Таємниця 52. Чи були осівчани  у складі ЛУСС?
Поляки в умовах відсутності власної національної  держави розглядали і світову війну як засіб  відновлення Речі Посполитої у кордонах 1772 р. Українське населення  Галичини  в свою чергу бачили у війні можливість вирішення «українського питання» та  створення власних національних військових формувань, як основи збройних сил майбутньої самостійної України.
Українські політичні партії Східної Галичини зайняли позицію підтримки Австро-Угорської імперії у І світовій війні. З серпня 1914 р. у Львові представники трьох партій утворили Головну Українську Раду, яка мала на меті сприяти відокремленню Наддніпрянської України від Росії і визволенню Східної Галичини з-під польського панування. 6 серпня 1914 р. була створена єдина бойова управа Українських Січових стрільців.
По містах Галичини виникли повітові центри, що займалися вербуванням січовиків. Всіх добровольців, які зголосилися стати до війська у серпні 1914 р. в Львові, Тернополі, Бережанах та інших містах, було майже 28 тисяч. Проте на службу до українського легіону (пізніше Українські Січові стрільці) прийняли лише 2,5 тис. юнаків. Відомо, що до Легіону січових Стрільців входив   із сусіднього села  Білявинець у лавах УСС було 7 чоловік: Козира Андрій, Гардзіль Гриць, Вова Андрій, Кошик Михайло, Литвиненнко Ілля, Неділенько Андрій, Полон Василь, з с. Киданів – Ганишин Михайло, із Старих Петликовець - Юристий Андрій. Приналежність осівчан до цього формування по списках сотень УСС не встановлено.
У складі  Легіону Січових стрільців (УСС) українська галицька молодь пройшла нелегкий бойовий шлях. Восени-взимку 1914 р. - навесні 1915 р. стрільці воювали в Карпатах, де брали участь у боях за Ужоцький перевал, у битвах  на горі Маківка та Лисоня. На Поділлі від липня до пізньої осені 1915 р.  вони були задіяні у позиційних бойових операціях між р.Серетом і р. Стрипою. Як свідчать старожили формування УСС брали участь у страшних боях, які проходили  в с. Осівці між російською та австрійськими арміями на берегах річки Стрипи. Картини жахіть війни, страшні передсмертні крики поранених, поля вкриті тілами загиблих, до цих пір не стерлися з пам’яті очевидців.

В часи німецької окупації в с. Осівці була насипана могила УСС. Люди для її побудови зібрали і продали 40 корців зерна.
Із землі насипали високий курган і обклали червоним камінням, наверху встановили хрест.
В 1944 році  на зміну німцям в село прийшли радянські війська і  підірвали могилу. Купа каміння так і пролежала в саду за магазинами весь радянський період, майже 50 років аж до проголошення Незалежності. 

Пам'ять про  Українських Січових стрільців зберігалася десятками років у народній пам’яті, не дивлячись на те, що в радянські часи ці події були викреслені зі сторінок історії України.

На  початку 90 рр. ХХ ст. після проголошення незалежності в селі знову насипано символічну стрілецьку могилу біля УГКЦ. Для її оформлення використали червоний камінь із колишньої могили УСС часів німецької окупації.
Вона є нагадуванням про нелегкий шлях українців до мрії про державну незалежність.

Таємниця 51. Історичні джерела з історії с.Осівці

Не можна не згадати тих, завдяки кому збереглися до нашого часу і  стали доступними  першоджерела, з яких дізнаємося про Осівці та безліч інших населених пунктів. Деякі оригінали рукописів на даний час уже втрачені, але завдяки титанічній праці істориків-архівістів їх зміст збережений у друкованих виданнях і доступний нині для дослідження. 

На основі рукописів давніх актів Бернандинського монастиря у Львові було видано "Акти гродські і земські" часів Речі Посполитої. Кошти для видання надав польський історик граф Александер Стадніцкий (1806-1861 рр.) У роботі над видання брав участь, усім нам відомий, як один із засновників Руської трійці, Іван Вагилевич.

З січня 1869 р. редактором видання став польський науковець Францішек Ксавелій Ліске (1838-1891рр.) 

