Таємниця 38. Бучацькі в Осівцях

Таємниця тридцять восьма.
 Бучацькі - землевласники в с. Осівці у 15-16 ст.

Генеалогія роду Бучацьких гербу Абданк.

 Герб панів Бучацьких Абданк

 У другій половині ХV ст. село Осівці стало власністю панів Бучацьких. Так вони іменувалися, оскільки найкращою перлиною своїх багатств вважали Бучач, де знаходилася резиденція Михайла гербу Абданк. Після отримання Бучача у володіння він почав писатися «Michael Habdanecz heres de Buczacz»-таким чином став засновником династії панів Бучацьких.
Протягом  к. XІV ст. – п. п. XV ст., Бучацькі гербу Абданк у Східній Галичині були однією із  найвпливовіших родин. Вони відіграли значну роль у завоюванні Казимиром ІІІ Поділля і Галичини після закінчення династії Романовичів у Галицько-Волинській державі, яка втратила останнього правителя Юрія ІІ Болеслава у 1340 р. За даними історика С. Ковальського Абданки почали осідати на землях колишнього Руського королівства починаючи з 1360 р., у часі війни за галицько-волинську спадщину між Польщею та Литвою.  Вони облюбували собі східні кордони колонізованих поляками руських земель, мали маєтки на Поділлі, в Східній Галичині  та поширили свій вплив на Пониззя. Більшість  представників роду Бучацьких Абданків займали високі державні посади. Пани Бучацькі прославилися при захисті Галицької Русі і Поділля від монголо-татар та турецько-татарських набігів.  У 1373 р. Михайло Абданк для протистояння ворожим набігам заклав Бучацький замок.

             
Це все, що залишилося від нього на згадку про Абданків у м. Бучачі-уламки їхньої давнішньої слави)
Бучацькі утримували й інші замки -  оплоти Польської Корони: Язловецький, Червоногородський, Підгаєцький, Монастириський, Кам'янець-Подільський та безліч дрібних.

Підгаєцький замок ( не зберігся)

Кам'янець-Подільський замок (1871р.- Наполеон Орда - білоруський художник і не тільки)

Язловецький замок (реконструкція Качора В.І.)

Кам'яний замок в Червоногороді в такому вигляді зведений у 17 ст. та декілька разів перебудовувався. За часів Бучацьких він був дерев'яним.

Монастириський замок згадується у документах 1443 р. Пізніше був перебудований на палац. Зараз тут тютюнова фабрика.

Як істинні католики пани Бучацькі вживали заходи для поширення католицизму на захоплених землях: надали кошти для перебудови і утримання костелу в Бучачі,  Язлівцях, Підгайцях, Литвинові та менших населених пунктах.

  За вірну службу  Короні Михайло Бучацький шляхтич отримав від польських королів велику кількість бенефіцій: Рукомиш, Устя-Зелене - від Казимира ІІІ (1333-1370 рр.), Бучач у 1372 - від Володислава Опольського (1372-1378, 1385-1387рр.) рр.)-намісника угорського  та польського короля в Галичині Людовіка (1342, 1370-1386 рр.). Крім того Михайло користувався земельними володіннями поблизу Білгорода та Очакова. У 1392 р. король  Владислав ІІ Ягайло (1386-1434 рр.) надав Габденичу у власність село Кийданов (Kujdanow)  Трембовельського повіту на річці Стрипа («Coidanow in districtu Trmbovliensi in fluvio Stripa»), на прибутки від якого той  виряджав " до служби одного воїна зі списом і двох стрільців зі зброєю та кіньми."

Аkta grоdskіe i ziеmskіe… — Lwów, 1884. — Т.10. — 549 s. — S. 2. (пол.), (лат.)
 Крім вищеперечислених маєтностей, в  різні часи Бучацькі шляхтичі володіли Язлівцем ( з 1436 р. Теодор), Підгайцями ( з 1414 р. Михайло-син), Червоногородом (з 1434 р. Теодорік), Баришем ( з 1454 р. Теодорік та його нащадки), Монастириськами (1454-1478 р. брати Бучацькі), Чернелицею ( з 1454 р. Теодоріх та його нащадки), Чешибісами (нині Єзуполь; з 1435 р. Михайло Бучацький), Коцюбієвим (Одеса; з 1442 р. Теодорик). Село Осівці було власністю сина Михайла Абданка - Теодорика Бучацького-Язлівецького та його потомків.
Бучацькі дбали про розвиток міст, добиваючись від королів надання їм Магдебурського права-права міст на самоврядування. Бучач отримав магдебургію у 1393 р, Червоногород - у 1448, Монастириська - перед 1454 р., Бариш - у 1599 р., Язлівці та Порохова. Від Язлівця до Підгаєць, проходив відрізок Великого Шовкового шляху з Кілії й Білгорода до Львова.
 Це давало Бучацьким великі доходи із купецького мита
                      

... і вони часто цим зловживали, як свідчить нижчеподаний документ))

 У Михайла Абданеча було троє синів: Теодоріх, Михайло та  Михайло-Мужило.

