Таємниця п'ятдесят п'ята. Що можна дізнатися в Австрійському архіві про Осівці.

Австрійський державний архів найбільший за обсягом фондів  архів Австрії, розташований у Відні (Minoritenplatz 1, A-1010 Wien).
Австрійський державний архів складається з шести самостійних відділів, підпорядкованих генеральній дирекції.
Найбільш цікаві для нас
Загальний адміністративний архів  і Воєнний архів ( Kriegsarchiv).

У Загальному алміністративному архіві зберігаються майже всі фонди архіву тематично пов'язані з західноукраїнськими землями у час їхнього перебування в складі Австро-Угорщини.

У Воєнному архіві в кадровому підрозділі  зберігаються особові справи 1740-1919 років, архів лейбсгвардії, архів воєнного суду, документи шпиталів, списки поховань часів І світової війни, військові метрики, відомості про загиблих і полонених.
У підрозділі польових документів - мемуари, рукописи, акти нагородження, звіти, донесення, рапорти часів Першої світової війни.
Зокрема там виявлено нижченаведені фото.

На фоні Осівецького палацу зафотографовано Александра Потоцького - на той час власника с.Осівці під час зустрічі з Х. фон Лівно. 

В час Горліцької операції  1915 р. палац був місцем розквартирувуння вищого командування австро-угорської армії, війська якої зайняли с. Осівці.

На той час польські землі були у складі Австро-Угорщини. Цим пояснюється співпраця А.Потоцького з Х. фон Лівно.

Еммеріч Хадфі фон Лівно (1853-1936 рр. ) був австро-угорським генералом і полководцем. Під час І світової війни він командував декількома групами на східній та італійській арені військових дій.
На початку І світової війни генерал брав участь у Галицькій битві і Горліцькій наступальній операції, а також у припиненні наступу Брусилова російських військ.
Остання його участь у військових діях відбулася при Вітторія Венетта в Італії.
Після закінчення війни Хадфі пішов у відставку. Він помер у віці 83 років.

Прості воїни австро-угорської армії не були запрошені на проживання в Осівецький палац.)

Вони за селом спорудили військово-польовий палатковий табір. На фото якраз видно процес його спорудження.

Багато із них залишилися назавжли лежати в українській землі в безіменних могилах на даний час недоглянутих і забутих.

Таємниця п'ятдесят четверта. Єва Ценська у проекті "Записи терору".

Польський Центр дослідження тоталітаризму імені Вітольда Пілецького публікує у веб-мережі спогади польських жертв і свідків радянського тоталітаризму. Єва Ценська також взяла участь у цьому проекті. 

Вітольд Пілецький(1901-1948 рр.)

 Ці публікації з'явилися в Інтернеті у 78 річницю нападу Радянського Союзу на Польщу. Спогади збирали, починаючи з 1943 року, серед солдатів армії генерала Владислава Андерса, а також цивільного населення.

          Генерал Владислав Андерс

Половину отриманих документів перекладено на англійську мову. Зібрані спогади можна знайти на сайті zapisyterroru.pl. Їхнє оприлюднення стало можливим завдяки підписаній на початку 2017 року угоді між Центром дослідження тоталітаризмів і Гуверівським інститутом війни, революції і миру США.

