Таємниця 45. Свобода віросповідання в селі

Таємниця сорок п'ята.Свобода віросповідання в селі.
Вона була не завжди.
У польсько-австрійські часи  релігійне питання стало предметом польсько-української протидії. Після підписання Берестейської церковної унії у 1596 р., в результаті якої утворилася уніатська (греко – католицька) церква, православ’я ще тривалий час на землях Східної Галичини зберігало міцні позиції. Проте упродовж 1691 - 1701 рр., на унію перейшли три  великі західноукраїнські православні єпархії: дві галицькі (Перемишльська і Львівська) і одна волинська (Луцька).
   Церква і приход села Осівці належали до Львівської єпархії. Внаслідок розподілу Львівської єпархії  осівецька парафія увійшла до Галицької єпархії, а  у 1885 р. – до Станіславської. Отже, греко-католицьке віросповідання утвердилося в селі Осівці  в кінці ХVІІ ст.- на початку ХVІІІ ст.
Після трьох поділів Речі Посполитої Галичина стала територією Австрійської імперії.
Галичина, Буковина та Закарпаття були найнужденнішими регіонами Австрії. Для господарського та культурного піднесення краю   імператори Марія – Терезія (1740-1780 рр.) та Йосип ІІ (1780-1790 рр.) провели ряд реформ.
Особливо велике значення для українського населення Східної Галичини мала  освітня реформа. Під час її проведення був заснований «Барбареум» — перша греко-католицька семінарія при церкві св. Варвари з метою утвердження унії. Офіційна назва: «Королівська греко-католицька Генеральна Семінарія у Відні при св. Варварі». Саме у стінах цього навчального закладу було зрощено покоління греко-католицьких священиків, які стали лідерами національно-культурного відродження в українських селах Галичини. У 1783 р. було засновано   Генеральну Духовну Семінарію у Львові, де  продовжували свої студії студенти «Барбареум» родом з Галичини. В наступному році Барбареум був закритий. У часи "освіченого абсолютизму" відбулося відновлення Львівського університету (1784 р.) та Галицької греко-католицької митрополії (1808 р.).
В умовах відсутності власної держави греко-католицька церква відігравала консолідуючу роль в українському суспільстві, підтримуючи розвиток культурно-освітнього життя українського населення Східної Галличини. З огляду на це патрони с.Осівці- поляки-римо-католики не були зацікавлені у підтримці греко-католицької церкви, яка існувала, як осередок українства у селі. Всі клопоти опіки церкви лягали на плечі місцевого греко-католицького священика.
В с. Осівці з присілком Гупало станом на 1832 р. парохом (парафіяльним священиком) був о. Василь Ленкавський. На утримання пароха виділялася дотація (пожертва): орного поля - 37 морг ( 1 морг - 0,57 га) , сіножаті - 1144 сажні (1 сажень- 2,16 м) - з  того мали виплачуватися податки. Два морги поля становили богослужебну фундацію і до дотації не входили.

Священником у с. Осівці служив Амросій Васильович  Крушельницький- батько  всесвітньовідомої співачки Соломії Крушельницької. Крім того, він провадив тут хор та аматорський театр. Із дружиною Теодорою Марією  з роду Савчинських о. Амвросій мав десятеро дітей. Із них четверо стало відомими співаками: Анна, Емілія та Антон. Та найбільше своїм талантом прославила Україну в світі їх старша дочка Соломія.
Один із парохів села Осівці, Вікентій Кузик, який був висвячений у 1876 р. та інстальований в Осівці в 1886 р. заснував читальню ім. святого Володимира. Правда, вона не отримала визнання місцевого населення, оскільки підтримувала москвофільські тенденції  та поширювала літературу, надруковану незрозумілим для населення язичієм - сумішшю старослов’янської, російської та польської мов. Поховання В.Кунзика знаходиться на старому кладовищі села. Про цього пароха залишилися в селі не найкращі спогади. Для того, щоб він дав шлюб або провів якийсь інший обряд необхідно було відробити в його господарстві 3 дні.
Людська пам'ять живе довше ніж ми собі думаємо.
Греко-католицькі священики в Галичині не тільки виконували свої прямі обов’язки, але усвідомлювали свою відповідальність  у справі поширення освіти  та культури серед українських селян.