Після його смерті редагування Актів було доручено Антонію Прохаска (1852-1930рр.)-польському історику чеського походження, який народився в селі Малі Заліщики Бучацького району Тернопільської області. Він цілком безкорисно видав наступні 9 томів, віддаючи гонорари на потреби видавництва.

Над виданням "Збірника документів Малопольських" працюва польський історик, архівіст Станіслав Курас Марія (1927-2009рр.) разом з дружиною Ірен Сулковською-Курашовою (1917-2006рр.)

Дарча грамота на село Осівці Янушу Зарваничці видрукувана у цьому " Збірнику" взята  упорядниками із так званої Литовської метрики, яка складалася з документів, що виходили із великокнязівської канцелярії Великого князівства Литовського і охоплюють період із п.п 15 ст. до 1794 рр.

Цікаві дані з історії села черпаємо із Йосифінської метрики-першого перепису земельних угідь Королівства Галичини і Володимирії 1785-1788рр., створеного за наказом австрійського імператора Йосифа ІІ. А за розпорядженням наступного імператора - Франца ІІ, у 1819-1820 рр.  укладена Францисканська метрика.

Деякі дані для дослідження черпаємо в праці Пшемислава Донбковського-"Адміністративний поділ Руського та Белзького воєводств у XV ст".(«Podział administracyjny województw ruskiego i bełzkiego w XV wieku: z mapą».

П. Донбковський відомий як історик права, дослідник економіки та соціальної історії Польщі, декан юридичного факультету Львівського університету ім. Яна Казимира за часів Польщі та перший декан цього ж факультету в УСРР. Він одним із перших почав читати лекції українською мовою.

Важливим джером інформації з нашої теми є церковні Шематизми, у яких  подаються списки духовних осіб, зайнятих у церкві, списки  парафій, кількість прихожан, членів церковних товариств та стан церковного майна. Зокрема Шематизм Львівської єпархії почав виходити з 1832 р, а Станіславської з 1886 р. Останні Шематизми вийшли у 1944 р в Львові. Після легалізації УГКЦ їх видання відновлено.

Таємниця 50. Татарські набіги

Таємниця п'ятдесята. Татарські набіги.

У к. 15-16 ст. татарсько-турецькі набіги, які мали на меті захопити  в полон "живий товар" для продажу у рабство, були справжнім лихом для Галичини.
Львівський і Острозький літописець повідомляють, що з  1498 р.   татари здійснювали один за одним руйнівні наскоки на галицькі землі: 1500 р., 1519 р., 1549 р., 1575 р., 1590 р. 1594 р.
На основі документів 16 ст., що мали на меті зафіксувати шляхетську земельну власність, можна прослідкувати, які села постраждали від татарських нападів.

Село Осівці числиться серед них у документі 1578 р. Від останнього набігу на той час уже пройшло 3 роки, а село ще не оговталося після страшного руйнування та людських втрат. В цей час дідичі розорених сіл не оподатковувалися, тому по цих населених пунктах не вказані розміри їх земельної власності.
У 1575 р. у селі було знищено татарами домініканський монастир, який припинив своє існування назавжди. Вцілілі монахи розбіглися і більше не повернулися сюди (за повідомленням Єви Ценської - Федорович). Від монастря залишилися лише обширні підвали надійно сховані від людського ока природою на лузі біля р. Стрипи.
Серед знищиних татарами сіл із наведеного списку знову відродилися Доброводи, Олеша, Верб'ятин, Переволока, Бертники, Чехів, Швейків, Озерна

Із наступного документу видно, що татарської навали зазнали і сусідні села Бобулинці, Киданів, а також Гадинківці.

Не оминули татари і Білявинці та Старі Петликівці.

Всі населені пункти, наведені у переліку знищених татарами, відновилися та існують до цього часу: Підгайці, Літятин, Криве, Новосілка,  Божиків, Литвинів, Волощина,  Сільце, Теляче ( Мирне з 1964 р. ), Рудники і звичайно Білявинці та Старі Петликівці.

Як неопалима купина українські села знову і знову піднімалися після страшних спустошень.

Таємниця 49. Пани Поморжанські

Таємниця сорок дев'ята. Пани Поморжанські.

