Таємниця 71. Хто така Парасковія Дерецька?

"Середня школа ім. Парасковії Дерецької ". Таблиця з таким написом  висіла на будинку школи села Осівці в радянські часи. Парасковія Дерецька-це перша комсомолка села, вчителька, що повірила в ідеї соціалізму, які більшість населення села категорично не приймала.
Парасковія агітувала населення села вступати в колгосп, а підлітків - створювати основи  піонерської організації у селі. Напевно, вона була сміливою і переконаною в  правоті своїх поглядів дівчиною, якщо могла піти проти  сільської общини, яка у значній частині підтримувала ОУН-УПА.
Невдовзі вона пропала. До 1950 року не знав куди ділася молода вчителька.
Тільки через роки після її зникнення одна бабуся перед смертю розповіла, що вона бачила як Парасковію втопили в старій криниці на вулиці Гора і засипали її.
Криницю розкопали і останки  поховали на сільському кладовищі.
В радянські часи посмертно Парасковія Дерецька носила статус "героїні", що постраждала за утвердження радянської  влади в Осівцях, але у мешканців села чомусь її подвиг не викликав ейфорії.
Загинуло і пропало ще не мало людей з обох сторін радянсько-українського протиборства покив решті-решт "рубахи", як називали представників радянської влади, перемогли. ОУНівців з УПА і родини тих, хто їх підтримував вивезли у Сибір. На шкільні форми дітей із семи років почепили зірочки з портретом малого Леніна, з 9 років- піонерські галстуки, а з 14 -комсомольські  значки. В школах запевняли учнів, що найбільші свята в їхньому житті-це посвячення в жовтенята, піонери та комсомол і, взагалі, їм неймовірно пощастило, що вони народилися і живуть в СРСР, а не в одній із нещасних країн загниваючого імперіалізму. І, можливо, підростаюче покоління у це повіріло б на всі сто, якби не мовчазний скептицизм, з яким сприймалися всі ці радянські шкільні обряди в родинах. Новоспечений піонер із сяючою усмішкою з червоним галстуко ішов вулицею села, але в очах перехожих він не зустрічав аналогічного захоплення і, прийшовши додому, остаточно розумів: нічого особливого сьогодні в його житті не сталося. Батьки справно купували дітям значки і галстуки, класні керівники неодмінно щодня перевіряли їх наявність. Лічені комуністи села користувалися загальною зневагою.
Всі про щось мовчали. Страх їдкою зміюкою оселився в серцях покоління осівчан, що були свідками жорстокого терору проти самостійницької ідеї. Дехто таємно слухав вночі Голос Америки, у навідчайдушніших при застіллі часом проривалися скупі антирадянські вислови, що дуже спантиличувало дітей і заставляло сумніватися в перевагаг радянського суспільства. Багато людей забрали свої таємниці в могилу.
Пройшли десятки років і міна сповільненої дії вибухнула - Радянський Союз припинив своє існування. Таблицю з іменем Парасковії Дерецької зняли із стіни школи, так само як меморіальну дошку із дому, де вона народилася.
Її статус різко змінився з героїні на пересічну людину достойну осуду і забуття.
Непроста історія непростого часу...
Подібні випадки були практично в кожному селі Галичини. Як сприймати те, що відбулося колись давно з вчителькою-комсомолкою в с.Осівці, як ставитися до людини, якої давно нема, до дівчини, що загинула молодою? Хто вона: герой, злочинець, жертва?  Кожен вирішує сам. На оцінку цієї події великою мірою впливає те, як склалася історія кожної родини у важкі післявоєнні часи, коли війна в Західній Україні проти радянської влади ще продовжувалася.
Особисто в мене виникає запитання:
Чи варто жертвувати життям-найціннішим, що Бог дав людині не за призначенням - заради скороминучих людських ідей?