Відомо, що  дерев’яна греко-католицька церква в селі була збудована у 1796 р.
«Сама будова, споруджена, мабуть, сокирою невідомого майстра відзначалася м’якістю ліній. Ікони стінах церкви та царських воротах нагадували лиця добрих свояків, позбавлених суворості неземних істот» - згадує П. Рогатинський.  За повідомленням П. Рогатинського навесні 1925 р. цю стару споруду було розібрано і на її місці розпочато будову нової, мурованої із каменю. У селі було багато покладів опоки, сирівцю на палене вапно, то ж цього важливого будівельного матеріалу не треба було купувати. Громада палила вапно у власному заряді. Фінансування будови нової церкви здійснювалося шляхом оподаткування всіх господарств, відповідно до посідання ґрунту.  Будівельний комітет, до якого входили представники ради і делегати поодиноких кутів села, представники братств та сестринства, мав багато турбот із стягненням оподаткування з господарств. Свою частину господарі платили збіжжям. Церква будувалася під керівництвом Кізюка з Бучача. Він привіз із собою мулярів, теслів та інших фахівців. Майстри з Бучача мешкали  по господарствах недалеко від будови, а харчувалися в спільній кухні, що її влаштували на дяківці для цієї справи. У 1927 році будівництво  церкви було завершено. Старожили розповідають, що кладку з каменю робили розчином, замішаним на яйцях. Завдяки цьому споруда виявилася дуже міцною. Вона вистояла навіть під час війни, хоча в селі по річці Стрипа проходила лінія фронту і точилися запеклі бої. На стінах залишилися лише незначні сліди від куль та знарядів.
В фундамент церкви в глечику в посудині закопали список, в якому вказано прізвища всіх, хто брав участь в її зведенні. Правда, на церкві вказано 1923 рік побудови.
На місці зведення церкви був старий, схоже допотопний, в прямому значенні цього слова, цвинтар. Усіх учасників будови здивували розміри викопаних розмірів людських останків. Там були захоронені велетні. До цих пір старожили згадують поховання жінки з косою нереальних розмірів для сучасної людини. Викопані кістки перепоховали на сільському кладовищі.
Церква діяла і під німецькох окупації. У 1944 р. в результаті жорстоких боїв на території, що точилися в селі церква була частково зруйнована: в результаті вибуху знесло купол.
З другим приходом в Галичину більшовики взялися за уніфікацію церкви. Під їхнім тиском був скликаний Львівський собор, на якому УГКЦ оголосила про саморозпуск. Роком раніше митрополит УГКЦ Йосип Сліпий був арештований і відправлений в Сибір. Далі почався тиск на парохів парафіальних приходів. Хто з них не погоджувався на перехід в православ'я, тому грозило заслання. Володимиру Гнатіву  прийшлося підписати згоду про зміну віросповідання. Він був готовий протистояти тиску радянської влади і навіть відправитися у заслання, але не міг залишити їмость одну із хворими дітьми. У 1946 р. В. Гнатів зібрав прихожан на останню відправу, благословив їх і оголосив про розпуск парафії. Це була найсумніша служба за всю історію УГКЦ с.Осівці: всі люди плакали. На той час Володимир і сам уже важко хворів і не міг служити в новій якості православного священника ні в Осівцях, ні в іншому селі. Перед смертю він поросив під час сповіді зняти з нього клятву про перехід у праволавну віру.
  У радянські часи тут, з 1949 р. знаходився склад колгоспу імені М. Горького. Старенькі люди зробили собі за церквою-складом невелику капличку, куди щонеділі збиралися для молитв без ксьондза. Але у 1978 р. вийшла постанова про закриття таких капличок. Тому партійній верхівці села прийшлося боротися із "несвідомими" бабусями та активно утверджувати атеїзм. Щонедільні богослужіння в капличці  припинилися секретарем партії села, а людей просили розійтися по домівках. З часом віруючі перестали збиратися в цій імпровізованій капличці.
Проголошення незалежності принесло не тільки довгождану свободу віросповідання, але й загострило міжконфесійне протистояння між православними та греко-католиками. В деяких селах колони віруючих рушили на голови односельчан-іновірців хрести та фани. Осівці такого радикального протистояння вдалося уникнути. Та, все-таки, виникло досить конфліктне питання навколо власності церкви. Кому вона має належати: греко -католицькій громаді чи православній? В решті-решт церква стала православною автокефалією. Прихожани власним коштом відбудували її і привели до вигляду належного культовій споруді. А греко-католицька громада переобладнала для поклоніння костел. Досить цікава історія його організації.
Ще у часи ІІ Речі Посполитої 1927-1928 рр. один двірський будинок панів Ценських  перебудовали на костел (римо-католицька культова споруда), як офіра богові за виздоровлення їхньої старшої дочки Єви від тифу. Раніше тут була конюшня фільварку Ценських. Вітольд Ценський, як і його дядько Тадеуш, відомий польський політик, та свекор В. Дідушицький, захоплювався розведенням коней східної породи для їзди, а також були робочі коні.
Крім того,  костел облаштовувся у селі для утвердження становища поляків на колонізованій території і з метою полонізації українського населення та поповнення рядів латинників (українців, які сповідували римо-католицьку віру). Але костел не був обсаджений парохом, бо офіційно  римо-католицька парохія залишалася в Старих Петликівцях. Це свідчить про відносно малу кількість прихильників римо-католищму у селі.
 В радянські часи у цій споруді також з 1949 р. знаходився склад колгоспу ім. М. Горького.
З початком незалежності України костел - склад був переоформлений  у греко-католицьку церкву.
У селі діє ще  невелика бабтистська община.
Зараз представники  усіх релігійних  напрямів навчилися цивілізовано користуватися свободою віросповідання і мирно співіснують в межах села.