Один із синів Габденича Михайло 
 отримав у 1414 р. як посаг від дружини Єльжибети з Княгинич Підгайці, а від батька - Бучач, тому найчастіше  підписувався Michael de Buczacz de Podhajce. «Пан Михал Бучацикии честьникъ и староста галицикии» згаданий у присяжній грамоті князя Федька Несвізького польському королю Владиславу-Ягайлу, яка була дана у м. Кременець 7 вересня 1434 року. Саме Михайло переконав цього руського князя перейти від Свидригайла, який намагався зберегти Поділля за Литвою, до Владислава ІІ Ягайла. В квітні 1435 р. князь Федько Несвізький знову дає королю Владиславу-Ягайлу присяжну грамоту у «Черняховє», і  в тексті знову згаданий як свідок  Михайло Бучацький-Підгаєцький. Цікаво, що Михайло в цих грамотах названий зразу ж після пана «Вацнець староста руский найвышьй», що свідчить про його значну роль на теренах Східної Галичини. Наприкінці 30-х років XV століття Михайло Бучацький «который в Каменцу Подолском был старостою», приклав усі зусилля, щоб землі межиріччя Стрипи і Смотрича залишилися у складі Польського королівства. Після переходу Західного Поділля до Польської Корони (у чому Михайло Бучацький зіграв не останню роль) він отримав від короля багато земель та найвищі посади: староста галицький (1414-1436), каштелян галицький (1433-1437), чесник (чашник, що відповідав за королівську пивницю) галицький (1434р.), подільський воєвода ( 1437 р.),  староста в Долині. Як воєвода він відповідав за зібрання  посполитого рушення шляхти,  головував  на сеймиках, здійснював нагляд за містами: встановлював ціни на товари, контролював  міри ваги, розміру, об'єму. Як каштеляну йому належала військова влада. Він мав право брати участь у королівській раді (сенаті). Як староста шляхтич був наділений поліцейською владою і представляв інтереси короля на місці. Тобто, як бачимо, Михайло Бучацький володів надзвичайно широкими повноваженнями на ввірених йому територіях.  У 1437 р. король надав Михайлові у володіння Чесибіси (Єзуполь) та Ганнусівку.  Цей шляхтич загинув в битві з військами татарського хана Ахмата 1 червня 1438 р. Його гробівець знаходиться у львівський катедрі.

Надгробок Михайла Бучацького в Латинській катедрі м.

 Львова, де існувала родинна каплиця Бучацьких. С. Бронич, який називає його гетьманом, наводить текст епітафії:

Incomparabilis heros Michael Buczacius; Podoliae Praefectus, hic condi sua ossa voluit. Cujus si virtutem spectes, Viator, satis vixit! Si aetetem? parum. Is siquidem profligatis toties Valachis, Tartaris, Incubatorobusque Magni Ducatus Lithvanie, quum Patriam; Avitamque horeditatem defensurus, cum Barbaris animose conflixisset, circmventus a multitudine; maluit in praelio foetiter occumbendo: egregiam sui memoriam relinquere, quam furiendo: turpiter avitae gloriae deesse.

У журналі «Lwowianin» (редактор Людвік Зелінський, 1830—1840-і) вказувалось, що його надгробок у львівській катедрі був з часом перенесений до каплиці Замойських, а надписи на ньому зникли під час воєн та різних несприятливих обставин. Його авторство приписували майстру Панкрацеві Лябенвольфу (Нюрнберг).

 Після загибелі брата Михайла Бучацького Мужило став опікуном його малолітніх дітей і вдови Ельжбети (до 1444 р.) У  1460 роках король Казимир ІV Ягеллончик (1444-1492 рр.) призначив Мужила каштеляном кам'янецьким та в 1465 році - воєводою подільським. Він володів досить обширними маєтностями. 2 березня 1456 р., згідно запису в книзі галицького суду Михайло - Мужило купив с. Козів у Теребовлянському повіті. До нього також перейшла нероздільно з братами родова резиденція у Бучачі, тому він підписувався Михайло "з Бучача і Мужилова". Шляхтич посідав також у 1457 р.- Пишківці, у 1469 р. села Тудорів, Білий Потік, Бичківці, Голгоча, Лопушно  Теребовельського повіту.

 Таким чином «Моужыло Боучацски» став одним з найвпливовішим з панів на теренах Східної Галичини. 
Із трьох синів Мужила одружився тільки молодший Давид, але три Давидові сини не залишили нащадків. Так завершила своє існування одна із гілок панів Бучацьких. Відомо, що у Михайла - Мужила було ще дві дочки Маргарита і Варвара. 
                    
Та найбільше цікавить нас родова лінія  сина Михайла Абданка Теодора, бо саме він був власником с. Осівці, про що зустрічаємо інформацію в Актах земських і гродських 1453 р.

У документі сповіщається про те, що Теодор Бучацький передав у заставу за  позику 60 марок с. Осівці  і Бобулинці нобілю Ніколао Трояну з Осівець. ( До речі, якщо Теодорик за борги закладав Бобулинці, то він ними володів! ) В інших документах позикодавець іменується уже "Ніколо Троян з Бобулинець" (в принципі, переселятися недалеко))). 

Це ім'я зустрічається у 3 судових тяжбах 1462 року із прокуратором с. Осівці Станіславом Гловачем, який ще з часів Януша Зарваницького порядкував тут як адміністратор. 

Цікаво як с. Осівці перейшло у власність від Зарваницьких до Бучацьких. Напевно,  таким же шляхом як сповіщається у  документі  1456 р.- шляхом невиплаченої застави або куплі - продажу. (Королівської грамоти на володіння селом Бучацькими не виявлено. Така грамота була видана Янушу Зарваницькому у 1442р.). Найчастіше, маючи великі володіння, власники лише зрідка з'являлись у своїх маєтностях, передавши їх у руки адміністраторів або пускаючи у вільний обіг-оренду (повну чи часткову), заставу і навіть продаж. 
 Як би там не було, але попередні власники Зарваницькі недовго порядкували (з 1442 р.) в с.Осівці, згодом воно стало набутком Теодора Бучацького.

