного гумору. Деякі із них занотувала по пам'яті його правнучка Єва.

В. Дідушицький написав п'єсу "Богдан Хмельницький", постановка якої у 1873 році мала великий успіх. Войцех був щасливим в особистому житті. Одружений з Севериною   Дідушицькою (1852-1925 рр.), він мав двох дітей доньку  Антоніну  та сина Владислава. 

Владислав був добрим господарем та прививав навики ведення господарства своїм дітям, не відгороджуючи їх від важкої,чорної роботи, що згодом їм допомогло вижити в умовах заслання, концтаборів та соціалістичної системи. Він, як і батько, займався політичними справами: при сеймі представляв Безпартійний Блок Співпраці з євреями, а також захищав інтереси українців.

Дружина Владислава - Євеліна (Єва) любила гори і мандівки. На початку ХХ ст. вона відвідала Північну Африку, Індію і Палестину. Пані була настільки вражена побаченим, що детально описала поїздку  в книзі "Індія та Гімалаї" 1912 р. Крім того вона друкувала свої статті у ілюстрованих журналах.

У Владислава від шлюбу із Євеліною Анелею Козібродською ( 1879-1965 рр.) народилася  донька Ангеліна Софія Роза( 1902-1981 рр.) - мати Єви, старший син Юліус Войцех (Юлек) 1901-1974 рр. та молодший - Войцех.

 (Туньо) 1913-2008 рр.

Сім'я Дідушицьких мешкала у  єзупольському маєтку до 1939 р. Тут народилася Єва Ценська та її середня сестра - Аня. Палац зберігся і зараз у ньому знаходиться місцевий санаторій. 

У 1939 р.

дідусь Єви Владислав був арештований більшовиками і перебував деякий час у тюрмі у Львові. Сім'я носила йому передачі до моменту поки охоронець не заявив: "Тут його нема". Обставини дальшої долі та смерті Владислава невідомі.  Євеліна Дідушицька  зуміла уникнути депортації, вдаючи, що паралізована. Далі вона переїхала із своїм сином Войцехом до Кракова, де проживала в родинах друзів і родичів. 27 травня 1944 року Євеліну арештували німці разом із сім'єю сина  Войцеха в результаті доносу інформатора. Після ув'язнення в Поморському вона була звільнена, а сина та родичів відправили у концтабори Равенсбрюк та Гросс Розен. Після війни Єва продовжувала жити  з сім'єю молодшого сина та іноді писала короткі оповідання і перекладала статті для журналів Вроцлава. 

Евеліна з сестрою Казею, сином Юлеком та чоловіком Владивлавом.

Щодо братів Ангеліни, то вона особливо близька була із Юлеком через невелику різницю у віці. 

Юлек одружився із Казимірою Стебловською та згодом у них народилися  дві доньки: Емілія  1930-2008 рр. і Єва (1932--?). Закінчивши юридичний факультет, Юлек  з дружиною та дітьми жив у батьківському маєтку, займався полем, розведенням коней арабської породи і пасікою. 

Після закінчення ІІ світової війни Юлек Дідушицький емігрував до Англії. Тут він заробляв на життя  реставрацією і продажем яхт. Вітольд, Ангеліна та Марія Ценські допомагали йому в господарстві. У 1974 р. Юліус помер в Лондоні від невиясненої хвороби. 

             Юлек і Ангеліна в Англії

Відразу після його смерті Ценські переселилися у Польщу, де у Вроцлаві мешкав молодший брат Ангеліни Войцех (Туньо). Історія його життя надзвичайно цікава.

 Туньо (1912 р.н.) від народження був слабкою дитиною, мав хворе серце. Це не завадило йому прожити  довге та активне життя. Природний оптимізм допомагав Войцеху долати хвороби та всі життєві негаразди, яких вистачало в умовах ІІ світової війни та тоталітарного режиму післявоєнної соціалістичної Польщі. Він був одружений чотири рази. Перший шлюб з Іреною Березовською тривав 7 років. У другому шлюбі з Марією Костецькою (1913-1945рр.) народився син  Антоні Владислав 1937-1997 рр. В час ІІ світової війни вона загинула в концтаборі, а Войцех дивом врятувався. З третьою жінкою Галиною Іреною Швіонтек (1915-1997 рр.) він був  особливо близький по духу. Галина завжди підтримувала його і допомагала реалізовувати творчі плани. У них народилася дочка Малгожата Марія 1949-1997 рр. 

Войцех-не менш колоритна постать, ніж його відомий прадідусь, в честь якого його назвали. Він відзначався кипучою енергією, бурхливим темпераментом та нестримною жагою життя. 