Таємниця 44. Бобулинський замок

Таємниця 43. З історії сусідніх сіл

Таємниця сорок третя. З історії сусідніх сіл

Із довколішніх сіл-сусідів Осівець найдавніша згадка стосується Киданова. У 1392 р. королівську грамоту на володіння селом отримав Михайло Абданк Бучацький. Перша писемна згадка про  с. Бобулинці належить до 1421 р. У тому ж документі про фундацію костелу цим же роком вперше зустрічаємо інформацію про Старі Петликівці (1421р). У цій же фундаційній грамоті згадуються Білявинці під старою назвою " наше село Яннов " у полонізаванвій формі, а  по-українськи - село Іванів. Оскільки традиційно у селах Східної Галичини проживала переважаюча більшість українців, то село, швидше всього, називали Іванів, так само як, на відміну від польської назви, Осовче  русини-українці називали Осівцями, Бобулінче-Бобулинцями.
Із давніх джерел дізнаємося про перших власників цих сіл.
У Актах земських і гродських розбираються у декількох документах судові справи за участю  Ніколо Трояна з Бобулинець, який від Теодора Бучацького отримав у заставу с. Осівці, а пізніше мав декілька судових позовів з урядовцем цього поселення Станіславом Гловачем.
У 1578 р. дідичем Бобулинець, Киданова і Гадинковець був Микола Куропатва гербу Шренява.

Його сини: Станіслав, Микола, Павло отримали підтвердження на Киданів у 1590 р.
 Ян, син Павла Куропатви, своїй дружині Сецилії з Лодзинських записав забезпечення  4 тис. флор з сіл Бобулинці і Киданів у 1614 році. Тому історик В. Лозинський пише, що в 1630 р. власниками с. Бобулинці були Лодзинські з Радванова гербу Радван.

 Сецилія Куропатва з Лодзинських невдовзі овдовіла і вийшла заміж вдруге за Павла Несіловського. Бобулинці залишилися у її власності і в 1635 р. із сум на Бобулинцях вона записала кармелітам у Львові 6 тис. флор.
Оскільки Сецилія була бездітною, то спробувала передати частину добр першого чоловіка  наймолодшому своєму братові Павлові з Радванова у 1670 р., але йому дістався тільки Куропатвів. Бобулинці і Киданів залишилися за панами Куропатвами: їх власником став син Станіслава, племінник Яна- Єронім Куропатва, дідич Надвірної. Та Єронімові прийшлося заплатити за  Бобулинці  належне Лодзинським після стриянки Сецилії. У 1664 р. Єронім віддав Бобулинці в оренду Курдвановським гербу Пулькозіц.

Його сестра  була дружиною Станіслава Курдвановського.
(Представники цього роду заснували Курдибанку).
  Деякі історикии твердять, що пізніше  власником с.Бобулинці був Микола-Василь Потоцький (1712-1782 рр.)