 Відомо, що Теодор - каштелян кам’янецький у 1442 р., староста генеральний подільський у віно  від дружини Катерини перед 1449 роком отримав Мартинів, Монастирище та містечко Язлівець, яке обрав за свою резиденцію і виділив кошти на розбудову Язлівецького замку. З  того часу шляхтич став іменуватися Теодор з Бучача і Язлівця, ставши засновником династії Язлівецьких. 

Теодоріх біля Язлівецького замку. Качор І.В.

         Разом з братами Михайлом та Михайлом-Мужилом Теодорик  відвоював у литовців замки Кам'янця, Смотрича, Скали, Червонограда, завдяки чому Владислав ІІ Ягайло захопив Західне Поділля. Він допоміг королеві звільнитися з полону, а пізніше, коли Теодорик сам потрапив у неволю до Свидригайла, Владислав ІІ Ягайло  обміняв його на комтура тевтонців Вернера фон Нессельроде. З наступним правителем Владиславом ІІІ Варненчиком Теодорик був не в ладах і навіть сидів у тюрмі за змову проти нього. Проте згодом присягнув йому і повернув собі усі втрачені посади. Із досліджень С. Баронча відомо, що за позику королю  Теодорик взяв у заклад кам'янецький замок. Крім того Казимир IV  Ягеллончик надав йому  прикордонні замки Калавур, Хаджибей (Одеса), і 3000 злотих на їх упорядкування - за твердженням польської дослідниці  А. Дйорфлерувни.

 С. Баронч вважає, що у  1450 р. Теодоріх поліг у бою під час молдавського походу на Красному Полі.  За іншими версіями помер у 1456 р. або після 1464 р. У всякому разі дата 1450 р. ніяк не підходить, оскільки у Актах земських і гродських про нього іде мова у документі датованому 1453 р., а уже в 1456 р. згадуються лише його сини.

Після смерті Теодорика в Осівцях стали порядкувати його нащадки  – Бартош, Михайло Бучацький-Язлівецький та Іван Бучацький-Монастириський.  Посаду кам'янецького старости унаслідував від батька Бартош. Він також займав пост генерального старости подільського. В числі батьківської спадщини серед інших населених пунктів Бартошу перейшло у власність с.Осівці. Про це свідчить документ застави села від 12 жовтня 1456 р. в «Актах ґродських і земських», де  вказано, що Бартош з Язлівця, власник поселення — староста кам'янець-подільський, у випадку невчасного повернення боргу каштеляну галицькому Яну з Княгинечів ( Володкевичу) повинен передати йому права на ряд сіл в тому числі і с.Осівці (Hvsowcze).

 Бартоломей прожив недовге життя, навіть не встиг одружитися. Він поліг  у битві з татарами. Після його смерті молодші брати Михайло і  Ян разом успадкував його частину родинних маєтностей та ... заборгованостей. Зокрема, у  документі 1460 р. Михайло Бучацький перебирає на себе боргові зобов'язання загиблого брата Бартоша перед Іваном Княгинечем: за грошову позику,  в разі її не виплати, передати Княгинечу у володіння ряд сіл, в тому числі Осівці.

Михайло отримав після брата Бартоша не тільки борги та частину його земель, але ще посаду кам'янецького старости. Крім того, Михайло був стольником  галицьким з 1493 р., підкоморієм галицьким, стольником і старостою  червоногородським. Як підкоморій повітовий він розглядав земельні суперечки поміж шляхтою в підкоморському суді, брав участь у розгляді справ в каптуровому суді.
 Посада стольник, що раніше передбачала завідування сервіруванням столу і обслуговуванням трапези короля, на той час стала просто престижним званням.
 Шляхтич володів селами Возилів ( продав у 1458 р.), Устя ( продав у 1461 р.)  У 1443 р. в заставу ( в оренду) отримав  Золочів, про що король Польщі Владислав ІІІ Варненчик у Варадині видав грамоту, в якій " Міхалу з Бучача" призначалися 100 гривень, на упорядкування тут королівщини (земель  королівського домену-особистої власності королівської сім'ї). Від батька йому перейшли Язлівці, тому саме лінії Михайла продовжився рід Бучацьких-Язловецьких. Його син Ян називав себе Литвинівським, оскільки володів Литвинвкою. Миколай і Петро Чешебіськими, бо осіли в с.Чешебіси (Єзуполі). У  Михайла Бучацького-Язлівецького з дружиною Єлизаветою Ходецькою було 5 синів. Четвертий син Михайло загинув під Красним полем. По чоловічій лінії рід продовжив тільки наймолодший Якуб.

У 1463 р.( або 1469 р.) частина вотчини Бучацьких була викуплена рішенням Сейму ( за повідомленням Дюрфлерувни А. (Dörflerówna A ) в Польському Словнику Біографічному).  Ще у 1465 р. с. Осівці залишилося у власності братів, оскільки Іван та Михайло Бучацькі  згадуються як його власники у документі 1465 р. 