Войцех Дідушицький  увійшов в історію як відомий польськиий актор, співак, диригент, журналіст, автор пісень, кабаре, культурний діяч, музикальний та театральний оглядач, інженер. Реалізувати себе  йому не завадили несприятливі умови.

Під час ІІ світової, у травні 1944 р.   Войцеха з родиною арештували німці і відправили у табір для військогополонених в Пусткові. Навіть в таких умовах молодий актор, не уявляючи собі життя без мистецтва, організував табірний театр. Пізніше  його перевели у концтабір Гросс-Розен, де він був засуджений до смерті. Проте  йому вдалося уникнути вироку: у ньому  один із німців впізнав відомого співака. Напевно, в сорочці народився)) Протягом життя Фортуна не залишала його. Схоже, вона любить оптимістів))

 Після війни у соціалістичній Польщі Войцех  займав посаду директора камерного театру м. Кракова у  1945-1946 рр., а далі поселився у Вроцлаві. Навики отримані у Єзупольському маєтку батьків дали йому можливість стати директором мукомельних комбінатів в Нижній Сілезії. Він придумав новий сорт макаронів: на 1 тонну муки 4 яйця. Цим винаходом він гордився не менше ніж своїми досягненнями в області культури. Проте Войцех продовжує працювати  на царині мистецтва і в 1953 р. у Вроцлаві разом з дружиною Галиною  засновує кабаре "Дим сигарети", де виконуються львівські пісні. 

Кабаре швидко набрало популярності, оскільки відтворювало атмесферу довоєнного Львова. Колишня польська шляхта Східних Кресів, втративши все разом з Галичиною, приходила сюди, щоб відвести душу, згадати минуле і відчути себе як колись - панами.

Це не сподобалося пильним службам сталінської влади, тому починаються переслідування Войцеха і створюються різноманітні перешкоди у його творчій діяльності.

В умовах "відлиги" митець активізує свою діядьність і в 1963 р.  пропонує нагороду Орфей на фестивалі Варшавська осінь. 

Уже в часи пострадянської Польщі завдяки старанням Войцеха Дідушинського у Південному парку м. Вроцлава був встановлений пам'ятник Фридеріку Шопену в 2004 р. 

Войцех Дідушицький знав  Ф. Шопена особисто.

                     

Після смерті дружини Галини  1997 р. граф влаштував премію її імені, якою нагороджують  молодих театральних і музикальних оглядачів. Крім того, актор знявся у декількох фільмах та телесеріалі "Прокажена".

У 2002 р. 90-річний Войцех одружився четвертий раз на Ірині Малецькій. До самої смерті вони були нерозлучними. Ірина супроводжувала Войцеха на всіх заходах, оскільки він продовжував вести активне творче життя.

У 2006 р., незадовго до смерті, Войцех Дідушицький признався, що у 1949 р. змушений був співпрацювати із спецслужбами та попросив пробачення у всіх, хто від цього міг  постраждати. Він визнав, що це найболючіша сторінка його життя і відмовився від звання Почесного Громадянина м. Вроцлав, яке йому надали у 1999 р.

Гробівник Дідушицьких

Актор прожив цікаве та довге життя, в усіх життєвих ситуаціях поводив себе із справді графською гідністю.

Войцех не просто жив - він смакував життя. Усіх навколо себе він заражав оптимізмом. Духом Войцех завжди був молодим, його очі випромінювали юнацьку пристрасть, але тіло підвело...

 Помер він уві сні 2 травня 2008 р. на 96 році життя. 

Войцех Дідушицький залишив після себе велику мистецьку спадщину. Його шансон зберігає популярність.

Оскільки перші роки свого творчого життя провів у Львові, у його піснях простежується ностальгія за містом своєї молодості.

Войцех поповнив когорту цікавих неординарних особистостей роду Дідушицьких, з якого походила осівецька графиня Ангела Софія Роза в заміжжі Ценська.

Таємниця 34. Сліди етнічних міграцій, відбиті в мікротопонімах с. Осівці.

Таємниця  тридцять четверта.
Сліди етнічних міграцій, відбиті в мікротопонімах с. Осівці.