Генерал Андерс вивів з СРСР 80 тисяч солдатів і 40 тисяч мирних жителів. Їхні розповіді про пережите збирало спеціальне Бюро документів. Приблизно 30 тисяч таких документів опинилося після війни у США.  Гуверівський інститут передав їх Центру дослідження тоталітаризму імені Вітольда Пілецького- організації Міністерства культури і національної спадщини Польщі, створеній в 2016 році. Вона документує злочини як німецького, так і радянського тоталітарного режиму. Всі спогади жертв, їхній сімей та рідних збираються в рамках проекту «Записи терору» ( «Zapisy terroru»).  Центр досліджень тоталітарнтх режимів імені Вітольда Пілецького, за задумом, найбільша доступна в Інтернеті збірка свідчень цивільного населення окупованої Європи періоду ІІ світової війни.
Найобширнішу колекцію свідчень становлять протоколи допитів свідків – польських громадян, які після Другої світової війни складали свідчення Головній комісії дослідження німецьких злочинів у Польщі. Розповіді, оприлюднені 17 вересня 2017 р. про радянські злочини, записані також від солдатів армії Андерса, в якій служила Єва Ценська та її мати.
Опубліковані свідчення надзвичайно цікаві, адже це абсолютно новий джерельний матеріал,  насамперед тому, що це не судові документи.
Це свідчення живих людей, які пережили радянську та німецьку окупації. Матеріали дійсно виняткові, хоча б тому, що фіксувалися з 1943 р. Люди розповідали про свою долю, почавши з 1939 р. або від моменту депортації. Ці свідчення стосуються жертв, людей, які пройшли через радянські табори.
Ці матеріали почав збирати ще генерал Андерс, щоб показати світові справжній образ радянської держави, радянського терору.
І оскільки в післявоєнній Польщі встановився радянський режим, то генерал передав зібрані документи в архіав Гувера США.
У зв’язку з річницею агресії СРСР щодо Польщі Центр дослідження тоталітарних режимів підготував проведення в столичному сквері Гувера циклу подій під рубрикою «Зруйновані біографії». 

Таємниця 53. Історичні праці про Осівці.

Те що зробив Роман Афтанази уже після виходу на  пенсію інакше як науковим подвигом, дивом працездатності, наполегливості і відданості покликанню свого життя не назвеш. Він залишив для краєзнавців, дослідників історії Західної України неоцінений подарунок у вигляді 11-томної праці Історія  резиденцій на давніх окраїнах Речі Посполитої.  Роман Афтанази писав листи до всіх колишніх власникіа дворів у Східній Галичині і на основі їх свідчень зібрав неймовірну кількість інформації про замки, фортеці палаци і палацики на т.зв. колишніх Східних кресах Речі Посполитої, описавши 1500 маєтків та садиб. Без його грандіозної праці ця інформація в більшості випадків канула б Лету.

Роман Афтанази 1914-2004 р.

Це не моє досягнення, а вибраної теми. 

 ...Мені у роботі допомогла самотність - скромно заявив Роман Афтанази.

В своїй праці на основі свідчень панів Ценських Роман Афтанази описав також Осівецький палац, збагативши статтю фотоматеріалами маєтку із сімейного архіву його колишніх власників.

Таємниця 52. Чи були осівчани  у складі ЛУСС?
Поляки в умовах відсутності власної національної  держави розглядали і світову війну як засіб  відновлення Речі Посполитої у кордонах 1772 р. Українське населення  Галичини  в свою чергу бачили у війні можливість вирішення «українського питання» та  створення власних національних військових формувань, як основи збройних сил майбутньої самостійної України.
Українські політичні партії Східної Галичини зайняли позицію підтримки Австро-Угорської імперії у І світовій війні. З серпня 1914 р. у Львові представники трьох партій утворили Головну Українську Раду, яка мала на меті сприяти відокремленню Наддніпрянської України від Росії і визволенню Східної Галичини з-під польського панування. 6 серпня 1914 р. була створена єдина бойова управа Українських Січових стрільців.
По містах Галичини виникли повітові центри, що займалися вербуванням січовиків. Всіх добровольців, які зголосилися стати до війська у серпні 1914 р. в Львові, Тернополі, Бережанах та інших містах, було майже 28 тисяч. Проте на службу до українського легіону (пізніше Українські Січові стрільці) прийняли лише 2,5 тис. юнаків. Відомо, що до Легіону січових Стрільців входив   із сусіднього села  Білявинець у лавах УСС було 7 чоловік: Козира Андрій, Гардзіль Гриць, Вова Андрій, Кошик Михайло, Литвиненнко Ілля, Неділенько Андрій, Полон Василь, з с. Киданів – Ганишин Михайло, із Старих Петликовець - Юристий Андрій. Приналежність осівчан до цього формування по списках сотень УСС не встановлено.
У складі  Легіону Січових стрільців (УСС) українська галицька молодь пройшла нелегкий бойовий шлях. Восени-взимку 1914 р. - навесні 1915 р. стрільці воювали в Карпатах, де брали участь у боях за Ужоцький перевал, у битвах  на горі Маківка та Лисоня. На Поділлі від липня до пізньої осені 1915 р.  вони були задіяні у позиційних бойових операціях між р.Серетом і р. Стрипою. Як свідчать старожили формування УСС брали участь у страшних боях, які проходили  в с. Осівці між російською та австрійськими арміями на берегах річки Стрипи. Картини жахіть війни, страшні передсмертні крики поранених, поля вкриті тілами загиблих, до цих пір не стерлися з пам’яті очевидців.