У цьому судовому рішенні іде мова про  заставу села Осівці братами Бучацькими Яну із Нєнчина за позику 200 угорських флоринів чистого золота. Це останній документ, в якому  згадуються  Михайло Бучацький-Язловецький та його брат  Іван стовсовно маєтностей у с. Осівці в «Актах земських та гродських», хоча відомо що Ян помер у 1492 р., а Михайло Язловецький у 1511 р.
Судячи із того як пани Бучацькі наліво і направо закладали Осівці, вони не сильно переймалися його опікою. Тим більше, що це село було лише незначною каплею їхнього величезного багатства.
У 1469 р. брати вирішили поділити  батьківський спадок. Польський дослідник Адам Бонецький з цього приводу повідомляє: "Michał, w 1464 r. starosta czerwonogrodzki; w 1468 r. trzymał to starostwo z bratem Janem, z którym w 1469 r. dopełnił działu dóbr. Michał wziął starostwo czerwonogrodzkie, Jazłowiec, Seret, Sipowce etc.; Jan Monasterzyska, Lackie, Przewłokę, Czerlenie etc. (AGZ. XII)."  
З 1469 р. історія с. Осівець розвивається без участі Бучацьких.
Наступними власним власником села стає пан Яблоновський гербу Прус у відповідності до даних із книги «Zródla dziejowe» («Історичні джерела»)«Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. Cz. 2» (1903), ст. 313.
Проте відсутність с. Осівці у власності Бучацьких абсолютно їх не розорила)) Вони продовжують процвітати (ще деякий час).
Яблоновський, вірогідно, отримав Осівці, які на той час були уже власністю Сейму, від короля за службу.

Третій син Теодорика Ян Бучацький
заклав рід Бучацьких-Монастириських, оскільки облаштував у Монастириськах (Монастирищі) свою резиденцію і став підписуватись Монастирський. 
Він володів великою кількістю сіл: Порохова ( тому часом писався Ян з Порохови), Коростятин, Ляцьке, Чернелиця, Переволока, Осівці  ( разом з братом Михайлом)  а також містами Язловець, Бариш, Монастириська. 

У шлюбі з Барбарою з  Олеська з роду Сененських 29 березня 1543 р. народився єдиний відомий син Миколай Язловецький -Монастириський (?- 1555) - каштелян кам'янецькицький.

Від батька Теодорика Миколай отримав міста Мартинова і 5 сіл, з містом Монастириськ. Він зумів повернути і втрачені родинні маєтки: бл. 1544 набув від белзького воєводи Миколая Сенявского місто і замок Язловець, місто Новосілку і 17 сіл (маєтки перейшли свого часу як посаг до Сенявських). З того часу почав підписуватись Язловецький-Монастирський. Р. Желевський повідомляє, що  Миколай з 29 березня 1543 р. став посідачем «Червоногородського ключа» — міста і замку з належними селами, а  14 березня 1544 р. за згодою короля передав права власності на замок у Червоногороді та належні села синові — Єжи (Юрію) Язловецькому.  Крім того Миколай володів Баришем, де впровадив Магдебургське право у 1599 р., та був одним із комісарів королівщини Жидачів.

Жидачівськи замок. Реконструкція Качор В.І.

Микола прославився як досвідчений воїн — вояк королівської роти, захисник східних кордонів Польського королівства від турецько-татарських набігів. Зокрема, відомо, що він брав участь у битві з татарами під Скалою, за що 4 січня 1522 р. був звільнений від деяких податків. Із Евою з Подфіліпських мав троє дітей: двох дочок і сина. Анна вийшла заміж за шляхтича гербу Цьолка, Друзяна продовжила рід Потоцьких, ставши другою дружиною підкоморія галицького Якуба  з Потока.

Єдиний син Миколи Юрій
Язловецький – Монастириський (1510-1575 рр.) - п'ятий великий коронний гетьман Речі Посполитої в 1569–1575 рр., найбільше прослав рід.
Він був людиною непересічного розуму, рідкісної хоробрості.
Це дозволило йому зробити блискучу військову кар'єру від ротмістра- старшого офіцера  кінноти до польного гетьмана коронного— заступника командувача армією, а в 1569 р. він отримав найвищу військову посаду в державі гетьмана великого коронного -  командира усієї польської коронної армії. Крім того Юрій зайняв ще ряд посад: каштелян кам’янецький 1564 р., воєвода подільський 1567 р., воєвода руський і староста кам’янецький 1569 р. У час укладення Люблінської унії і становлення Речі Посполитої, шляхтич підписував акти приєднання Київщини, Волині, Підляшшя до Корони Польської. Його гетьманування припало на початок часткової легалізації козацтва, тому  до підрозділів піхоти він ввів 300 козаків. Оскільки велика загроза ішла тоді із півдня через постійні набіги турків і татар, гетьман все життя захищав степові кордони.

Юрій біля Язлівецького замку. 

Качор І.В.

Реконструкція Язловецького замку . Качор І.В.

Одружившись з Ельжбеттою Тарло гербу Топор, Юрій залишив 8 нащадків: 4 синів та 4 дочки. Проте його сини не зоставили потомства. Зі смертю молодшого сина Юрія Ієроніма Язловецького, 1607 р. рід Язловецьких  по чоловічій лінії закінчився. Так завершилася друга гілка Бучацьких від Яна Бучацького - Монастириського. Ієронімові багатства перейшли до сестри Ядвіги, яка прожила найдовше.
Про Бучач знаємо, що він переходив у власність по роду
Михайла Бучацького-Язлівецького.  З його  чисельного потомства Якуб Бучацький,  був останнім, у кого народились сини. Онуків йому подарувала  лише донька Катерина. Вона вийшла заміж за Яна Творовського з дому Пилява, що прийняв прізвище Бучацький (хоча часто його називали Бучацький-Творовський).  З цього часу бучацькі маєтності перейшли до Творовських гербу Пилява, що почали називатися Бучацькими гербу Пилява. Дочка Миколи-підкоморія подільського,  онука Яна Катерина вийшла заміж за Андрія Потоцького, але Бучача не унаслідувала.  Сини Миколи Ян та Юрій не продовжили роду.

Останньою власницею Бучача з лінії Бучацьких- Творовських гербу Пилява стала сестра Миколи Катерина, онука Яна Творовського - Бучацького гербу Пилява, яка вийшла заміж  за Станіслава Ґольського.