Географічна лексика с. Осівці формувалася під впливом багатьох етносів та народів.
До словотвору, пов’язаного із географічними об’єктами села, долучилися сармати, скіфи, фракійсько-іллірійські племена, готи, поляки. В деяких назвах прослідковуються німецька термінологія, запозичена через посередництво поляків.
Наприклад,
дослідження свідчать, що  до творення назви Стрипа причетні  скіфи та можливо їх попередники представники індоєвропейського етносу- трипільці. Ярослав Пастернак, спираючись на свідчення Вітольда Ценського, у статті "Бучаччина в серпанку тисячоліть" пише про трипільські поселення, які замешкували Переволоку у 4-3 тис. до н.е. Археологічні знахідки свідчать, що на рубежі ер береги   Стрипи заселили дако-фракійські племена (гети), а, отже, вони також  редагували назву річки.
На звучання гідроніма вплинули і стародавні  готи, які прийшли сюди в пізнішому часі. За твердженням деяких вчених у назві річки відбито латвійське звучання.
Проте Стрипа протікає значною територією, тому топонім не можна назвати власне надбанням осівчан.
Якщо говорити  про  осівецькі мікроніми, то у їх звучанні часто прослідковується
німецьке (готське) походження. Зокрема у таких  географічних назвах як Ринва ( rinnen – текти), Гупало  ( haufen - купа, натовп), Лимареве (remen– ремінь), Бручевиця (bruch-каменоломня).
Назва Ванацка пішла від ланац - міра землі. Це слово потрапило в українську мову через посередництво польської та чеської мов  і запозичено із середньоверхньонімецького діалекту.
 Багатовікова присутність поляків на теренах Східної Галичини також не могла не залишити слідів у географічній лексиці краю. Польські корені відображені у мікротопонімах Кемпа( kepa-купка, kepina-острівець), Курини-пил.
Процес творення мікротопонімів дуже рухливий,  часом швидкозмінний та безперервний.
У новітній час  завдяки науково-технічному прогресу на формування місцевих мікротопонімів  впливають мови народів, які ніколи не перебували на нашій території. Зокрема, латиноамереканський номен Фазенда потрапив у вжиток мешканців села та став найменуванням малого географічного об’єкта завдяки повальниму захопленню латиноамериканськими серіалами.

Таблиця
Етнічні корені мікротопонімів с. Осівці
Індоєвропейського походження
Слов’янського-35
Українського-30
Польського-5
Іллірійсько-фракійського-1
Готсько-німецького-4
Сарматського-1
Латвійського-1
Скіфсько-сарматського-2
Латиноамериканського-1
Етимологія розглянутих географічних назв свідчить про  давність поселення, яке було замешкане не пізніше перших століть нашої ери (враховуючи археологічні дані). Участь інших народів у топонімічній творчості вказує на відкритість слов’янського простору до взаємозв’язків з іншими етносами. Мікротопоніми села Осівці сягають індоєвропейських коренів.
Проте, закономірно, в основній більшості переважають назви  слов’янського походження (Границя, Кінець, Вільшина та ін.).  На це вказують слова, від яких утворилися ці  мікротопоніми методом калькування. Апелятив  "границя" має південнослов'янське походження, "гора"- давньоіндійське.
"вільшина" - македонське, "кінець", "круча" (звідси Кручевиця, тепер Бручевиця)- давньослов'янське.
Цікаво, що ті форми мікротопонімів, які сприймаються зараз як власне українські є насправді давнім запозиченням. Наприклад, всім зрозумілий топонім Коло школи. Слово "школа" грецького походження. Інший мікронім Коло амбулаторії-та сама історія. Нічого, що стародавніх греків в Осівцях не було, вони справили великий вплив не тільки на історію України, але й всього світу.
Українська мова, тому така милозвучна та багата, що формувалася на перехресті шляхів міграції багатьох етносів та контактів багатьох культур.
Але, якщо не копати до Адама і Єви))), то можна сказати так: більшість мікронімів села є легкозрозумілими, тому їх можна класифікувати як власне українські.

Таємниця 32. Ценські

Таємниця тридцять друга. Походження роду Ценських. 

 Ценські гербу Помян - це стара родина комесів - управителів окремим адміністративним округом. Перші згадки про цей рід сягають 13 століття. Початково вони називали себе Хебдами і були однією із найзнатніших і заможних  куявсько-сєрадзьких родин.   Хебди - вірні прибічники Локетка (1260-1333 рр.) були  пречетні до возведення і утвердження його на троні. 

Владислав І Локетек

 Прізвище цих останніх власників с. Осівці походить від родового села Ценя.  