У 16 ст. Осівці знову мали нового патрона. Станом на 1578 р. село стало власністю  панів Поморжанських. 
Повідомлення про це знаходимо  у збірці документів А. Яблоновського  "Історичні джерела". При цьому,  в податковому реєстрі стосовно Осівець не вказується кількість оброблюваної землі в селі, оскільки воно було внесено в перелік населених пунктів, які постраждали від  спустошливого нападу татар. («Zródla dziejowe» («Історичні джерела»), т.17 ст.88).Назва села тут вжита у старій формі Нuszowcze, прийнятій тоді в більшості  писарів, що вели документи латинською та польською мовами       

Із наведених даних бачимо, по-перше, що татари страшним смерчем пройшли не тільки через Осівці, але розорили значну кількість інших населених пунктів. Поселення були в такому упадку, що їх господарів звільнили від податків. Чи всі вони відновилися? Із перечислених сіл зараз існують Доброводи, Олеша, Верб'ятин, Переволока, Чехів, Швейків.
По-друге, Поморжанські були досить великими землевласниками, судячи із переліку сіл, які їм належали.
Лан-це майже 18 га за польськими мірками прийнятими в Україні тих часів.

Представники цієї родини частіше називали себе Сененськими (із Сенна). Так, у базі даних Потомків Великого сейму міститься інформація тільки про двох Поморжанських і про декілька сотень осіб із роду Сененських.
У виявлених документах ім'я Поморжанського-Сененського, що володів Осівцями не вказується. Але дослідження показують, що це був Ян Сененський (1506-1581рр.) -польський шляхтич, військовик, урядник, державний і римо-католицький релігійний діяч Корони Польської Речі Посполитої. Він був сином каштеляна кам'янецького Яна з Гологір та  Анни Бучацької- дочки подільського воєводи Давида Бучацького (біля 1503р.н.)
Його батько Ян спільно з братом Вікторином у 1494 року набув половину замку та міста Помор'ян з передмістями (звідси і Поморжанські). Невдовзі брати поділили маєтки: Ян Сененський отримав маєтки Гологори, Поморяни в Львівській землі, також маєтності в Галичині та на Поділлі (тому назився часом Гологорський).
Ян-старший розширив свої землі не тільки завдяки вдалому шлюбу, купівлі і королівських надань. Це був той ще аферист, що заради збагачення часто здійснював наїзди на сусідські маєтки та викрадав  родичів  багатих шляхтичів, з метою шантажу для захоплення їхнього спадку. При чому суди в більшості випадків підтримували його загарбання. (Закон як дишло: куди повернув-туди вийшло. І тоді правосуддя було на стороні багатших і впливовіших). В результаті цей пан отримав стільки землі  на цвинтарі як усі смертні.(
Сененські " віджали" Осівці у Яблоновських, можливо, згадавши, що воно колись було родинною власністю роду Бучацьких, з яких походила  мати Яна-молодшого. (Насправді, Осівці у власность Давида Бучацького не дійшли. Їх викупив сейм у 1469 р., але в даному випадку значення мало лише прізвище, бо інші гілки роду згасали). 
Багатства Яна-старшого перейшли до  синів Яна і Давида. Але молодший син Давид загинув у 1531 р.? під Обертином у бою з військами молдавського господаря Петрила, тому увесь батьківський спадок опинився в руках Яна.
Бартош Папроцькиий в своєму досліджені «Herby rycerstwa polskiego przez Bartosza Paprockiego zebrane i wydane r. p. 1584», Biblioteka Polska, Kraków, 1858 повідомляє, що  Ян-молодший  був оборонцем країв руських, і замолоду провів у татарському полоні 25 років. 
Невдовзі після повернення з неволі його маєтки спіткала татарська напасть. Частина сіл, що належали Яну були понищені під час чергового набігу татар (серед них і Осівці). На коронаційному сеймі Стефана Баторія 1 травня 1576 р. він слізно жалівся на свої втрати через татарський напад восени 1575 р. Тоді ж король надав Я. Сененському  Львівське архієпископство.
Його виконання своїх обов'язків на  посаді архиєпископа  Бартоломей Зимирович назвав "комедією зі сміхом". Ян не був компетентний у своїй справі, не знав латинської мови, зате славився як майстерний жартівник-саркаст. Через всі ці свої "достойності" з самого початку мав неприязні стосунки з Львівською капітулою, яка не хотіла визнавати його прав і всіляко перешкоджала користуватись утриманням. Через це Я. Сененський до мінімуму звів свої обов'язки, посилаючись на погане здоров'я. При тому він брав  активну участь у політичному житті держави. Оригінальну позицію, як для поляка, він зайняв на Люблінському сеймі 1569 р., яро виступаючи проти унії з Литвою  та захищав права литовців.
За даними  Ковалевської Kowalska H. Sienieński Jan z Gołogór (Gołogórski) h. Dębno //Polski Slownik Biograficzny.— Warszawa — Kraków, 1996. — T. XXXVII/2, zeszyt 153. — S. 182—183.