Оскільки нащадків у Гольських не було, Станіслав  1612 р. передав Бучач у спадок своєму братові Янові Гольському, який через рік помер, тому власницею міста стала його дружина Зофія із Замеховських. Надалі Бучач та ряд сіл Бучацького ключа перейшли до Стефана Потоцького у 1620 р. від Зофії Гольської в результаті справи про Скарби Підгаєцького замку.
Змінюються часи-змінюються власники...

 Witalij Michałpwski. Egzekucja dóbr rodziny Buczackich — Jazłowieckich — Tworowskich na Podolu w 1564 roku.— S. 401. (пол.)

Таємниця 37. Александер Потоцький

Таємниця тридцять сьома. Потоцькі в Осівцях.
Потоцькі - одна із найбільших, впливових та заможніших родин, які відіграли важливу роль в історії Польщі, України, Росії та Австрії. Рід складався із 693 сімей, які  загалом володіли велечезними маєтностями. Село Осівці також було їхньою власністю із 1888 р. до 1924 р.
Молодша дочка власника с. Осівці Ігнатія Цивінського Олена 1860 р.н. у 1888 р. вийшла заміж за графа Александра Потоцького гербу Пилява Золотої гілки.

Це був уже другий шлюб Александра. Перший раз 1870 р. році він одружився із Феліцією Ревуцькою. Уже у 1880 р. Феліція вийшла заміж за Владислава Рембелінського і в них народилася дочка Яніна Роза Сибілла 1884 р.

Епітафія на смерть Феліції у 1820 р.

В осівецьких Потоцьких наслідників не було.

Александр походив із Конецполя біля Ченстохова. У родинному маєтку його батьків Генріка Потоцького (1811-1872 рр.) та Олени (1812-1900 рр.; із сім'ї ксьондза Сулкавського гербу Сулма) підростало шестеро дітей: Родрік (1834-1910 рр.), Вітольд (1937-1885 р.), Марія ( 1842-1880 рр.), Павел ( 1844-1879 рр.), Таіда ( 1849-1916рр.) та Александер (1850-1912  рр.)

У Конецполю графства Ченстохова разом з дружиною Марією Незабутовською залишився господарювати старший Родрік.

Вітольд одружився з Марією Пелагеєю Флоркевич, яка була єдиною спадкоємецею Млошова. Два її молодші брати померли в ранньому дитинстві. 

Тому їх батько  Юліус Октавіан відписав маєток своєму зятеві.

Юліус Флоркевич у цилідрі.

В честь щедрого дідуся назвали внука - Юліус Потоцький.

Юліус Павел Адам Потоцький (1867-1825 рр.)

 Наймолодший син Генріка Александер осів в Осівцях.

На фото граф Олександр Потоцький зліва на фоні Осівецького палацу. Фото часів  І світової війни.

 У селі граф володів значними маєтностями. Тут йому належало 800 моргів орної землі, 220 моргів лісу, 30 моргів сінокосу  і 30 моргів незручної землі.

Крім того в  Звіті про стан промисловості на території Тернопільського воєводства  містяться дані, датовані 1924 роком про  наявність млина в с. Осівцях з одним робітником, власником млина значиться Александер Потоцький.

Зараз на місці млина знаходиться електростанція.

У Шематизмах 1893 р., 1895 р. та 1902 р. знаходимо відомості, що Александр був членом бучацько-чортківсько-гусятинсько-заліщицького відділу Господарського товариства із центром у Львові. 

Родове коріння осівецького графа Александра сягає ХІІ ст.  Предком роду був Жирослав із Потока (перша згадка 1136р.)  Від нього пішли Потоцькі гербу Пилява, Любич, Остоя, Шеліга, Шренява, Яніна.

Найстаршу гілку гербу Пилява від Жирослава до 

 Якуба Потоцького (1481-1551рр.) називають Залізна Пилява. Уже згаданий Якуб заснував гілку Срібна Пилява (гетьманську). А Стефан Потоцький ( 1568-1631 рр.) власник Золотого Потока, а з 1620 р. дідич м. Бучач та ряду сіл "бучацького ключа" започаткував гілку Золота Пилява (примасів - священнослужителів). Саме до неї належав Александр Потоцький - власник с. Осівці 1888-1924 рр. Потоцькі Залізної гілки отримали графський титул від імператора Священної Римської імперії Рудольфа ІІ  Габсбурга у 1606 р., а представники Срібної та Золотої гілок стали графами після  поділів Польщі ласкою австрійської імператриці Марії - Терезії у 1775 р.

Родоначальник Золотої гілки Пилява Стефан Потоцький через шлюб із Марією Амелією Могилою споріднився із родом молдавського господаря (правителя) Єремією. Дружина Стефана приходилася двоюрідною сестрою Петра Могили-засновника Києво-Могилянськох академії.

Вотчиною Стефана було с. Потік (колись Загайполе), яке він переіменував у Золотий Потік в 1601 р.

Золотопотіцький замок

Сучасний вигляд замку Потоцьких в Золотому Потоці, на жаль, не відображає колишньої його величі.

 Стефан не покладав рук розширюючи свої володіння. Місто Бучач та ще цілий ряд маєтностей магнат "віджав" у  Зофії Гольської, в результаті судової справи про так звані Підгаєцькі скарби. Це ціла детективна історія, у відповідності до якої Марія Могилянка віддала на зберігання у Підгайці дорогоцінності на суму 700 тисяч дукатів Станіславу та  Софії Гольським. Після смерті чоловіка Зофія заявила, що про ніякі скарби чути - не чула. Оскільки судові процеси не вирішували справи на його користь,  Стефан Потоцький із військовим загоном напав на Підгаєцький замок і, не виявивши скарбів, примусив  Зофію Гольську передати як компенсацію велику частину її земель Стефану Потоцькому: Бучач, Чортків, Вербів, 23 села бучацького ключа та деякі села в Кам'янецькому повіті.