Першим задокументованим Хебдою із Ценя був Ярослав, який помер у 1393 році. Під кінець 17 ст. Ценські переселилися на Східні Креси.
Протягом 18-20 ст. Ценські були дідичами великих маєтностей у  Галичині. Після трьох поділів Польщі у складі Австрійської імперії Ценські отримали графський титул. У Польщі такого титулу не існувало -вся шляхта на основі "золотої шляхетської демократії" вважалася рівною між собою.
Багато століть Ценські захищали інтереси Королівства Польського та Речі Посполитої, проливали кров на полях битв, боронили свої маєтки, займали значні урядові та релігійні посади.  
В пам'яті роду збереглася інформація  про деяких із них.  Одним найдавніших родоначальників від джерел роду був Марціян Ценський.
Відомо про Яна, який служив королівським ротмістром. Войцех "Потенга" був  командиром коронних військ, воював із шведами і власними коштами виставив полк із 750 вершників. Каспер як релігійний діяч займав пост декана краківського РКЦ. 
Найбільше збереглося інформації про Марціна  (?- 1703) - сєрадзького хоружого, підкоморія, навіть до нашого часу дійшли деякі артифакти. Це той, кому Краківський музей завдячує цінним експонатом-годинником 17 ст.

Марцін Ценський мав під своїм знаменом 100 вершників і брав участь майже у всіх військових кампаніях польського короля Яна Собеського (1674-1696 рр.):

 громив турків під Віднем 1683 р., воював в Угорщині і під Хотином, брав участь у боях під Журавнами та Парканами. Єронім також був учасником оборони Відня.  Казимир приєднався до повстання Тадеуша Костюшка 1794 р., яке було викликане поділами Польщі. У 1772 р. та 1793 р.  скориставшись послабленням Польського королівства його землі поділили між собою Австрія, Росія і Пруссія. Таким чином Річ Посполита перестала існувати. Після повстання, яке зазнало поразки, відбувся третій поділ Польщі у 1795 р.

                  Тадеуш Костюшко
Відомо, що Ян Непомуцем побував у Сибіру. 

Алекс (1683, Львів) подався у  монахи, був капеланом, помер від інфекційної хвороби.

Войцех  займав посаду стольника брацлавського, був дідичем Чернелиці та господарем в місцевому замку. Крім того він придбав с. Вікно, яке стало основним гніздом Ценських до 1939 р. Миколай ніс військову службу. Маурицій Юзеф воював під знаменами гетьмана Ревуцького. 

Удальрик Миколай, переселився у с. Вікно і від нього ведеться уже ближча історія Ценських:  
Людомир- дідусь Вітольда Ценського. Далі пішли дядьки Вітольда.
Лешек (1851 — 1913) — польський політик, посол до Галицького Сейму.

 Тадеуш Целестин (1856-1925) — галицький польський політик та громадський діяч. Сенатор Другої Речі Посполитої. Він був найвідомішим і найбагатшим із Ценських. Тадеуш Ценський (1856-1925 рр.) приклав багато зусиль для відновлення Польської держави після І світової війни, за що зазнав гонінь від австрійських властей.

30 років незмінно обирався головою Заліщицької повітової ради.
Ян (1905-1992)-польський релігійний діяч, священник, єдиний (таємний) єпископ латинського обряду на території України в радянські часи. 

Із встановленням радянської влади в Західній Україні Ян залишився у своїй парафії у Золочеві. Він врятував життя енкаведистові пораненому в лісі, вилікував його від ран. А той взяв Яна під свою опіку. Ксьондзові було дозволено служити в своїй парафії. Українці також ставилися до нього з повагою. Родичі нічого не знали про Яна і змогли зустрітися з ним лише після падіння СРСР.  Він уже був тяжко хворим, але відмовився від їхньої допомоги. Єва живим його не застала, хіба що побувала на його гробівнику.

Рідний брат Яна Володимир (1897-1983рр.) теж служив пробощем  костелу св. Марії Магдалини та капеланом сестер монастиря Sacre Coeur в довоєнному Львові. Тут він приймав біженців-поляків з навколишніх територій, які рятувалися від більшовицького терору.  Навесні 1940 р. його арештували більшовики тавідправили до тюрми на Луб'янці. Після амністії  у 1941 р. Володимир передислокувався з польською армією в Середню Азію, де став капеланом Війська Польського при армії Андерса. Він був призначений відповідальним за евакуацію в Іран поляків, депортованих в радянську Азію. З цього питання капелан співпрацював із Жуковим і старався отримати дозвіл на вивезення якомога більшої кількості поляків з "радянського раю". Саме він знайшов сім'ю осівецьких Ценських у засланні і допоміг їм реабілітувати своє здоров'я після важких років непосильної праці та голоду. Завдяки його старанням вони залишилися живими та змогли переїхати в Іран, де після голодування в Казахстані були забезпечені всім необхідним для життя, а дівчата навіть отримали змогу продовжити навчання. Крім того Володимир сприяв об'єднанню сім'ї Ценських, приклавши зусилля для того, щоб розшукати Вітольда та дати йому інформацію про місцезнаходження дружини та дочок.