Таємниця 70. Дежавю з більшовиками в житті Станіслава Петрашевського

Станіслав Петрашевський був багатим поміщиком в Наддніпрянській Україні. Вихор революції 1917 р. змусив його тікати, залишивши свої маєтки, щоб врятувати родину від червоного терору більшовиків проти таких як він  "поміщиків та буржуїв-ворогів радянської влади, експлуататорів трудового народу".
Хто-зна які перепетії життя йому прийшлось пройти поки Петрашевський опинився в Осівцях в якості управителя маєтками графа Ценського Вітольда.
Його дружина була німкою за походженням, тому часом їх відвідували родичі з Німеччини. Старший син став військовим льотчиком.
Мала Ядвіга народилася уже в Польщі у 1921 році. Коли дівчинка підросла, то батьки не шукали для неї пансіонату для благородних дівиць і не відправили, як це було прийнято у поляків, на навчання у школу при монастирі. Язя ходили разом із сільськими дітьми в утраквістичну школу в с. Осівці. Вона не особливо паношилася, дружила з сільськими дівчатами і не гребувала залишитися на обід в селянській родині та поласувати варениками із спільної миски. Пан Петрошевстький також не тримав великої дистанції із мешканцями села Осівці, немає значення поляками чи українцями. Він любив поспілкуватися з сільськими чоловіками та поспівати з ними українських пісень. Сам він був вродливим чоловіком високого росту як кажуть "в тілі", тому його в селі називали " Грубий". До нього часто заходив В. Гнатів-парох УГКЦ  села. Вони були хорошими друзями. Одного разу він врятував Гнатіва від розправи польських жовнірів під час пацифікації.
Бувало до Петрашевських навідувалися в гості всією сім'єю пани Ценські. Таким візитам особливо була рада Ядвіга, бо вона дружила із  старшою дочкою графа Євою.
Петрашевський справно виконував свої обов'язки управителя маєтками: слідкував за організацією робіт у панському фільварку, організовував посівну кампанію та збір урожаю, дивився за панським лісом та збував сільськогосподарську продукцію.  Все ішло своїм чередом. Життя наче б то налагодилося. Господарство, правда, не своє, але жити можна. Головне живі, врятувалися від більшовицького терору.
І навіть в страшному сні Петрашевським не привиджувалося, що їм знову прийдеться зустрітися з більшовицькою загрозою.
  Події розвивалися стрімко. 1 вересня 1939 року на Польщу  напала Німеччина. Петрашевські не дуже переживали, що в Галичину можуть прийти німці: з ними вони точно знайдуть спільну мову. Але несподівано 17 вересня 1939 року на землі Західної України вступила Червона армія. Тікати було пізно. Жінка з донькою переховувалися в Гнатівих, син був на фронті, як військовий льотчик.
У фільварок панів Ценських зайшов більшовицький загін. Всюди шукали панів Ценських, але вони втекли.
Проте схопили Петрашевського.
- Растрелять, именем народа - був вирок.
Петрашевському дали в руку лопату: копай, пане, собі могилу.
 Коли яма була практично готова, червоноармієць, який мав виконати наказ про ростріл запитав Петрошевського:
- Пане, пам'ятаєш мене?
- Пам'ятаю - відповів управитель. Це був його колишній слуга.
- Засипай яму. Я скажу, що ти тут похований, але, щоб тебе більше тут ніхто не бачив.
Тепер була черга В. Гнатіва рятувати свого друга. Петрошевський з жінкою та донькою пересиділи у його погребі до пізньої ночі, а далі звіринними стежками рушили в Бучач, щоб сісти на потяг до Львова. У них була мета перейти в німецьку зону окупації.
Як склалася далі доля родини Петрашевських?
Хто-зна...

Таємниця 69. Про Ольгу
Хто знав Ольгу Стравинську, сестру графа Вітольда Ценського з Осівець, запам'ятали її як маленьку і дуже милу жіночку.