Існував цей скарб насправді достеменно невідомо: чи Зофія виявилася зажерливою, чи Потоцький вирішив, що бездітній вдові такі обширні земельні маєтності ні до чого, а йому пригодяться: все таки семеро дітей підростають-залишиться таємницею до Судного дня. Так чи інакше, підсумок цієї історії для нас цікавий тим, що власником Бучача  з 1620 р. став Стефан Потоцький.

Надалі Бучач у володіння отримав нащадок Стефана - Ян Потоцький (1616-1676рр.), який згодом передав місто своєму сину Стефану-Александру (1765-1726рр.). Та як найщедріший меценат залишився в історії міста Микола-Василь Потоцький (1712-1782 рр.)

Оскільки у нього не було прямих спадкоємців, то свої величезні багатства він розділив між дітьми двоюрідного брата Александра-Яна, сина Павла - рідного брата його батька. Зокрема Бучач дістався  Юзефу (1695-1764рр.) та Анатолію-Міхалу (1702-1766рр.), а Ігнацію (1738-1793рр.)-Бобулинці і ряд сіл бучацького ключа. Отримав спадок і Юхим (1725-1791 рр.) - нащадок старшого сина Павла Йозефа-Станіслава від першої дружини та його брат Теодор ( 1738-1812 рр.)  Їм дістався Печеніжин, м. Городенки та деякі села навколо нього.

Юхим Потоцький

Теодор Потоцький

Наддалі права на володіння Бучачем передавалися по лінії Юзефа. Зокрема місто отримали його сини близнюки Каєтан (1751-1793 рр.), Павел (1751-1818рр.) та Ян (1751-1799 рр.). Перші два були каноніками і дали обіт целібату, а в Яна народилася одна донька. Таким чином Павло, який жив найдовше передав Бучач Адаму Потоцькому (1803-1890 рр.) - онукові свого рідного брата Домініка (1743-1803рр.) по лінії сина Марцелі Марціана (1781-1851 рр.). 

В часи, коли граф Александр Потоцький став осівецьким зятем у Бучачі господарювали його родичі, сини Адама: Еміль (1837-1912рр.), Артур (1843-1917 рр.) та Оскар ( 1845-1913 рр.). Зокрема, відомо, що Оскар заснував у Бучачі золототкані майстерні. Останнім власником Бучача до 1939 р. став Артур (1893-1974 рр.)-син Артура. Рятуючись від більшовицького терору він переселився у Францію, де помер у Bayonne. Ще в Бучачі у 1924 р. у нього народилися сини Якуб (1924-1987?) та Микола (1924-1943 рр.)

Александр Потоцький - осівецький господар був родичем всіх тих Потоцьких, про яких говорилося вище починаючи від Стефана - засновника Золотої гілки Пилява та його сина Павла та внука Ігнація (?-1765 рр. ) Саме син Ігнація Александр (1756-1812 рр.)-міністр поліції герцогства Варшавського став першим власником  Конецполя в графстві Ченстохова. Він отримав місто як посаг від дружини  Терези Людвіки Гутен-Чапської (1753-1818рр.) та згодом передав його одному із своїх трьох синів Міхалу (1779-1855рр.)  Від Міхала віддідичив маєток син Генрік (1811-1872 рр.) - батько Александра.
                     

 Тут у Конецполі, в цьому маєтку провів свої дитячі та юнацькі роки молодий граф Александр Потоцький.

Палац, так само як і місто, первоначально належало панам Конецпольським, які від назви поселення отримали своє прізвище.
Осівецький палац звичайно виглядав набагато скромніше та ще й постраждав від мародерства під час І світової війни. Потоцькі не прикладали особливих зусиль для його відбудови. За свідченням Єви Ценської на час переїзду сім'ї Ценських до Осівець у палаці стояли корови, а на другий поверх можна було потрапити лише з допомогою драбини. Швидше всього Потоцькі залишили Осівці на управління арендатору, а самі жили поближче до родичів Александра. Під час І світової війни на території села велися жорстокі військові січі. Як правило, в таких випадках , шляхетські родини покидали свої маєтки і переїзджали у безпечні місця.
Точних даних коли подружжя закінчило свій життєвий шлях немає. У своєму щоденнику Ангеліна Ценська записала, що "графиня померла в часі війни" (І світової 1914-1918 рр.) Останні згадки у архівних документах про Олену Потоцьку датуються 1914 роком, а про Александра Потоцького 1924 р. Перед смертю Олена Потоцька відписала маєток сину своєї старшої сестри-Роману Ценському. Але в 1914 р. він загинув на фронтах І світової війни, тому Осівці відійшли наймолодшому із сім'ї Ценських - Вітольду.
Точно відомо, що в Осівцях наступні власники Ценські поселилися у 1926 р. Проте їм потрібен був певний час для того, щоб перед заселенням зробити маєток придатним для життя. Єва пригадує, що на це пішло "пару років". Для того, щоб привести осівецький двір в порядок Вітольд продав свою власність в Биківні біля Єзуполя.
Місце поховання Потоцьких також достеменно не відоме: або Осівці (хоча є сумніви) або Конецполь.

Єва Ценська - Федорович в епітафії графської усипальниці в Осівцях не упом'янула Потоцьких. Є невелика вірогідність того, що принаймні Олена захоронена тут. Проте на час бойових дій на території села пани покинули свої маєтки. Куди переїхали? Можливо до родичів Потоцьких, бо Ценські і Стравинські також тікали в цей час із своїх маєтків. Олена Потоцька могла померти там, де знаходилася під час евакуації.