                 Володимир Ценський
 Після закінчення війни В. Ценський виїхав у Англію, а далі - в Нормандію, де до кінця життя служив при монастирі.
У Людомира було дев'ятеро дітей. Багато із його нащадків полягли у маштабних війнах ХХ століття, що значно підірвало генофонд роду.

Ценські не залишили після себе ні замків, ні палаців. Вони були, але час немилосердно поступив із ними.
До початку 19 ст. Ценські жили у Чернелицькому замку. Від нього зараз залишилися лише руїни.

 Войцех Ценський - дідич Чернелиці та інших маєтностей, набув від Миколи Потоцького Вікно. Останнім мешканцем Чернелицького замку був його син, також  полковник Маурицій Юзеф Ценський. По смерті Мауриція родина перебралася до збудованої у   1816 році його сином Удальриком Миколаєм вікнянської садиби, а залишений єврейським орендарям замок почав занепадати, перетворюючись на руїну. 

Реконструкція Чернелицького замку

При переїзді до Вікна Ценські перевезли з  Чернелицького замку унікальну мистецьку галерею (твори Кранаха, Рубенса, ван Реймерсвале, Рафаеля,  Менґса тощо), книгозбірнюта архів. Біля нової садиби було закладено парк із оранжереєю.

Це маєток Станіслава Ценського - батька Вітольда в с. Вікно, де він народився. У цьому домі частим гостем був Іван Франко, з яким дружив Людомир  Ценський - батько Станіслава, дідусь Вітольда. 

Зокрема, відомо, що у жовтні 1884 р. Людомир забрав Івана Франка до себе в маєток на три дні  із коломийської тюрми. 

Останнім власником маєтків у Вікнах був ксьондз Ян Ценський.

Осівецький палац після ІІ світової війни було стерто з лиця землі.

Осівецький палац

Місце, де він розташовувався.

Ще один палац Ценських знаходився  у с. Пеняки.

Цей найбагатший маєток Дідушинських став власністю Тадеуша Ценського у 1894 р. після його одруження на дочці графа Дідушицького Володимира-засновника Природничого музею у Львові, як посаг дружини Марії. 

Палац був зведений у 1776 р., а в 1914 р. австріські війська його спалили та зрівняли з землею у рамках каральної акції австрійської влади проти Тадеуша за його антигабсбургську політику.

Палац  Тадеуша Ценського у Пеняках.

То ж залишилися після Ценських на колишніх Східних Кресах лише могили. У с. Вікно, збереглася усипальниця роду Ценських. Ще один склеп знаходиться в с. Осівці із епітафією, на якій вказано ім'я Ценських. Але це радше нагадування про перебування у селі цієї графської родини. Їхнього захоронення тут нема.

Декілька Ценських спочиває на цвинтарі у Львові.

Батьки Єви захоронені у Вроцлаві.

Пані Єва журиться, що так змалів колись великий рід.

Таємниця 34. Кого вважати відомими людьми села?

Таємниця тридцять третя. Кого вважати відомими людьми села?

Людина, яка народилася і виросла в Осівцях, де б вона не мешкала у зрілі роки свого життя,  завжди буде вважати себе осівчанином.

Відомих людей, чиє життя якимось чином пов'язано з Осівцями можна об'єднати у декілька категорій: всесвітньовідомі, відомі своїм вкладом у розвиток села, народжені в Осівцях і ті, що переселилися у село та перебували тут певний час.
Наприклад, Соломія Крушельницька, проживала у с. Осівці із трирічного віку до шестирічного. Цей вік "чомучки"- найщасливіший період життя людини, що його, як правило, згадують з найбільшою теплотою,  один із найпродуктивніших етапів розвитку і пізнання світу дитиною.
Слава місця народження Соломії належить с. Білявинці, що знаходиться по сусідству, де вона проживала до трьох років. Далі, після Осівець, сім'я переїхала в  Старі Петликівці, потім в с. Тисів. Проте свідоме життя Соломії пов'язане із с. Біла Чортківського району, куди її сім'я переїхала у 1878 р. Вклад  Крушельницьких у культурний розвиток цього поселення, безперечно, значний.
Безпосередньо в Осівцях народилася Емілія Крушельницька, яка стала відомою українською фольклористкою. У віці 3 років вона з батьками переїхала у Старі Петликівці. Але саме село Біла стало для неї місцем, яке володіє особливо притягальною силою, куди людина хоче повернутися, де б її не занесла доля. Емілії прийшлося жити далеко за межами батьківщини - в США, а пізніше в Аргентині. Тим духовним хлібом, що давав їй сил жити на чужині були  пісні українського народу.  Вони залишалися для жінки найбільшим багатством, яке ніхто ніколи не зможе відібрати-хіба що разом із серцем.  Твори української пісенної творчості вона збирала і записувала з вуст селян ще в молоді роки. Емілія була щасливою, коли зібрані і опрацьовані нею твори звучали на концертах у виконанні тернопільського хору "Боян". Її збірка народних пісень є неоціненним вкладом у збереження національної музичної спадщини. Якби було більше таких людей, то менше втратилося справді безцінних перлів народного епосу. А в еміграції єдиною стежинкою, що єднала її з батьківщиною залишилися спогади про дружну родину та  юні роки проведені у освітньо-культурницькій роботі  с. Біла в читальні Просвіти.