Оскільки у нього не було прямих спадкоємців, то свої величезні багатства він розділив між дітьми двоюрідного брата Александра-Яна, сина Павла - рідного брата його батька. Зокрема Бучач дістався  Юзефу (1695-1764рр.) та Анатолію-Міхалу (1702-1766рр.) і їх нащадкам, а Бобулинці та ряд поселень бучацького ключа старості глинському Ігнацію Потоцькому (пом. 1765 р. ) і його братанку Вінцентію (пом. бл.1789 р.)

Про володіння Бобулинцями Красіцькими Бржостовськими і знову Красіцькими до  1939 р.- відома історія.
Красицькі вийшли із Сєчена, але назву свою отримали від Красіч в землі перемишлянській, який увійшов у їх дім в 16 ст.
           Красицькі гербу Рогаля

Першим із Красицьких згадується Яків 1542 р. Його внук Станіслав заклав Красичин, в якому почав споруджувати замок.

Замок Красицьких у Красичині.

Побудову замку закінчив його син Марцін. Король Фердинанд ІІ надав йому у 1631р. графський титул, а Зігмунд ІІІ з королевою Констанцією відвідали цей замок. У Марціна не було дітей, тому спадок перейшов до нащадків брата Юрія, який був "трохи варіятом", як пише А.Бонецький, і втратив всі свої важливі пости. Із його 5 синів Красичин перейшов до наймолодшого Адама, а далі -до внука Кароля.
   Від найстаршого сина Юрія - Яна, каштеляна холмського, дідича Дубиска, Бахорця і Борятина та інших сіл ( цікаво, які села входять в цей загадковий термін)) ) пішла родова гілка, яка заволоділа пізніше Бобулинцями та Кидановом.
У Яна було 5 синів. Зокрема найстарший його син Ігнацій 1735-1801рр. вважається найзнаковішим польським поетом, що вибрав кар'єру  священика.

Ігнацій Красицький-поет

Гілку Красицьких, яка веде до Бобулинець і Киданова продовжив   другий син Яна Антоній 1736-1800 рр.,електор Станіслава Августа, каштелян галицький, кавалер Ордену Св.Станіслава, полковник, член Станів галицьких 1782 р.
Із впевненістю можемо говорити, завдяки свідченням А.Бонецького, що із його 5 синів  дідичем сіл Бобулинець і Киданова став другий син Антонія Ігнацій (1767-1844 рр.), власник Стратиня і Трибуховець та інших сіл, депутат Станів галицьких, кавалер Ордену Св.Станіслава 1781р.,  великий ловчий Королівства Галичини і Лодомерії, комісар цісарський на галицькому сеймі. Він ці села віддав у віно дочці Констанції у 1800 р. Його сини Антоній і Зигмунд 1790 р.н. померли молодими. Дочка Роза вийшла заміж за Адама Орловського з Ярмолинець, а Констанція, дідичка Стананиня, Бобулинець і Киданова -у 1800 р. за Михайла Бжостовського з Молоткова.
Так Бобулинці і Киданів стали власністю дому Бжостовських гербу Стремя.

    Перша відома писемна згадка про Бжостовських відноситься до 1508 року. У ній іде мова про Яна, що володів Бжостовом.
Одним із відомих Бжостовських, Ян Казимир,  після Національно-визвольної війни Б. Хмельницького брав участь у підписанні Андрусівського миру 1667 р. і був послом до Московії. Та найбільше нас цікавить родинна лінія Михайла Бжостовського, що отримав Бобулинці в 1808р. як посаг від дружини Констанції із Красицьких. Відомо, що його батько Александр разом з братом Ксавері дістали графські титули 5 червня 1798 р. від прусського короля Фридеріка Вільгельма ІІІ. Дід Михайла Адам був підкоморієм королівським, генерал- лейтинантом інфантерії військ Литовського князівства 1751 р.,каштеляном полоцьким 1758 р., кавалером ордену Білого Орла.
У Михайла з Констанцією народилися дві дочки: Мальвіна вийшла заміж за Марціна Сапегу, а Анеля - за  Едмунда Красицького, якому приходилася двоюродною племіницею. Анеля отримала в посаг Бобулинці і Киданів. Таким чином ці села знову стали власністю роду Красицьких. Як правило, шляхта через шлюби старалася не втратити свох маєтності, але примножити їх, а втрачені повернути, як сталося в даному випадку.
Едмунд Красицький був сином Францішека Ксаверія, який увійшов в історію як учасник повстання Костюшки.

Францішек Ксаверій Красицький-учасник повстання Костюшки

Бобулинський зять Едмунд Красицький після батька став власником Бахорця і Лесків, які той купив та почав відбудову тут Лесківського замку Кметів.