Народилася вона в 1882 р. у Водниках і в сім'ї Ценських була 4 дитиною.
 Ольга побралася з високим та ставним молодим військовим Едвардом Стравинським дужої статури. У придане отримала с. Водники і с. Лани. У них знайшлося 6 дітей. Одні: пішли в батька-міцні та високі, інші: в матір-дюймовочку: дрібні та тендітні.
Ольга з дитинства виявляла інтерес до образотворчого мистецтва. У 1911 р. вона закінчила Школу різьби та малярства в Парижі.
Оскільки в неї була велика сім'я, то повністю творчості вона не змогла себе присвятити, проте виконувала копії картин та скульптур на замовлення.
Із її робіт збереглися мало: ослик - дипломна робота із Художньої школи і підсвічник і накладка на флакон для духів із зображенням герба роду Ценських.

Дивним способом через роки загублений ослик знайшов дорогу до родини нащадків Ольги. Ця статуетка зникла з дому Стравинських разом з іншим майном в невідомому напрямку, а дім був зруйнований до основ. Ще 1939 р. Ольга з дітьми змушена була покинути маєток на поталу більшовикам, оскільки він був конфіскований  радянською владою. Її чоловік в цей час переховувався у Львові. Деякий час Ольга жила в селі в халупі, а 1940 переїхала до Галича, де і була арештована та відправлена в Казахстан на заслання.
У 90-х роках ХХ ст. її син Стефан відвідав  с. Водники і на своє превелике здивування у  місцевій церкві побачив витвір своєї матері- ослика. Він викупив його і вивіз у Польщу. Зараз ослик зберігається в родині доньки Стефана-Анни і нагадує внукам та правнукам про нелегку долю їхньої бабусі.

На час депортації Ользі уже виповнилося 58 років, вона страждала на хворобу серця. Тяготи заслання погіршили її здоров'я та вкоротили життя. У грудні 1940 року Ольга Стравинська померла.
На місці поселення в Казахстані не було навіть необхідного мінімуму для життя людини: не вистачало одягу, взуття, посуди, вони голодували. Все це описувала Ольга в своїх листах до родичів. У них відображено важкі останні дні маленької жінки, на кінцевому пункті її маршруту життя Водники-Париж-Актюбінськ.

Листи з Казахстану

Таємниця 68. Листи з Казахстану.
В родинному архіві Стравинських збереглися листи з Казахстану від Ольги, сестри Вітольда Ценського з Осівець, та її дочок Марії та Ванди.

20 вересня 1939 р.війська Червоної армії увійшли у с. Водники, де знаходилися маєтки Стравинських. Едвард перед тим, передбачаючи своє ув'язнення, виїхав до Львова і переховувався у домі панів Слонецьких у будинку на вул. Коперника 42. Тут він був арештований НКВД 10 квітня 1940 р. і до 1994 р. (до опублікування так званих Українських катинських списків) вважався зниклим безвісти.
Більшовики виселили  Ольгу Стравинську із дітьми з їхнього дому у Водниках і конфіскували його. Деякий чам Ольга мешкала в селі, а 10 квітня 1940 р. вона переїхала з доньками Вандою та Анеткою в м. Галич до Романовських, де Стравинські разом з господарями  тієї ж ночі були арештовані та відправлені в Казахстан. Вони відбували заслання в Актюбінську в колгоспі ім. Калініна.
Її донька Марія в цей час перебувала у Львові разом з батьком у Львові і також була арештована. Заслання дівчина відбувала окремо від родини в Казахстані у Марменську?( можливо перекручено Мактаарал) в колгоспі з епічною назвою "Красный скотовод".З початком німецько-радянської війни і звільнення поляків із заслання вона дісталася до армії Андерса, а в 1947 р. виїхала до Канади.
Син Ольги Стефан в цей час знаходився в інтернаті ім. Торосевича на вул. Скарбковській 21. Він зумів, завдяки попередженню сусідів, уникнути вивезення і переховувався у Львові до відступу радянських військ у 1941 році.
Листи Стравинських відображають важке життя родини у засланні. Під час арешту вони могли взяти з собою лише те, що було під руками. В Казахстані їм не вистачало елементарних речей: кастрюль для приготування їжі, ложок, ножів, мила, білизни, одягу. З приходом зими переселенці страждали від 50-градусного морозу. Не було зимового взуття, кожух - один на трьох, ледве опалювали халупу сушеними кізяками. Хліб видавали нерегулярно, основною їдою було худе молоко (перепущене на центрифузі) і ячмінна манка. У листах Ольга та її доньки просять родичів надіслати їм деякі речі необхідні для виживання. Крім того, вони страждали від розлуки із ріднею і невідомості про долю Едварда.
Ці листи-це не тільки джерело дослідження епохи радянського терору, а крик стражденної людської душі.