Ян мав 4 дітей: Миколай, Станіслав — померли рано, Анджей (?—1603) був львівським підкоморієм 1596 р. і також не залишив нащадків. Про доньку відомостей не збереглося, не відоме навіть її ім'я.
Належали Сенінські-Поморжанські
 до гербу Дембно.

Таємниця 48. Яблоновські в історії села

 Таємниця сорок восьма. Яблоновські в історії села.


  У збірці давні документів «Zródla dziejowe» («Історичні джерела»)т.18 на  ст. 313 міститься повідомлення про те, що з 1469 р. Осівці стали власністю пана Яблоновського гербу Прус. При чому назва села вжита в одній старих латинських форм, які зустічалися нам в Королівській грамоті 1442 р. і документі із "Актів земських і гродських" 1453 р. - Wojtowce. Погоджуюсь: сіл з такою назвою було багато. Зокрема у Польському словнику географічному їх наведено більше 10, але тільке одне в Теребовлянському повіті, як вказано в досліджуваних документах.
       

   

Крім того, в цьому податковому реєстрі, де перечисляються володіння шляхти в Галицькій землі, поряд, на ст. 312, мова іде про сусіднє с. Бобулинці, що належало тоді панам Куропатвам.

У наступному документі прізвище Яблоновських зустрічається у списку серед дідичів, які володіли земельною власністю в Теребовлянському повіті, до якого відносилися в ті часи Осівці. Тому, як кажуть, слів із пісні не викинеш.

 У вищенаведених документах не вказується навіть імені пана, тільки прізвище. При чому герб роду Прус  в усіх документах під знаком питання.

У базі Потомків Великого сейму міститься інформація про 63 особи цієї родової. В історії відомі Яблоновські трьох гербів Гжимала Прус І і Прус ІІІ. Вони володіли значними маєтками у Західній і Правобережній Україні. 

А.Бонецький у праці Herbarz polski: wiadomosci historyczno-geneoloqiczne o rodach szkacheckic. — Warszawa : Warszawskie Towarzystwo Akcyjne Artystyczno-Wydawnicze, 1905. — Cz. 1. — T. 8. — S. 107—117 називає цього Яблоновського на Осівцях  Якубом  гербу Прус ІІІ і повідомляє, що він  у 1469 р.показав люстраторам  королівський привілей на 350 гривен на Яблонов, 290 грн. на Могильницю і  Осівці. Назва Осівці записана А.Бонецьким як "Witowice ", тобто цим довів своє право на володіння цими селами.

При цьому автор  посилається на працю А. Яблоновського "Історичні кджерела".

Насправді, в цій збірці "Zrodla dziejowowe" у витязі з Королівської грамоти  осівцький землевласник вказується також під іменем Якуб. 

Що стосується назви села, то вона  знову записана по-новому - "Wythowicze"

Щодо старої назви села, як бачимо, є різнонаписання: у праці А. Яблоновського " Історичні джерела" назва поселення подана в одному документі як  Wojtowce, в іншому- Wythowicze, а в  роботі А. Бонецького - Witowice. Знову "зіпсований телефон" в історії)))

Герб Прус ІІІ

А.Бонецький також повідомляє, що спадкоємці Якуба  Яблоновського, які володіли маєтностями в Теребовлянському повіті мали судові справи про кордони їх земельної власності із Яном з Сеніна біля 1580 р.