Порівняно з ним Бобулинський палац так собі-літня резиденція))

Палац Красицьких у Бобулинцях

Із чотирьох дітей Анелі та Едмунда Красицьких рід продовжив лише середній син Ігнацій 1839-1924 рр., до якого перейшло все добро Красицьких.
  Його старший син Август був відомим ботаніком, політичним діячем, послом до галицького сейму, офіцер армії і легіонів польських, ротмістр кавалерії війська польського. В ботанічному музеї Ягеллонського універстюитету зберігається колекція його малюнків рослин.

Август Красицький-ботанік , військовий.

І світова війна,1916р. після бою під Окомецо. Август Красицький перший зліва.

Август брав участь у першій світовій війні та польсько-радянській війні 1920 р. Під час ІІ світової війни він залишався у власності Губриновичів у Поражу. Його сестри Софія 1878-1965 рр., Роза 1871-1856 рр., Анна1885-1906 рр., старший брат Францішек Ксаверій 1874-1950рр., брат Адам 1888-1892рр.- це останнє  покоління польської шляхти в Східній Галичині. Далі вони втратили тут свої маєтності у 1939 р.
Хто став власником Бобулинець і Киданова після Ігнація можна прослідкувати по Шематизмах після 1924 р...
Чоловський А. та Януш Б. Czołowski A., Janusz B. Przeszłość i zabytki wojewódstwa tarnopolskiego. — Tarnopol, 1926. — S. 79—82. (пол.) щодо Киданова повідомляють, що там було виявлено стародавню амфору.

Серед пам'яток Білявинець на увагу заслуговують:
- кімната -музей Соломії - Крушельницької при будівлі початкової школи 
- дерев'яна дзвіниця біля церкви Пресвятої Тройці — пам'ятка архітектури 18 ст.

- каплиця 1849 року, збудована з нагоди скасування панщини у Галичині
-  надгробок на могилі Констанції з Бекерських гербу Ястребець- польській шляхтичці, галицькій каштеляновій, другій дружині Юзефа Бєльського з Ольбрахциць, а після його смерті - Каспера Рогалійського. Існує припущення, що мистецький надгробок виконав Гартман Вітвер- відомий львівський скульптор австрійського походження епохи класицизму. 

Таємниця 42. Легендарні Ставинські

Таємниця сорок друга. Ставинські-легендарні власники села.

Про Ставинських збереглося мало інформації. Чесно кажучи, саме їхнє перебування в Осівцях під великим знаком питання. Можливо маєток в Осівцях Цивінські отримали безпосередньо від Бучацьких через заставу, купівлю або шлюб. У всякому разі, поки не виявлено відповідних документів, усі версії мають право на існування, в тому числі і про Ставинських.
У Каталозі пергаментних документів виявлено два повідомлення, в яких згадується якийсь Християн Ставинський, що часто жертвував на католицькі храми.

А що по Ставинських повідомляє польський історик Несецький у своєму Гербівнику? Нічого. Таке прізвище не зустрічається і в Генеалогічній базі потомків Великого Сейму.
У всякому разі, маємо цікаву історію про Василя Ставинського від сім'ї Ценських.

Одна із прабабусь Єви була дамою при дворі французької королеви Марії Лещинської (1703-1768 рр).

Марія Лещинська - королева Франції      ( 1725 -1768рр.), дружина короля Людовіка15, дочка колишнього короля польського і великого князя литовського Станіслава Лещинського.

 Придворна дама закохалася у незаможного шляхтича Андрія Цивінського. Коли молодята поверталися до Польщі делижансом, у придорожній господі  один із подорожніх, Василь Ставінський, власник Осівець, звернув увагу на привабливі подарунки, якими королева обдарувала молодих. Він захотів отримати ці скарби і запропонував гру у карти, поставивши на кін Осівці. Андрій Цивінський мав бути добрим гравцем, бо виграв і отримав село, а Стравинський покінчив життя самогубством. 

Роман Афтанази вказує, що шляхтич Ставинський отримав  Осівці від короля Сигизмунда ІІ Августа після 1529 р. за участь  у боях під час Віденської облоги. А його нащадок втратив його приблизно в 1778 р. Але цей рік не стикується ні з роками правління Марії Лещинської (1725-1768рр.), ні архівними даними.