 У культурний розвиток села  Осівці свій вклад зробив батько сімейства Амвросій Крушельницький, який тут три роки служив священиком греко-католицької церкви. Він вів у селі хор читальні "Просвіти".

В західноукраїнських землях історично склалося так, що лідерами культурного відродження українського села стали  греко-католицькі священики. Останнім із них був Володимир Гнатів, тому про нього ще живі спогади серед старожилів села та  збереглося найбільше інформації про діяльність пароха в осівецькій читальні Просвіти, в кооперативному русі, про його участь у боротьбі за тверезий спосіб життя та покращення рівня освіти дітей україномовного населення села.
                     
У новітні часи зумів вибитися у люди осівчанин Богдан Чепурко. Живе і працює він зараз у Львові, але рідне село не відпускає. Серце поета належить тільки Осівцям. Любов до рідного села прослідковується у його віршах та дослідницьких статтях.
Можливо, почуття загострюються на відстані, а хто живе у селі  проклинає одноманітні сповнені рутинної роботи будні?
У селі мешкає ще одна майстриня поетичного слова Леся Мулярчук. Її вірші друкуються у місцевій пресі та на краєзнавчих сайтах. Це дуже цінно. Адже не багато знайдеться людей, які б у своїй творчості відображали історію та сьогодення с. Осівці, його притягальну красу, яка відома тільки тим, хто тут народився і виріс, набирався  тут цілющої сили рідної землі.
Безперечно є інші осівчани, яких можна віднести до розряду відомих.
Проте навіть, якщо людина є знаною, а для села не зробила нічого, то чи можна її вважати гордістю села? Крім того у кожного із нас є свої "відомі люди" родом з дитинства. Це ті люди, які справили найбільший вплив на наше становлення. Для нас це найбільші  осівецькі знаменитості.