 Саме Сенінські (Поморжанські) стали наступними власниками с. Осівці.

Уже станом на 1578 р. в давніх документах зустрічаємо ім'я  Поморжанських як дідичів с.Осівці. Не важко здогадатися як закінчилася ця судова справа.) Підстави для неї, без сумніву, створив ще батько Яна відомий своєю авантюрною вдачею Ян-старший Сененський (Поморжанський, Голоградський).

P.S.  Автор збірки документів"Історичні джерела", які дуже допомогли в досліджені історії  с.Осівець - Олександр Валеріан Яблоновський. 

Фото 1859 р.

Він працював над нею разом із Адольфом Павінським.

Завдяки старанням цих вчених ми можемо реставрувати досить давню історію с.Осівці.

Таємниця 47. Навіщо?

Таємниця сорок сьома(особиста). Навіщо?

Коли починається свідоме життя людини?
З того моменту, який ми найперше запам'ятали у своєму житті.
Яка подія визначила початок Вашого свідомого буття на цій планеті?
Не помилюся, що вона була яскравою, як спалах фотоапарата, як правило, стресовою.
У скільки років Ви вперше свідомо сприйняли себе? У різних людей усвідомлення себе в цьому світі починається в різному віці: в 2 роки, в 5,раніше або пізніше.
А далі у мозку маленької людини зароджуються дуже цікаві думки: це-я,- я знаю, що я думаю,- це-хлопчик,-як бути хлопчиком,- що думає він, -цікаво, про що думають інші люди.(Лише з віком розумієш: і слава Богу, що він не заклав у людях таких здібностей.))
Коли маленька людина вперше стикається із смертю близького родича, виникають думки:- де я був, коли мене не було, - як взагалі світ міг існувати без мене,-що було до мене,-хіба може мене колись не бути?
Вперше виникає страх перед небуттям. (Але з віком людина так втомлюється від хвороб і проблем, що перестає цінувати життя((
А тим часом ця мала чомучка "дістає" всіх своїми  запитаннями, від яких дорослі відмахуються, як від докучливих комах. Цим вони створюють серйозну перешкоду у розвитку дитини. У неї виникає враження: якщо дорослі не мають відповідей на запитання, то їх і не варто задавати, бо всі живуть бездумно.
Великі вчені-дослідники стали такими, бо зберегли свою дитячу допитливість,  здатність задавати запитання протягом всього життя і шукати на них відповіді.
Батьки, кожна ваша відповідь на дитяче запитання-це вектор її буття.
Його свідомі пошуки життєвих істин починаються саме із батьківських настанов.
Те що Ви закладете в найдорожчу голівку в дитинстві визначить  життя Вашого мізернятка.
В житті кожної людини присутній момент, який значною мірою визначає спрямованість її інтересів та життєву дорогу. Згадайте свій. А я розкажу про себе.
Уже дівчиськом років 8, я запитала батька: чому сусідню вулицю називають "Під двором".
Так я почула розповідь, схожу на казку,  яка потрясла, збентежила дитячу уяву та позбавила спокою на все життя. Це була розповідь про чудовий палац-двір і прекрасний сад навколо нього, де росли дерева, які людина не могла сама обняти руками, красувалися багатством різнобарв'я  розалії...
 Невже таке може бути? На тому місці зараз пустка. Часом тут пасуть худобу, поки трава на горбі зовсім не вигорає в час літньої спеки. І це все! Залишилася лише назва вулиці -"ПІД ДВОРОМ" як свідчення народної пам'яті, як привід задуматися над минулим, як велике запитання маленької дитини, що будить думку.
 Яким був цей палац? Так неймовірно сильно захотілося його побачити!
  ...Проходили роки життя за стереотипним сценарієм, але зернятко цікавості до минулого села посіяне в дитинстві не пропало, воно муляло і намагалося прорости. Не давали спокою запитання:  де знайти  фото або план таємничого палацу, як склалася доля його мешканців, а що було  до..., а чому так... і  безліч інших.
Та всі твердили, наче змовилися: це неможливо дізнатися - всі матеріали пропали у війну. Лише якісь крихти архівної інформації,  уривки скупих свідчень старожилів...