Враховуюючи час правління королеви Марії Лещинської, це міг бути як крайній варіант 1768 рр.

Крім того, за "Переписом церковного майна" станом на 1784 р. уже вказується як патрон села Ігнатій Цивінський-син Андрія. У 6-річному віці сумнівно, щоб Ігнатій міг стати колятором села. Підписи, збережені в документах, явно не належать п'ятирічній дитині)) 

А.Бонецький свідчить, що Цивінські по лінії Андрія легалізувалися в Галичині у 1782 р.

Якщо описані Ценськими події мали місце, то приблизно років на 15 раніше.

Можливо, з часом це питання проясниться)

 Герб Ястрібець роду Стравинських-власників с. Осівці

Таємниця 41. Зникле поселення

Таємниця сорок перша. Зникле поселення.

         Історики дуже обережно ставляться до усних джерел і не особливо довіряють їм.  Проте  усні пам'ятки аж не можна ігнорувати повністю і сприймати їх як недостатньо досліджені археологами.
     Якось приходилося чути від старожилів села розповідь про те,  що в приселищній території, яку називають Зади, колись було місто із  назвою Гадківці. Там стояв замок, який розібрали після І світової війни. ( З погляду історії не так давно). Як стверджують старожили, ще й зараз, копаючи землю, можна натрапити там на залишки каміння старої фортеці.
   Так от, один із мешканців с. Осівці Гаврило Чорній (др. п. ХІХ ст.) в дитинстві біля потічка на  Задах знайшов срібну кружку з золотою каймою і написом. Батьки хлопця були неписьменними, тому звернулися в Бучач до юриста, який прочитав напис і сповістив, що у ньому іде мова про м. Гадківці. За знахідку родина отримала досить значну суму, за яку придбала один морг поля.
     Чесно кажучи, віднеслася до цієї розповіді, як до гарної баєчки. Тим більше назва поселення звучала так  по казковому Гадківці-гадати-згадувати- думати. Думайте, що хочете))
    Поселення із подібною назвою існує на берегах річки Нічлавки і зустрічається у стародавніх джерелах - Hadynkowce. Це щось інше, ніж думалося, але також цікаво.
    Зокрема, А.Бонецький на основі давніх документів повідомляє, що шляхтич Микола Куропатва (?-1580 рр.) гербу Шренява був дідичем ряду сіл в тому числі Бобулинець, Киданова та Hadynkowiec 1578 р.

Герб Шренява

Тут же про цього Куропатву розповідається, що він служив галицьким войським 1555 р., тобто під час воєн, коли шляхта відправлялася на збори, він стежив за порядком у повіті та охороняв шляхетських дружин і дітей, заступав каштеляна під час війни. 
У 1574 р. Микола  Куропатва був депутований до землі галицької від генеральної конфедерації війська руського після втечі Генрика Валуа (1573-1574 рр.)
   Але вищенаведене свідчення ще потребує значних додаткових досліджень.
P.S.
Особлива вдячність за значну кількість виявленої інформації з історії сіл, генеалогії родів та історії гербів від сучасних краєзнавців  А.Бонецькому.

Жаль, що А. Бонецький (1842-1909рр.)-польський геральдик та генеалог встиг описати історію польських шляхетських родів тільки від А до М., хоча в його списку запланованих досліджнень були і Ставинські ( Stawinski), і Зарваницькі ( Zarwaniccy)...

Таємниця 40. Цивінські

Таємниця сорокова. Цивінські- дідичі с. Осівці.

Цивінські гербу Пухала-рід багатьох сімей, які походять з  Цивіні. А поселень з такою назвою існувало 7.  Перша письмова згадка про Цивінських відноситься до 1442 р.,часу правління Владислава ІІ Варненчика (1434-1444 рр.) Із неї ми дізнаємося про Цивінського Яна сина Павла, життя якого було пов'язане з діяльністю при Краківському університеті.

Цивінські були досить впливовою родиною і  в різні часи сприяли обранню на королівський престол Августа ІІ, Августа ІІІ, Станіслава Августа. Цікавим для нашого дослідження є повідомлення 

Адама Бонецького  про Симона, сина Антонія і Францішки з Міклашевських, волковського войського, який взяв під заставу в 1596 р. двір торунський  повіту слонімського у Язловецької (напевно Ядвіги). Швидше всього саме від  Симона почався рух цієї гілки Цивінських у Східну Галичину. З часом  і Осівці стали власністю Цивінських. 