Поховання Ценських, не зважаючи на зроблений запис, в осівецькому склепі нема. Це швидше пам'ятний знак їхньої присутності в селі в минулому.

З усіх Потоцьких, що були власниками Бучача на міському некрополі були поховані Стефан -Александр (тільки нутрощі, а тіло в Підкамені), Каєтан та Павло. 

Каплиця-усипальниця Павла та Каєтона Потоцьких на цвинтарі Федір в Бучачі.

Поховання Стефана-Александра спочатку знаходилося у каплиці фарного костелу, на місті якого у  1763 р. споруджено Успенський костел. Після цісарської заборони 1775 р. захоронювати в криптах храмів, останки перенесено на міський цвинтар.

Присутність Потоцьких у Бучачі і зараз видно на кожному кроці. Наприклад, на гербі Бучача ми бачимо знак Потоцьких.

На ратуші зведеній Миколою Василем Потоцьким, який залучив до її спорудження Пінзеля,  також зображений герб Потоцького та знаки роду на шпилях (і не тільки) культових споруд Бучача.

Бернард Меретин, який проектував споруду ратуші, був особистим архітектором двору Миколи Василя Потоцького, який фінансував будівництво.

 У селі Осівці не залишилося ніяких слідів перебування тут панів Потоцьких. Цей факт підтверджують лише архівні дані.

Бучач для Потоцьких був стратегічно важливим містом, тому вони підтримували в належному стані Бучацький замок. Проте з часом ситуація зміниласяся. Після закінчення доби турецько-татарських набігів замок втратив своє значення, тому Каєтан і Павло з 1781 року дозволили його розбирати міщанам на будівництво своїх осель.

Який вигляд первісно мав замок у Бучачі свідчить зараз тільки макет в Бучацькому краєзнавчому музеї. 

Зараз від нього залишилися лише руїни, а від Осівецького палацу-нічого... 

Осівецький палац

              Місце, де знаходився колись панський двір зараз пустує.

Таємниця 36. Стравінські

Таємниця  тридцять шоста. Найближчі родичі осівецьких Ценських-Стравинські

По лінії батька Вітольда найближчими родичами сім'ї була родина Стравинських гербу Сулими, що проживала в с. Водники (зараз Івано-Франківська область).

 Ольга Стравинська приходилася рідною сестрою Вітольду. Кажуть, що це була мініатюрна і дуже мила жіночка. 

Дві світові війни, що руйнівним смерчем пронеслися Європою не оминули родини Ценських: середній брат Вітольда Роман загинув на фронтах І світової війни, старший Здіслав-поліг на початку ІІ світової війни у 1940 р. Сестра Ванда пішла у монахині, Анеля рано померла. Сім'ї встигли створити  лише Вітольд та Ольга.  Сестра Вітольда Ольга вийшла заміж за Едварда Стравінського у 1913 р. і жила в с. Водники-маєтку своїх батьків Станіслава та Марії Ценських. Марія Ценська походила із Цивінських і віддідичила від них маєток у Водниках, який надалі батьки Ценські передали у спадок своїй дочці Ользі та її чоловікові Едварду Стравинському.
У Водниках Станіслав Ценський спорудив видний палац у 1875-1880 рр. 
Під час І світової війни у 1916 році цей будинок в протягом декількох місяців знаходився на лінії фронту, і в результаті артилерійського вогню, був серйозно пошкоджений. Господарі ( тепер уже Стравинські) частково відновили його в 1917 році. Та війська армії Будьонного, що  в 1920 році відступали з Польщі спалили маєток. З огляду на руйнування під час Першої світової війни, в міжвоєнний період  у Стравинських не було достатньо коштів, щоб знову перебудувати весь будинок, тому вони відновили тільки східне крило. В такому вигляді маєток служив їм до 1939 року. Садиба була симетричною за структурою і складалася з двох двоповерхових крил, розташованих паралельно один до одного, з'єднаних між собою.  На жаль, не збереглося ні однієї фотографії цієї садиби у Водниках.
 Вітольд Ценський згадує: " Наш дім в Водниках розбили артилерійські ракети, мої родичі померли ( мати Марія у 1919 р., батько Станіслав у 1920 рр.). У Водниках мешкала моя сестра Ольга, але залишилося відбудованим лише одне крило величезного дому.
" ...Гості з'їхалися на бал. Не грав уже оркестр вальс Штрауса як за давніх часів, а хто умів награвав на фортепіано танго чи фокстрот"( Із щоденника Вітольда Ценського).
Війна негативно відобразилася на рівні життя шляхти Галичини. Польське панство уже не могло собі дозволити довоєнної  розкоші.
А тим часом у Стравинських підростали діти.  У подружжя їх було п'ятеро. Як у більшості сімей польської шляхти життя Стравинських протікало привичним руслом відповідно до давно сформованих устоїв, поки їхній світ не був зруйнований встановленням радянської влади в Західній Україні в 1939р. Більшовицька репресивна машина не обминула Стравинських:  Ольгу з дочками Марією 1914 р. н., Вандою 1921 р.н. та Анною 1927 р.н. більшовики відправили у заслання в Казахстан, де вона померла від голоду у 1941 р. Її дочки Ванда 1921 р.н та Анна 1927 р.н. втекли з азіатського заслання і різними методами, часто пішки, добралися до  Львова.  Ванда стала активним діячем Руху Опору і полягла під час Варшавського повстання у 1944 р.: німці кинули її в палаючий будинок. А старша із сестер Марія 1914 р.н. записалася до армії Андерса, що діяла в Середній Азії і складалася із інтернованих і депортованих поляків. До війни Марія встигла закінчити мистецький факультет Ягелонського університету та добре малювала. На основі спільного інтересу в Ірані, куди переїхала в складі армії Андерса, Марія зійшлася із Зігмунтом Мазуром. Згодом  вони одружилися і після закінчення війни емігрували в Канаду. Там Марія закінчила життєвий шлях у 1995 р.  Молодша сестра Анна згодом також переїхала до сестри в Канаду, де вийшла заміж за Гастона Марті. 