Таємниця 31. Історія села у прізвищах

Таємниця тридцять перша. Історія села у прізвищах.
Прізвища дивовижна річ. У них часто відображається історія того чи іншого поселення. Через них можна дізнатися про давні професії характерні для регіону. А деякі із них просто вказують на певні риси характеру чи зовнішності особистості. Часом вони асоціюють людей із флорою і фауною регіону.))
Ми в першу чергу звернемо увагу на ті прізвища Осівець і сусідніх сіл, в яких відобразилися історичні таємниці села.  Ці таємниці настільки давні, що в більшості випадків невідомі навіть носіям досліджуваного прізвища. А якусь свою особливу історію має кожне із них. І кожне прізвище  в тій чи інші мірі прямо чи опосередковано містить в собі часточку  історії села: звідки прийшли мешканці поселення, якого роду-племені, чим займалися і т.п.
Про перебування на території села монастиря доманців свідчать такі прізвища як Домініків( друга версія походження прізвища: син Доменіка) і Монастириський, у сусідніх селах в тому числі, бо поселення знаходяться дуже близько одне від одного.
Те що фракійці-даки-гети, вони ж костобоки все таки на зорі нової ери поселилися у селі та на прилеглих територіях свідчить білявинське прізвище Трач, яке залишком спомину про походження з племені фракійців (тракійців).  Фрак- трак-трач- такий шлях творення пройшло це прізвище.
Ще тут були і племена галів судячи із наявності в селі прізвища Галак. Гали - племена кельтського походження. За однією із версій до від них походять костобоки, присутність яких у селі доведена архологічно.
За часів панів Ценських лісничим працював у селі німець Фрей. Чи не від нього пішло прізвище Фреяк. Закінчення -як вказувало на те, що згадувана особа є сином особи по імені Фрей. Такого ж типу поширене в селі прізвище Мариняк- син Марина(чоловіче ім'я) або Марини. Чоловіче ім'я Марин грецького походження. Фракійська, дакська, гетська, іллірійська - мови вихідців з Балкан, що примандрувпли в Україну, зокрема в Осівці,  були схожі на грецьку. На синівський  зв'язок вказують і прізвища, що закінчуются на -ин: Луцишин- син Луки, Яцишин-син Яцка-польське ім'я, Вінічин- він-означає родич, отже, син родича. Таку ж роль відіграє закінчення -ів: Микитів- син Микити, Маценьків- син Маценька?
Є прізвище, що вказують на зовнішність: Карачка- темноволосий, смаглявий, з карими очима.
Канак -це чоловіче ім'я , яке зустрічається у тюркських народів, зокрема татар.
Історики описують фракійців, які становлять етнічну основу осівчан, як людей сильної статури світловолосих та світлооких. Але у селі є досить темноволосих і карооких мешканців, що характерно для тюркського (азійського) елементу. Тюрки з давніх-давен безперервним потоком сунули через українські землі: одне плем'я за іншим, залишаючи  відбиток на етнічному образі українця.
М. Аркас  писав: " А тим часом, як в степах панували оті кочовничі та на пів-кочовничі народи іранського коріння, в краях гірських, карпатських бачимо інший гурт народів, тракійського коріння (до них належать теперішні Волохи-Молдовани). З тих народів згадаємо: Бесів «під Карпатськими горами», десь на верхів'ях Дністра й Сяну; Койстобоків — на полудневому згір'ї Карпат, і Карпів — коло Дністра й Прута. Сі тракійські народи були дуже войовничі, любили полюванє, були великі п'яниці і славні були своїми співами. Про тракійців оповідали, що вони навіть закони укладали в піснях, щоб легче було пам'ятати". Під іранськими племенами розуміють кіммерійців, скіфів, сарматів. Скіфів і сармати історики теж описуют як світловолосих і світлооких. А далі, значно пізніше пішли на руські землі темноволосі та караокі із хамітів: гуни, булгари,  печеніги, половці, монголо-татари та ще хто-зна-хто.
Отож бачимо, що частина прізвищ проливає світло на етнічне походження осівчан.
 На вулиці Піддвірній проживають родини Паньків, що вказує на їх належність або залежність від панського двору.
На цій же  вулиці живуть  Кафтани. Можливо вони обслуговували потреби двору і села, забезпечуючи їх кафтанами. Тут же проживають нащадки садівника - чарівника чеха пана Постолки, який  у село  приїхав разом з родиною  пана Вітольда Ценського. Багато у селі Олійників. Це найпоширеніше в Тернопільській області прізвище. Воно вказує на те що розповсюдженою сільськогосподарською культурою краю здавна був соняшник і кругом було вдосталь олійників, які займалися виготовленням та торгівлею олією. Книжник вказувало на грамотність особи або релігійну приналежність. Мулярчуки займалися з роду в рід будівництвом, Фурман- візникував. Це прізвище походить від єврейського ‏פורמאַן‏‎ -візник з одним н) і німецкого Fuhrmann.
Частина прізвищ називають місце походження людини, звідки вона переселилася в  Осівці: Гурські-колишні жителі гір (гура- гора), вихідці із племенів  гуралів, залишки яких проживають на території Польщі в м. Закопане; Галицькі-з Галича, Винницький - з Вінниці, Рогатинський - з Рогатина, Левицький-з міста Лева (зі Львова).
Міграційні процеси продовжуються і зараз. Та про історію села найбільше розповідають давні прізвища. Вони прослідковуються по архівних докуметах: Йосифінській, Францисканській метриках,

звітах про діяльність національних товариств села та ін.

 Деякі прізвища вказані у документах тепер уже не зустрічаються, та багато збереглося до нашого часу. Кожне прізвище має настільки давнє походження, що навіть важко уявити, як глибоко у віки сягає коріння роду.

Таємниця 30. Геральдика осівецькоі шляхти

Таємниця тридцята. Геральдика власників села.
Ще з 11-12 ст. у шляхетрих родів було прийнято мати свою відзнаку-герб. Як виглядав герб першого відомого власника села Осівці Януша Зарванички невідомо. Проте про наступних власників Бучацьких знаємо, що вони належали до гербу Абданк.
Герб роду Бучацьких Абданк.