В часи німецької окупації в с. Осівці була насипана могила УСС. Люди для її побудови зібрали і продали 40 корців зерна.
Із землі насипали високий курган і обклали червоним камінням, наверху встановили хрест.
В 1944 році  на зміну німцям в село прийшли радянські війська і  підірвали могилу. Купа каміння так і пролежала в саду за магазинами весь радянський період, майже 50 років аж до проголошення Незалежності. 

Пам'ять про  Українських Січових стрільців зберігалася десятками років у народній пам’яті, не дивлячись на те, що в радянські часи ці події були викреслені зі сторінок історії України.

На  початку 90 рр. ХХ ст. після проголошення незалежності в селі знову насипано символічну стрілецьку могилу біля УГКЦ. Для її оформлення використали червоний камінь із колишньої могили УСС часів німецької окупації.
Вона є нагадуванням про нелегкий шлях українців до мрії про державну незалежність.

Таємниця 51. Історичні джерела з історії с.Осівці

Не можна не згадати тих, завдяки кому збереглися до нашого часу і  стали доступними  першоджерела, з яких дізнаємося про Осівці та безліч інших населених пунктів. Деякі оригінали рукописів на даний час уже втрачені, але завдяки титанічній праці істориків-архівістів їх зміст збережений у друкованих виданнях і доступний нині для дослідження. 

На основі рукописів давніх актів Бернандинського монастиря у Львові було видано "Акти гродські і земські" часів Речі Посполитої. Кошти для видання надав польський історик граф Александер Стадніцкий (1806-1861 рр.) У роботі над видання брав участь, усім нам відомий, як один із засновників Руської трійці, Іван Вагилевич.

З січня 1869 р. редактором видання став польський науковець Францішек Ксавелій Ліске (1838-1891рр.) 

Після його смерті редагування Актів було доручено Антонію Прохаска (1852-1930рр.)-польському історику чеського походження, який народився в селі Малі Заліщики Бучацького району Тернопільської області. Він цілком безкорисно видав наступні 9 томів, віддаючи гонорари на потреби видавництва.

Над виданням "Збірника документів Малопольських" працюва польський історик, архівіст Станіслав Курас Марія (1927-2009рр.) разом з дружиною Ірен Сулковською-Курашовою (1917-2006рр.)

Дарча грамота на село Осівці Янушу Зарваничці видрукувана у цьому " Збірнику" взята  упорядниками із так званої Литовської метрики, яка складалася з документів, що виходили із великокнязівської канцелярії Великого князівства Литовського і охоплюють період із п.п 15 ст. до 1794 рр.

Цікаві дані з історії села черпаємо із Йосифінської метрики-першого перепису земельних угідь Королівства Галичини і Володимирії 1785-1788рр., створеного за наказом австрійського імператора Йосифа ІІ. А за розпорядженням наступного імператора - Франца ІІ, у 1819-1820 рр.  укладена Францисканська метрика.

Деякі дані для дослідження черпаємо в праці Пшемислава Донбковського-"Адміністративний поділ Руського та Белзького воєводств у XV ст".(«Podział administracyjny województw ruskiego i bełzkiego w XV wieku: z mapą».