http://strawinski-family.blogspot.com/p/blog-page_16.html?m=1

Таємниця 67. Коли оживає історія?

Хто сказав, що історія мертва наука?

Насправді, це наука, яка воскрешає минуле, бо воно живе в нас, в кожній нашій клітині ДНК, в нашій генетичній, часто, підсвідомій пам'яті. Вона виражається у наших вчинках і формує неповторний менталітет кожної нації. 

Минуле оживає із пожовклих сторінок архівних документів, вкритих, місцями уже вицвілим від часу, чудернацьким мережевом текстів пера невідомого писаря, старих листів і фото наших родичів.
 А трапляється історія оживає в прямому значені цього слова. Тоді розумієш, що твої дослідження були недаремними.

2-6 липня 2019 р.у Київ навідалися Роман Стравинський із сестрою Анною то її чоловіком Богданом. Вони відвідали поховання його діда, Едварда Стравинського, яке знаходиться в Національному заповіднику " Биковнянські могили".

Едвард Стравинський був арештований розстріляний у 1940 р. на Биківні за так званими Українськими катинськими списками, як польський офіцер, підполковник польської кавалерії у відставці. 

Радянська влада не простила йому, що в 1920 р.,в час польсько-більшовицької війни, Едвард був військовим комендантом м. Києва і належав до стану великих землевласників.

 Богдан Аншпергер, Анна Апшпергер-Стравинська, авторка блогу, Роман-Міхал Стравинський

За те, що були шляхтичами більшовицька репресивна машина жорстоко пройшлася по родині Стравинських: Ольгу з дочками Марією 1914 р. н., Вандою 1921 р.н. та Анною 1927 р.н. більшовики відправили у заслання в Казахстан, де Ольга померла від голоду 7 грудня 1940 р. Її хворе серце не витримало важких випробувань та голоду.

Подяка Анні Аншпергер-Стравинській за фото її бабусі із сімейного архіву.

 Ванда пішки повернулася із казахського заслання у Польщу і стала активним діячем Руху Опору . Вона полягла під час Варшавського повстання у 1944 р.: німці кинули її в палаючий будинок.

З  початком Другої світової війни та вступом радянських військ у Західну Україну у вересні 1939 р. Едуарда затримали співробітники НКВС.

Едвард Стравинський

Він був відправлений у Київську тюрму.

А далі десятки років невідомості про його долю. Із лап НКВС живим і неушкодженим було вибратися неможливо-це зрозуміло. Проте точної інформації: чи був Едвард відправлений у заслання чи був розстріляний, де і коли згинув - ніхто не знав.

Тільки у 1989 році  було оголошено, що у Биківні поховані жертви сталінських репресій і почалося встановлення імен закатованих, а в 1994 р.- надруковані так звані Українські катинські списки.

21 вересня 2012 року на території Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили», у присутності президентів Польщі та України, урочисто відкрито Міжнародний меморіал жертвам тоталітаризму 1937-1941 років, який складається з двох частин: українського Меморіалу і польського військового кладовища. Меморіал збудований за проектом українського архітектора, академіка Л. Скорик та польських архітекторів Роберта Гловацького та Марека Модерну.

Тепер родина Стравинських змогла дізналася правду про обставини і місце смерті свого дідуся.

На Биківні серед довжелезної стрічки пам'ятних плит, знаходиться скупе нагадування про вкорочене вистрілом енкаведиста в потилицю життя Едварда Стравинського.