Пройшли роки поки маленька дівчинка, яка з  часом стала істориком та замешкала в столиці, знайшла відповіді на свої дитячі запитання: вдалося знайти не тільки фото палацу, його детальний опис, історію родини двору, але й живого його мешканця  92-річного віку.
Та в ході дослідження запитань виникає все більше і вони дуже цікаві. Вірніше цікаво шукати відповіді на них, бо часом знаходиш такі матеріали!.. Історики мене зрозуміють)
Моя професія одночасно є моїм хобі. Особливо цікавлюся краєзнавством: історією своєї малої батьківщини. З часом у  домашньому архіві зібралося трохи документів з історії с. Осівці Бучацького району Тернопільської області.
Жаль, щоб таке добро пропадало.) Вирішила: треба поділитися з людьми зібраною інформацію.
Не особливо тішуся надією на широку авдиторію. Розумію: моїм односельчанам не до захоплення історією свого поселення - треба виживати. А це в сучасних економічних умовах, в більшості випадків,  можливо лише давши драпака із села.
Історія поселення, у якому проживає тисячу люду-це не найактуальніша інформація. Але ж яка цікава!  Можливо пригодиться людям  залюбленим в історію свого краю. Тому започаткувала цей блог.
... А ще - яке велезне прикладне значення криється у цій інформації для відродження українського села.(Ха-ха-скажете Ви). Світові тенденції зовсім інші. Але при певних умовах це можливо, хоча б в окремих випадках, завдяки ентузіастам. Помріємо))) Кажуть, часом мрії збуваються)
Отже, інформація, яка містить у блозі має на меті висвітлити історію с. Осівці з найдавніших часів до 1939 р., яка на даний час досліджена лише на рівні енцеклопедичних статей.
  Велике прохання до читачів: не шукайте у статтях блогу якихось ідеологічних тенденцій чи пропаганди будь-якого спрямування: політичного чи національного, крім ідеології людяності.
На блозі не представляю інтереси описаних родин, хоча із  деякими їх представниками спілкувалася особисто чисто із науково-дослідницькою метою. Наприклад, Євою Ценською-Федорович, Михайлом Ценським, Романом Стравинським.
Лозунгом блогу можна вважати вислів: перш за все ми люди (незалежно від національності). Головна ціль автора- показати як політичні ігри урядів відбиваються на долі пересічної людини і часом безжально нищать її. В умовах руйнування старих порядків та встановлення нових у Західній Україні на фоні ІІ світової війни
героями статей блогу у великій мірі керували обставини незалежні від них. Ніхто із нас не може вибрати в якій національності народитися,  родині та  соціальному статусі. А в умовах "деребану" державних територій людина взагалі перетворюється у заручницю ситуації.
В таких обставинах виявляють справжні цінності людини, те, що є найбільшим багатством для неї.  В умовах загрози існуванню нещасні залишали маєтки і тікали, а найбільшою здобиччю для них ставало їхнє життя. Люди ніколи не були застраховані від того, що маючи все раптом залишитися з нічим. Зараз багато хто на Сході України опинився у ситуаціії схожій до обставин Ценських,чия історія життя описана у деяких статтях блогу. Якесь відчуття дежав'ю, ніби Україна знову опинилася в 1939 р., тільки події перемістилися із Заходу України  на Схід. Жаль, що люди не вчаться на уроках минулого і постійно наступать на одні і тіж граблі...
    Цікаво було досліджувати зв'язок  людини із місцем народження, притягальну силу малої батьківщини для Соломії Крушельницької, Емілії Крушельницької, представників родини Ценських, Дідушицьких, Стравинських, яким прийшлося покинути місця свого народження. Це почуття ностальгії може зрозуміти лише людина, яка з доброї волі чи ні (немає значення), залишила свою малу батьківщину.
Що ми є без малої батьківшини, яка заклала у нас джерела життя? Чи стали б без неї Соломія Крушильницька, Володимир Івасюк, Марія Матіос тим, ким вони є?
    Цей блог про тих, хто трудився для блага свого села в описані часи: Амвросія Крушельницького, Володимира Гнатіва, інших осівчан-учасників спортивно-фізкультурних товариств, про непрості взаємини поляків та українців та про багато всього іншого пов'язаного з історією села Осівці. У давніх документах латинською, німецькою та польською мовою назва поселення найчастіше зустрічається у записі "Ossowce".  Цим і  пояснюється назва блогу. А  таємниці минулого села Осівці, як не старайся: чи можна відкрити усі?
Історія без політики-під таким лозунгом знімав свій фільм " Жива" український режисер Тарас Химич.
 Історія без політики - це також девіз цього блогу.
Історія без політики. Наскільки це можливо?