П. Донбковський відомий як історик права, дослідник економіки та соціальної історії Польщі, декан юридичного факультету Львівського університету ім. Яна Казимира за часів Польщі та перший декан цього ж факультету в УСРР. Він одним із перших почав читати лекції українською мовою.

Важливим джером інформації з нашої теми є церковні Шематизми, у яких  подаються списки духовних осіб, зайнятих у церкві, списки  парафій, кількість прихожан, членів церковних товариств та стан церковного майна. Зокрема Шематизм Львівської єпархії почав виходити з 1832 р, а Станіславської з 1886 р. Останні Шематизми вийшли у 1944 р в Львові. Після легалізації УГКЦ їх видання відновлено.

Таємниця 50. Татарські набіги

Таємниця п'ятдесята. Татарські набіги.

У к. 15-16 ст. татарсько-турецькі набіги, які мали на меті захопити  в полон "живий товар" для продажу у рабство, були справжнім лихом для Галичини.
Львівський і Острозький літописець повідомляють, що з  1498 р.   татари здійснювали один за одним руйнівні наскоки на галицькі землі: 1500 р., 1519 р., 1549 р., 1575 р., 1590 р. 1594 р.
На основі документів 16 ст., що мали на меті зафіксувати шляхетську земельну власність, можна прослідкувати, які села постраждали від татарських нападів.

Село Осівці числиться серед них у документі 1578 р. Від останнього набігу на той час уже пройшло 3 роки, а село ще не оговталося після страшного руйнування та людських втрат. В цей час дідичі розорених сіл не оподатковувалися, тому по цих населених пунктах не вказані розміри їх земельної власності.
У 1575 р. у селі було знищено татарами домініканський монастир, який припинив своє існування назавжди. Вцілілі монахи розбіглися і більше не повернулися сюди (за повідомленням Єви Ценської - Федорович). Від монастря залишилися лише обширні підвали надійно сховані від людського ока природою на лузі біля р. Стрипи.
Серед знищиних татарами сіл із наведеного списку знову відродилися Доброводи, Олеша, Верб'ятин, Переволока, Бертники, Чехів, Швейків, Озерна

Із наступного документу видно, що татарської навали зазнали і сусідні села Бобулинці, Киданів, а також Гадинківці.

Не оминули татари і Білявинці та Старі Петликівці.

Всі населені пункти, наведені у переліку знищених татарами, відновилися та існують до цього часу: Підгайці, Літятин, Криве, Новосілка,  Божиків, Литвинів, Волощина,  Сільце, Теляче ( Мирне з 1964 р. ), Рудники і звичайно Білявинці та Старі Петликівці.

Як неопалима купина українські села знову і знову піднімалися після страшних спустошень.

Таємниця 49. Пани Поморжанські

Таємниця сорок дев'ята. Пани Поморжанські.

У 16 ст. Осівці знову мали нового патрона. Станом на 1578 р. село стало власністю  панів Поморжанських. 
Повідомлення про це знаходимо  у збірці документів А. Яблоновського  "Історичні джерела". При цьому,  в податковому реєстрі стосовно Осівець не вказується кількість оброблюваної землі в селі, оскільки воно було внесено в перелік населених пунктів, які постраждали від  спустошливого нападу татар. («Zródla dziejowe» («Історичні джерела»), т.17 ст.88).Назва села тут вжита у старій формі Нuszowcze, прийнятій тоді в більшості  писарів, що вели документи латинською та польською мовами       

Із наведених даних бачимо, по-перше, що татари страшним смерчем пройшли не тільки через Осівці, але розорили значну кількість інших населених пунктів. Поселення були в такому упадку, що їх господарів звільнили від податків. Чи всі вони відновилися? Із перечислених сіл зараз існують Доброводи, Олеша, Верб'ятин, Переволока, Чехів, Швейків.
По-друге, Поморжанські були досить великими землевласниками, судячи із переліку сіл, які їм належали.
Лан-це майже 18 га за польськими мірками прийнятими в Україні тих часів.