Точно можемо говорити про Андрія Цивінського, який легалізувався в Галичині у 1782 р.  

 

А.Бонецький Т.3

Це той Андрій-картяр, про якого свідчила Єва Ценська. Саме від нього Цивінські заселили Осівці. Дякуючи опису давніх документів А. Бонецького, дізнаємося про родовід Андрія Цивінського з Осівець.  Його сини Ян і Ігнацій були прийняті до лона  станів у 1817 р. Про Яна документальна історія мовчить, а от про Ігнація залишилося багато свідчень в Шематизмах. Внуки Андрія, діти Ігнація- Францішек і Зенон стали членами Станів у Відділі  Станів у 1841р., 1842 р. Францішек, крім Осівець, володів селом Плотича, яке купив у Маріуція Дідушинського у 1850 р. і передав його у власність синові Андрієві, де той, згідно із даними Шематизмів дідичив  з 1861 до 1910 рр. Далі властиком Плотича став Констанцій Цивінський. Останнім патроном цього села був Януш Цивінський, який господарював тут до рокового 1939 р.( за дослідженням Ірини Пустиннікової).

Другий син Франциска Ігнатій господарював у с.Осівці.

Крім того, Цивінський Франциск значиться дідичем с. Делієве (у Шематизмах). Сусіднє село Лани також змінювало своїх власників по лінії Цивінських. Воно належало Розалії Цивінській-сестрі Андрія ( 1880-1896рр.), далі Марії Ценській з дому Цивінській, дочці Ігнатія з Осівець (1909 рр.) та Рафалу Цивінському-сину Андрія? (1912-1914рр.) Саме від Цивінських у с. Водники отримала маєток Ольга Стравинська в дівоцтві Ценська від матері Марії з Цивінських, що родом з Осівець. Правда, патроном с.Водники значився Роман Потоцький.

Приналежність села Осівців Цивінським  підтверджена архівними джерелами. Це стосується  Ігнатія (1784-1836),Франциска (1836-1861рр.) і ще одного Ігнатія-онука Ігнація-старшого (1861-1893 рр). -《вказані роки стосуються патронування.》

 Про Ігнатія-старшого знайдено згадки в "Переписі церковного майна 1784-1803рр ". 

  а також у Францисканській метриці 1822 р. Франциск та Ігнатій - молодший вказуються як патрони села у Шематизмах. Про Андрія свідчить А.Бонецький.

Ігнатій-молодший у  Переписі церковного майна 1784 -1803 р. залишив свій автограф як  власник села (патрон), а також у Францисканській метриці 1822 р.

Перепис

Францисканська метрика

У Шематизми з 1836 р. до 1861р. патроном села вказують Франциска Цивінського-сина Ігнатія.  

А з 1861 р. до 1893 р. володів Осівцями  Ігнатій Цивінський-молодший. Із Шематизмів  дізнаємося, що він активно займався громадською діяльністю: у 1876 р. був членом окружної шкільної ради в чортківському, заліщицькому, борщівському, бучацькому повітах, делегатом повітової ради в м. Бучач, у 1883 р. ввійшов до Тимчасової повітової комісії в м. Бучач, де  роль заступника виконував його зять Станіслав Ценський. Крім того, Цивінський входив до групи вищих посадовців і, як порядний господар, посідав пост президента окружного бучацько-чортківсько-заліщицького відділу Господарського товариства.  З 1893 року у Шематизмах власником села с. Осівці вказується його зять Александр Потоцький.
Із родоводів польської шляхти дізнаємося, що Ігнатій син Франциса, онук Ігнатія народився у 1820 р. У 1850 р. він одружився із Вандою Цивінською 1832 р.н. Відомо, що у них було дві дочки: Марія 1854 р.н. та Олена 1860 р.н.  Олена вийшла заміж за Александра Потоцького родом з Конієполя (місто в графстві Ченстохова), представника знатного роду гербу Пилява Золотої гілки.
Для Александра це був другий шлюб. Першою його дружиною була Феліція Ревуцька, з якою він одружився у 1870 р. Дітей у Александра не було ні від першого, ні від другого шлюбу.
Марія Цивінська у 1870 р. вийшла заміж за Станіслава Ценського - шляхтича із с. Вікно (зараз Гусятинського району) 1849 р.н. У подружжя народилося 6 дітей.

Герб Пухала роду Цивінських власників с. Осівці у 1778-1893 рр.