Таємниця 46. Осівецький діалект

Таємниця сорок шоста. Мова осівцька, діалектна.
Мова -це так прекрасно. В устах майстра слова вона звучить як музика. Як приємно читати і слухати красу слів-звуків, що перетворюються у неперевершену гаму почуттів.
Чому для людини дуже важливо вміти передавати все, що її хвилює словами? Щоб її розуміли інші. Це важливо. Але найперше, щоб зрозуміти себе, свій внутрішній світ і світ, що тебе оточує. Вплив слова дивовижний: ним можна вбити і ним можна воскресити, незалежно усвідомлюєте ви це чи ні. Краще свідомо користуватися мовою на благо, бо тільки тоді вона стає джерелом натхнення і життя.  Мова, як гора Сім-Сім, відкриває свої скарби лише тим, хто готовий ними правильно користуватися.
На жаль, українська мова зараз, як не боляче це звучить, нагадує скалічену дитину,  скалічену суржиком, русизмами, жаргонізмами, сленгом і ще богзна-чим. Коли я чую такі тексти, мені здається, що мова плаче. А може це плаче моє серце?
 Чи в часи нинішньої  глобалізації достатньо любити лише рідну мову? Чи для людей, які знають десятки мов, рідна мова втрачає  притягальне значення?
Здається, молодь зараз більше любить англійську, що, як і сучасне суспільство, дає більше волі, містить менше умовностей у спілкуванні( "без зайвих заморочок", без розділових знаків за правилами, без речень, ускладнених дієприслівниковими і дієприкметниковими зворотами і т.п.).
Значення рідної мови, як прекрасний дар Бога, усвідомлюється з плином часу і в життєвих випробовуваннях.
Люди, що перебувають в іншомовному середовищі і немають можливості спілкуватися рідною мовою, дуже страждають від цього. Тому існує діаспора, щоб зібратися носіям однієї мови і насолодитися спілкування нею. Можливо Ви ще не стикалися з цим,  та умовах безвізу багато хто матиме можливість це відчути на собі.
Чому я почала з Оди мові?  Із вдячності, що можу  передати словами дещо важливе для мене. Те що ми передаємо словами в сприятвилих умовах можна реалізувати. На це і покладаємо сподівання. Бо якщо світ не почує тебе, то як піде тобі назустріч?
Ви загубилися в цьому світі, розгубилися?Говоріть, говоріть про все, що вас турбує.  Хто багато говорить, як правило, не схильний до депресії.( але може договоритися))) Отже, мова - це чудовий антидепресант. У лісі, хто загубився,  кричить а-у. Ваш звуковий посил  світу має бути зрозумілим, якщо вас не знайдуть, то ви точно знайдете самі себе, свій шлях, що виведе вас на потрібну стежку. Мова - це ще й чудовий навігатор у житті. Головне, щоб навігаційна система була налаштована павильно, на основі  принципів  людяності-як у нас прийнято говорити: на основі загальнолюдських цінностей. Хоча... І вони, на жаль, зараз  сильно деградують.
То де ж шукати правильно налаштований навігаційнмй пристрій, що не дасть збитися у житті із доброї стежки?
Не відповідайте.
Я знаю.
Так от, про мову осівецьку, діалектну, яка є для кожного жителя села всім про що йшлося вище: і навігатором, і антидепресантом, і караючим мечем( коли сусіди посваряться) :)
Переважна більшість лексем у словниковому запасі середньостатистичного осівчанина сягає загальнослов'янських коренів. Цей говір вчені класифікують як наддністрянський. Він поширений також на території Бучацького району та Тернопільської області.