Представники цієї родини частіше називали себе Сененськими (із Сенна). Так, у базі даних Потомків Великого сейму міститься інформація тільки про двох Поморжанських і про декілька сотень осіб із роду Сененських.
У виявлених документах ім'я Поморжанського-Сененського, що володів Осівцями не вказується. Але дослідження показують, що це був Ян Сененський (1506-1581рр.) -польський шляхтич, військовик, урядник, державний і римо-католицький релігійний діяч Корони Польської Речі Посполитої. Він був сином каштеляна кам'янецького Яна з Гологір та  Анни Бучацької- дочки подільського воєводи Давида Бучацького (біля 1503р.н.)
Його батько Ян спільно з братом Вікторином у 1494 року набув половину замку та міста Помор'ян з передмістями (звідси і Поморжанські). Невдовзі брати поділили маєтки: Ян Сененський отримав маєтки Гологори, Поморяни в Львівській землі, також маєтності в Галичині та на Поділлі (тому назився часом Гологорський).
Ян-старший розширив свої землі не тільки завдяки вдалому шлюбу, купівлі і королівських надань. Це був той ще аферист, що заради збагачення часто здійснював наїзди на сусідські маєтки та викрадав  родичів  багатих шляхтичів, з метою шантажу для захоплення їхнього спадку. При чому суди в більшості випадків підтримували його загарбання. (Закон як дишло: куди повернув-туди вийшло. І тоді правосуддя було на стороні багатших і впливовіших). В результаті цей пан отримав стільки землі  на цвинтарі як усі смертні.(
Сененські " віджали" Осівці у Яблоновських, можливо, згадавши, що воно колись було родинною власністю роду Бучацьких, з яких походила  мати Яна-молодшого. (Насправді, Осівці у власность Давида Бучацького не дійшли. Їх викупив сейм у 1469 р., але в даному випадку значення мало лише прізвище, бо інші гілки роду згасали). 
Багатства Яна-старшого перейшли до  синів Яна і Давида. Але молодший син Давид загинув у 1531 р.? під Обертином у бою з військами молдавського господаря Петрила, тому увесь батьківський спадок опинився в руках Яна.
Бартош Папроцькиий в своєму досліджені «Herby rycerstwa polskiego przez Bartosza Paprockiego zebrane i wydane r. p. 1584», Biblioteka Polska, Kraków, 1858 повідомляє, що  Ян-молодший  був оборонцем країв руських, і замолоду провів у татарському полоні 25 років. 
Невдовзі після повернення з неволі його маєтки спіткала татарська напасть. Частина сіл, що належали Яну були понищені під час чергового набігу татар (серед них і Осівці). На коронаційному сеймі Стефана Баторія 1 травня 1576 р. він слізно жалівся на свої втрати через татарський напад восени 1575 р. Тоді ж король надав Я. Сененському  Львівське архієпископство.
Його виконання своїх обов'язків на  посаді архиєпископа  Бартоломей Зимирович назвав "комедією зі сміхом". Ян не був компетентний у своїй справі, не знав латинської мови, зате славився як майстерний жартівник-саркаст. Через всі ці свої "достойності" з самого початку мав неприязні стосунки з Львівською капітулою, яка не хотіла визнавати його прав і всіляко перешкоджала користуватись утриманням. Через це Я. Сененський до мінімуму звів свої обов'язки, посилаючись на погане здоров'я. При тому він брав  активну участь у політичному житті держави. Оригінальну позицію, як для поляка, він зайняв на Люблінському сеймі 1569 р., яро виступаючи проти унії з Литвою  та захищав права литовців.
За даними  Ковалевської Kowalska H. Sienieński Jan z Gołogór (Gołogórski) h. Dębno //Polski Slownik Biograficzny.— Warszawa — Kraków, 1996. — T. XXXVII/2, zeszyt 153. — S. 182—183.

Ян мав 4 дітей: Миколай, Станіслав — померли рано, Анджей (?—1603) був львівським підкоморієм 1596 р. і також не залишив нащадків. Про доньку відомостей не збереглося, не відоме навіть її ім'я.
Належали Сенінські-Поморжанські
 до гербу Дембно.