І, напевно, один із найхвилюючиших і незабутніх моментів в житті Романа Стравинського та його сестри Анни, які нарешті дізналися правду про долю свого дідуся, ім' я якого знайшли на стіні пам'яті серед тисячі інших, знищених НКВС на Биківні.

Тисячі життів обірвалися тут: як українців так і поляків.

 А в маштабах держави мільйони. Це спільна трагедія не тільки двох народів: українського та польського, але й багатьох інших, які постраждали від сталінського тоталітарного режиму. Така біда державного маштабу приходить тоді, коли  при владі злочинець возведений в ранг бога, а більшість - сліпі виконавці його злочинної волі.

Як важливо бути зрячими розумом, не давати собою маніпулювати  для досягнення чиєїсь, часто, злочинної мети, щоб потім не стати самому злочинцем і жертвою одночасно. Чи історія коли-небудь навчить чогось людей? 

Стравинські зараз є опікунами 96 - річної Єви Ценської-Федорович, яка також пройшла жахи казахського заслання і ледве вирвалася із лап голодної смерті. Їй зараз 96 років. Єва - це ще один вогник живої історії, частина історії с.Осівець. Дуже стійкий вогник, з величезною незламною жагою до життя.

Ну, хто ще скаже, що історія це нецікава мертва наука?

Таємниця 66. Ініціатива Єви.
Пам'ять про пережите в казахському засланні із сестрою та матір'ю не залишає довгожительку Єву Ценську-Федорович.
Єва не із чуток знає про важку долю дітей заслання, їх зіпсоване, вкрадене дитинство. Багато з них втратили назавжди основу свою  існування - власну родину та росли при сиротинцях.
  У 1942 р. Єва працювала в Червоному Хресті при Польській армії Андерса, яка дислокувалася в Ірані.
Її завданням було вести картотеку польських дітей, що загубилися під час переїздів чи осиротіли.
Кожен день до спеціально призначеного пункту привозили сотні обездолених дітей. Єві необхідно  було записати ім'я, прізвище дитини, скільки їй років, прізвища та імена батьків. Із спогадів Єви її спілкування з дітьми в більшості випадків виглядало так:
- Як твоє ім'я?
- Казя.
- А прізвище?
- Не знаю.
- Скільки тобі років?
- Не знаю.
- А де мама?
- Померла.
- А тато?
- Не знаю.
В таких випадках робився запис:
" Казя, приблизно вісім років, світле волося, голубі очі". А оскільки польські діти майже всі були світловолосі і синьоокі, то записи получалися однотипними і мало інформативним.
Дані цих картотек розсилали в різні країни, щоб створити  можливість віднайдення загубленої дитини родичами. Чи реально було за такими записами відшукати свою крихітку?
Малюки в умовах заслання були позбавлені необхіднішого для їхнього росту та розвитку, не могли отримати при потребі медичної допомоги, тому багато з них не виживали в таких нелюдських обставинах.  Найжахливіше, що такі умовах для підростаючого покоління  спеціально створювалися радянською владою, щоб позбавити майбутнього нації, які Сталін запланував для винищення. Це стосувалося не тільки поляків, але й українців (операція " Захід"), татар, народів Криму, турків, євреїв та інших. Кожної нації, яка мала щастя контактувати із сталінським режимом торкнулася гострим лезом політика тоталітаризму.
Родина Ценських виявилася серед тих, що сповна відчули на собі немилосердну  руку більшовицького правління, тому Єва Радянський Союз інакше  як "нелюдською землею " не називала.
 Хіба можна позбутися від болю втрати молодшої сестри Ані, яка померла в засланні від голоду, хвороб і важкої праці? Вона залишилися  лежати там, у чужій землі. Бідна Аня довго мучилася від застуди і кашелю. Єва безуспішно шукала  лікаря для неї. Він нарешті прийшов... після похорону Ані. На час смерті у 1941 р. їй було 15 років. В далекому Первомайську неподалік від Ленгера давно загубилася її могила з дерев'яним хрестом. І таких дітей, чиє життя завчасно обірвалося у засланні, були тисячі.
 Її молодша сестра Ліля, яка також була у засланні, померла у 2010 році і похована у Вроцлаві з батьком і матір'ю.
Не зважаючи на похилий вік Єва залишається бійцем проти тоталітарної системи. Зокрема, вона ініціювала та фундувала відкриття в с. Ласки, під Варшавою, де зараз проживає, меморіальної дошки на згадку про дітей, депортованих радянською владою до Казахстану. 
17 вересня 2017 року, до 78-ї річниці агресії була відкрита пам'ятка в пам'ять про них, дітей, що так ніколи не стали дорослими, бо  загинули в "нелюдській землі". 