Гаврило Шило, який досліджував особливості цього діалекту, використав приклади говірок 650 сіл, в тому числі с. Білявинці, найближчого сусіда с.Осівці. Проте в межах поширення наддністрянського говору  бувають відмінності у мові навіть у сусідніх селах. У його лексиці побутує значна кількість запозичень із інших мов, зокрема польської, німецької, румунської, угорської єврейської та ін.

З польської мови до наддністрянських говірок були запозичені слова варґа (губа), варґатий (губатий), гарбата (чай), ґудз (вузол),  нендза (нужда), нецки (ночви), мидлиця (таз), позлітка (фольга), таний (дешевий), тлушч (жир), цвинтар (кладовище).
 Тривале перебування Галичини під впливом польської мовної стихії залишило слід у наддністрянських говірках: полонізми становлять чи не найчисленнішу групу їхніх запозичень.
За посередництвом польської мови проникли в наддністрянський діалект германізми. Чимало із них збереглося у говорі осівчае з часів німецької окупації Другої світової війни.
 Германізми: вінчувати ( Вінчую вінчую, де горівку чую. Де горівки не чувати, там не зочу вінчувати);
бамбетель- окраса і гордість кожного дому в Західній Україні-дерев'яне розкладне ліжко,
гафтка -дротяна застібка);  клюцки -локшина;
пляц -місце, подвір'я;
рипитувати -голосно плакати, кричати;
цайґовий - із бавовняної тканини; шубир- засув у комині;

Румунізми:
килавий - хворий на грижу;
кулястра -молозиво; румигати -пережовувати;, цабанити - важко нести, у переносному значенні- сварити.

Мадяризми:  ґанч -вада, хиба.

 Елементи тюркського походження:
галька- спідниця;
 ясік -невелика подушка; мешти -туфлі;
байда - великий шматок хліба;
товар -худоба.

Із єврейської збереглися у мові осівчан лексеми:
бахур - підліток;
 гаман -жебрак;
мишігин - несповна розуму;
скапарити -зробити будь-як.

Цікавий феномен творення майбутнього часу у говорі села. Його утворюють за допомогою дієслова бути та дієслова в  минулому  часі: буду ходиЛА, буду робиВ,

В більшості випадків відпадає потреба вживання м'ягкого знака на письмі  через специфіку у вимові таких слів як мнєсо, цвєк, бурак, але дев'їть. Від м'ягкого знака все-таки остаточно не відмовляємося.

В Орудному відмінку фігурує закінчення -ов: руков, ногов, головов.

І звичайно, частка сє, яка вільно переміщається у реченні: може стояти в кінці дієслова, а то й перед ним: Я сє старала.

А також безліч специфічних слів, які роблять мову осівчанина незрозумілою для жителів центральних регіонів України:

Від своєї бабусі чула в дитинстві слова нанашка- зрещена мати та гумно - подвір'я. З того часу уже їх застосування у мові осівчан не помічала.

На кухні серед посуду ( начиннє) обов'язково мають бути килішок( стакан), рондель ( сковорода), путня( відро), банєки(кастрюлі), горнєта( кружки), лижки( ложки), виделки( вилки). А все для того, щоб було зручно готувати і споживати пляцки,перекладанці( випічка), тертюхи( деруни), натину( тушена в сметані молода дика лобода), ніц( безе). І ніц( зовсім) не переживати, а спокійно їсти писком( ротом) і не плямкати варгами(губами).
А улюбленим видом транспорту всіх бахурів у селі є ровер. Круто!
В Америці на "Ровері" їздять тільки найбагатші, а у нас - кожен шмаркач.
Якщо Ви потрапили в Осівці слід навчитися правильно вимовляти такі слова, як: стів( а не стіл), горівка,зара ( а не зараз) , мнясо, здоровля, щістє.
А деякі  слова мають однакове звучання із літературними зразками української мови, але  значення інше. Наприклад,
крісло-це стілець, другі-інші,прикра (людина)-скандальна, все-завжди.
У колоритній мові осівчан можна зустріти цікаві фразеологізми:
Потрібно, як дірка в мості.
Потрібен, як зайцеві стопсигнал.
Дивитьсє,як вовк на звізди.

Та ще багато чого іншого. Може Ви щось цікавого пригадаєте?