Після смерті Ігнатія с.  перейшло у власність його дочки Олени Потоцької та зятя Александра також частку земельних володінь в Осівцях отримала і старша дочка Марія в одружені Ценська, що проживала з сім'єю в с.Вікно.

Патронами після смерті Ігнація Цивінського у Шематизмах вказуються "нащадки Ігнація".

Далі село Олена Потоцька з Цивінських переписала дітям своєї сестри Марії в замужестві Ценської.

Таємниця 39. Королівська грамота для Януша Зарванички 1442 р.

Таємниця тридцять дев'ята. Зарваницькі-перші відомі власники села Осівці.

Зарваницькі - древня шляхетська родина, згадки про яку зустрічаємо у документах 40 рр. 15 ст. відносно с. Осівці та інших сіл Східної Галичини в "Актах земських та гродських"1440 р., "Зборі документів малопольських "та "Каталозі пергаментних документів".
Прізвище походить від села Зарваниця, яке знаходиться на відстані 14 км від с.Осівець. У документах Януш виступає патроном села Зарваниця у 1436-1447 рр. Оскільки село було його дідівщиною і основним маєтком, звідси і назва роду. В Актах гродських і земських згадуються також Симон (у 1464 р.,1465 р.) Яків (у 1456-1465 рр.) Іван (у 1445 р.) та Анна (у 1470 р.), Зарваницькі. Відомо, що  Анна була родом із с. Золотники, які на той час знаходилися у власності Петріуса Золотницького. У яких родинних відносинах вони були між собою можемо тільки здогадуватися.
Інформація про Януша Зарваничку в Осівцях зустрічається в Актах гродських і земських датована 30 травня 1440 р. У цих актових книгах зібрано документи 15-18 ст., які вписані або засвідчені різними судами: земськими, гродськими, підкоморськими, сотенними, полковими, генеральним військовим судом, магістратами і ратушами України з метою надання їм юридичної сили.

  Нас цікавить документ 772. Його зміст такий: "Зарваничка і Станіслав.  У відповідності до рішення міністерського суду стягнення, яке має заплатити Масхка з Осівець прокуратору Станіславу, залишається таким же і штраф у сумі 3 марки виконавцеві і 3 марки - суду".
Позивачами виступають Зарваничка і прокуратор Станіслав, який і в інших документах стосовно Осівець не раз згадується на цій посаді. Прокуратор - це управляючий майном, довірена особа пана. Він вів справи у селі від імені дідича (власника), керував сільськогосподарськими та іншими роботами. Хто такий Масхка (можливо Мошко)? Швидше всього орендатор. Все вказує на те, що Зарваничка в цей час володів селом де-факто.
Юридичне право власності на село Януш Зарваничка отримав на основі Королівської дарчої грамоти від короля Владислава Варненчика  24 квітня 1442 р. Вона виявлена у "Зборі документів малопольських". Відповідно до її змісту король надає Янушу Зарваничці  у володіння с. Осівці з правом облаштування тут своєї резиденції.

Із розглянутих матеріалів ясно, що на той час було два види надання маєтностей (за аналогією із староствами). Негродове володіння - королівський маєток, що знаходився в користуванні (оренда, застава), при цьому функції держателя обмежуючись лише управлінням власне королівським маєтком. Гродове - королівські маєтки,  що знаходиться під  управлінням шляхтича та  призначалися для власне його утримання.                            Судячи по змісту грамоти, наданої Янушу Зарвничці, село він отримав як гродове? володіння для утримання  родини, оскільки в документі міститься дозвіл на заснування в с.Осівці його резиденції. Можливо саме Зараничка заклав в Осівцях оборонний замок на г. Бручевиці після отримання королівської грамоти на володіння селом.
   Ще дві згадки, уже про Якова Зарваницького знаходимо у Каталозі пергаментних документів.

Можливо саме таким шляхом, як описано в документі 256, і село Осівці перейшло від Зарваницьких до Бучацьких.
 Незабаром родина Зарваницьких згасла, оскільки в пізнішому часі ніде про неї не знаходимо згадок, навіть невідомо до якого гербу належали ці Заранички. Так завершився не один шляхетський рід, оскільки шляхтичі -це представники військового стану населення і масово гинули у війнах.
Документи свідчать, що Зарваницькі володіли селами Росоховатець, Суснівка,Сарни,Зарваниця,Осівці...