Герб складається з двох срібних крокв зі зрізаними донцями, обернених вершинами вниз і сполучених між собою на зразок літери W на червоному полі. У нашоломнику над короною повторюється та ж емблема. Легенда пов'язує погодження герба з часами Кракуса-польського короля, який заснував Краків. На горі Вавель, де зараз знаходиться краківський замок, жив великий дракон, який ніс велике розорення людям. Одного дня молодий швець Шкуба (Скуба) здогадався, як подолати дракона. Він зашив смолу, сірку та сірець у шкуру вівці і залишив це біля печери дракона. Той не впізнав підману, з'їв все, але згодом дуже захотів пити. Він пив воду з Вісли, доки не лопнув. За цей вчинок король Кракус дарував Шкубі літеру W (інша назва пол. Łękawica) на його бойовий щит (від гори Вавел, пол. Wawel). Потомками Шкуби були Шкарбеки (Скарбеки). Одиного із представників роду Шкарбеків  польський король Болеслав Кривоустий відправив  як посла до  імператора німецького Генріха. Коли імператор показував йому з погордою свої скарби і відзивався не зовсім добре про Польщу.  Шкарбек зняв зі своєї руки золотий перстень  і кинув його в скарбницю, за що Генріх йому подякував (Habe dank). У пам'ять про цей вчинок гербу Шкарбека дана назва Габданк, або Абданк. Герб Абданк був  також родинним гербом українських гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Виговського.      

Герб Ястрібець -  родова спадщина Ставінських. 

Зустрічається він вперше у документах, датованих 1386 роком.
Після Городельської унії 1413 року ряд гербів, в тому числі Яструбець, були закріпленні за представниками литовсько-руської (української) шляхти.
У синьому полі щита зображена золота підкова повернута догори, 
всередині якої золотий кавалерський хрест. Щит увінчаний лицарським шоломом, вкритим синім наметом із золотим підбиттям, і шляхетською короною. Клейнод: яструб, що злітає, з золотими дзвінками на лапах, у правій тримає підкову з хрестом (як у щиті). Існують варіанти герба з срібною стрілою замість хреста, із зображенням яструба на хресті, з 3-6 променевими зірками над підковою з хрестом. Цим гербом послугувалися також Ульянови (з яких Ленін).

Герб Пухала

Цивінські належали до гербу Пухала. Цей герб був затверджений у 15 столітті.  Його ще називали гербом Пилява з підковою.  Щодо гербу Пилява, то він  зародився на пруській території в місцевості від якої отримав свою назву. Тут  між слов’янами і прусами зав'язалася битва. Поступатись не хотів. Тоді відважний лицар Жирослав із мечем та хоругвою стрімко пробився в середину стану супротивника — і в запеклій сутичці поборов ворожого ватажка. Розгром прусів став неминучим. Відвага лицаря була помічена і винагороджена. До хреста на його хоругві було додано ще одне рамено.  Хрест  став:  вліво — двораменним, вправо — трираменним. Найдавніша згадка про герб походить з  1385 р.  Він набув широкого поширення в багатьох землях — краківській, сандомирській, руській. Гербом послугувалися десятки відомих родин, які надавали йому різне кольорового вирішення, поєднували зі щитом, вежами, стрічками, короною, страусиним пір'ям. Найвідоміша з цих родин -  Потоцькі (дві гілки — «золота» і «срібна»). 

Герб Пом'ян

Ценські послугувалися  гербом Пом’ян. Прізвище польського   шляхетського  роду Ценських  походить від назви родового села Ценя (нині  Польщі).  Протягом ХVІІІ –ХХ ст вони були дідичами великих маєтностей у  Галичині. Герб Помян був затверджений у 1402р. Центральною фігурою герба є голова зубра простромлена мечем на блакитному фоні. Над шоломом піднята рука у латах, що стискує меч. Легенда розповідає, що Ластек Гебда з Грабі герба Венява убив свого брата Яранда -Гнезденського деканав містечку Любаня за його аморальний спосіб життя. Рішенням суду нащадку Ластеку було наказано змінити вигляд гербу на теперішній і додати напис " Пам'ятай про нього". З того часу герб отримав назву Помян. 
Герб Сас

Ангела Дідушинська-дружина Вітольда Ценського, належала до гербу Сас. До цього гербу належала також сім'я пароха Амвросія Крушельницького. Перші відомості про герб Сас належать до 1253р., коли на північ від Карпат було зафіксовано рід Драгомирецьких гербу Сас, які походили з Русі. Багато представників цього роду у 13 ст. переселилися у Галичину з Молдови та Волощини, з метою створення системи захисту від татар.