Анна Марті (з дому Стравинська)

Їхній старший брат, Роман Густав (1916- 1939 рр.), курсант резерву армії, загинув в бою у вересні 1939 року під Судовою Вишнею. 
Молодший брат Стефан Губерт Ігнатій (05.16.1920 р.н.) був учасником операції "Гроза"( Буря). Після війни закінчив факультет рибного господарства  в Ольштині. Згодом одружився з Вандою Кохановською. 

Стефан Стравінський

Їхній батько, чоловік Ольги, Едуард Стравинський загинув у 1940 р. 

Доля кожного шляхтича-це військова служба. 

Тому Едуард, син  Густава (1876-1940 рр.)  у серпні 1898 р. закінчив Терезіанську військову академію в Вінер - Нойштадті, в результаті чого отримав ступінь лейтенанта і в якості офіцера вступив до 1 Галицька кавалерійського полку.
Після того, як Польща здобула незалежність в 1918 році  Едуард приєднався до польської армії. Там він служив у 8 кавалерійському полку князя Юзефа Понятовського.

           8 кавалерійський полк             Понятовського.
 Під час польсько-більшовицької війни з 14 березня по 10 червня 1920 був командиром 2 - го рокитнинського кавалерійського полку і брав участь у наступі на Дніпрі (Київська операція Війська Польського). Далі Едуард продовжив службу в легіоні 11 кавалерійського полку.  Він дослужився до звання підполковника, яке отримав 1 червня 1919 р. У 1934 році звільнився у запас і зайнявся господарством у своєму маєтку. Едвард Стравінський був останнім спадкоємцем двору у Водниках до 1939 року.
З  початком Другої світової війни та вступом радянських військ у Західну Україну у вересні 1939 р. Едуарда затримали співробітники НКВС. Він був відправлений у тюрму на вулиці Karolenkiwskiej 17 в Києві. Там, ймовірно,навесні 1940 року його розстріляли.  Ім'я Едуарда виявлено у так званих Українських Катинських Списках, опублікованих в 1994 році (включений в перелік wywózkowej 72 / 1-87, поміченої номером 2845).

Його долю розділили тисячі польських офіцерів. 5 березня 1940 року нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія надіслав доповідну записку Й. Сталіну за №794/Б з пропозицією розстріляти інтернованих польських офіцерів, які утримувались у спецтаборах для військовополонених (Старобільському, Осташківському та Козельському) та поляків, що перебували у в'язницях Західних областей України та Білорусії. В той же день Й. Сталін погодив доповідну записку, яку розглянуло Політбюро ЦК ВКП(б) на засіданні – 5 березня 1940 року (№ 18П/144, протокол засідання № 13).

За тим рішенням, «Вища Трійка» засудила до розстрілу 21 857 польських офіцерів та інших польських громадян. Щоб звести до мінімуму кількість осіб, задіяних в операції, задля гарантування її таємності НКВС ухвалило рішення перевести більшу частину поляків до в´язниць Мінська, Києва, Харкова та Херсону. Тому частина польських офіцерів та цивільних з в´язниць Західних областей України була етапована до Києва. Тут їх розстріляли. Жертви цього злочину були перепоховані  у 2012 році кладовищі польської війни в Києві - Биківня.

Київ-Биківня

Масові таємні  розстріли польських інтернованих офіцерів за зразком Катині відбулися також у Харкові та Мінську.
     Як бачимо, історичні процеси ХХ століття надзвичайно яскраво відобразилися на сім'ї Стравинських.
Цікаво з історією польського народу  переплелася також доля батька Едуарда - Густава (03.10.1837  - 11.01. 1905 Szydłowcach). Густав Стравінський був учасником Кримської війни і повстання 1863 р. в Російській імперії за відновлення польської державності. Він керував філією повстанців під назвою "Молот" і брав активну участь в декількох сутичках з російськими військами. 5 серпня 1863 року через тяжкі   рани в результаті бойових дій з призначенням майора отримав необмежену відпустку. Таким чином, він відправився в Париж. Тим часом повстання зазнало поразки, а Густава заочно засудили до довічної каторги, а все його майно конфіскували. В Росію він уже не повернувся.  У січні 1866 р. Густав прибув в Галичину і оселився в Niżborku над Збручем. Пізніше він купив або отримав в якості приданого власності Szydlowiec в Гусятинському районі. Густав одружувався тричі: спочатку з Софією Потоцькою,  потім його дружиною стала Aniela Chlebowska, і в третій раз-Henryka Kunaszowskа.  У нього було п'ятеро дітей: 1871р.-Владислав (1871 р.н); Адам Френсіс (1872- 1933 рр.),  Марія (1873 - 1945 рр.) черниця, Броніслава (1875 - 1919 рр.) і  Едуард Вінсент (1876-1940 рр.).
Зараз нащадки Стравинських проживають в Канаді та Польщі. Зокрема, Роман Стравинський-онук Ольги, син Стефана Стравинського (1921-2004 рр.) та Ванди Кохановської опікується панею Євою разом з її кузеном Михайлом Ценським.