На церемонії  відкриття пам'ятника були присутні представники Центру досліджень тоталітаризму ім. В. Пілецького, мешканці села Ласки та "сибіряки"- колишні жертви депортації. 

Кароліна Качоровська- дружина останнього президента Польщі у вигнанні Річарда Качоровського надіслала  Єві листа-подяку за її ініціативу. Пані Кароліна також перебувала у засланні у 1940-41 рр., як і її чоловік. Річард загинув у 2010 році під час авікатастрофи  разом із тодішнім президентом Польщі Лехом Качинським. Польська делегація направлялися в Катинь для вшанування пам'яті замордованих там у 1940 р. за наказом Сталіна польських офіцерів. 

На час встановлення пам'ятника дітям-жертвам тоталітарного радянського режиму Єві було 94 роки. 29 липня  їй виповниться 96.

Залишилися одиниці тих, хто вижив після депортації в Казахстан. Якщо люди замовчать, то  промовлятиме каміння. Злочин тоталітарної радянської системи проти людства не можна забути.

Таємниця 65. Реакція осівчан на Голодомор 1932-1933 рр. в Радянській Україні.

За Збручем відбувалося щось страшне. Тим, хто жив у прикордонній зоні було видно як пустіють українські села на радянській території. Інколи звідти прибивалися людям схожі на живі скелети. У листах з Радянської України люди просили допомоги у своїх галицьких родичів, порятунку від страшного голодомору.
Геноцид проти українців в СРСР обурив галичан. Громадські організації і греко-католицька церква підключилася до допомоги голодуючим. Але радянська влада не завжди приймала допомогу, заявляючи, що ніякого голоду нема.
Щоб підтримати своїх братів за Збручем і привернути увагу світової громадськості до злочину радянської тоталітарної системи проти українського народу 29 жовтня 1933 р. у Східній Галичині був оголошений «День жалоби і протесту».

 "В усіх церквах Галичини і Волині священики говорили правду, просили зібрати кошти, помолитись і підтримати українців за Збручем», –  Ярослав Папуга "Західна Україна і Голодомор 1932–1933 рр.»
В багатьох містах і селах відбулися віча і збори, учасники яких приймали резолюції з протестамип проти політики Москви.

Володимир Гнатів також провів молебень 29 жовтня 1933 р. за голодуючих в місцевій греко-католицькій церкві с. Осівець. В сільській читальні організували збори коштів та продуктів. УНДО, а в її складі були майже всі українці села, постійно при читальні інформувало населення про становише українців в УРСР.  Але " світова громадськість" в особі Ліги Націй прикинулася глухою і сліпою. Можливо проблема була занадто дібною, щоб псувати стосунки із світовим монстром? Тоді ОУН вдалася до радикальних дій, позбавивши життя радянського посла у Польщі Олексія Майлова. Він був убитий 21 жовтня бойовиком ОУН Миколою Лемиком.
 Врешті Ліга Націй, яка не хотіла розриву з СРСР, бо розглядала його як можливого союзника проти Гітлера, дуже кволо, але відреагувала, хоча б на рівні резолюцій на геноцид проти українців. Сталін зупинив терор проти українського селянства ще й тому, що сильно постраждало сільськоме господарство держави, в якій була винищена краща частина стану землеробів.
 Націю вдалося врятувати, але вона вратила третину свого складу. Радянській тоталітарній системі не вистачило ресурсів для повного винищення українців.