Таємниця 65. Реакція осівчан на Голодомор 1932-1933 рр. в Радянській Україні.

За Збручем відбувалося щось страшне. Тим, хто жив у прикордонній зоні було видно як пустіють українські села на радянській території. Інколи звідти прибивалися людям схожі на живі скелети. У листах з Радянської України люди просили допомоги у своїх галицьких родичів, порятунку від страшного голодомору.
Геноцид проти українців в СРСР обурив галичан. Громадські організації і греко-католицька церква підключилася до допомоги голодуючим. Але радянська влада не завжди приймала допомогу, заявляючи, що ніякого голоду нема.
Щоб підтримати своїх братів за Збручем і привернути увагу світової громадськості до злочину радянської тоталітарної системи проти українського народу 29 жовтня 1933 р. у Східній Галичині був оголошений «День жалоби і протесту».

 "В усіх церквах Галичини і Волині священики говорили правду, просили зібрати кошти, помолитись і підтримати українців за Збручем», –  Ярослав Папуга "Західна Україна і Голодомор 1932–1933 рр.»
В багатьох містах і селах відбулися віча і збори, учасники яких приймали резолюції з протестамип проти політики Москви.

Володимир Гнатів також провів молебень 29 жовтня 1933 р. за голодуючих в місцевій греко-католицькій церкві с. Осівець. В сільській читальні організували збори коштів та продуктів. УНДО, а в її складі були майже всі українці села, постійно при читальні інформувало населення про становише українців в УРСР.  Але " світова громадськість" в особі Ліги Націй прикинулася глухою і сліпою. Можливо проблема була занадто дібною, щоб псувати стосунки із світовим монстром? Тоді ОУН вдалася до радикальних дій, позбавивши життя радянського посла у Польщі Олексія Майлова. Він був убитий 21 жовтня бойовиком ОУН Миколою Лемиком.
 Врешті Ліга Націй, яка не хотіла розриву з СРСР, бо розглядала його як можливого союзника проти Гітлера, дуже кволо, але відреагувала, хоча б на рівні резолюцій на геноцид проти українців. Сталін зупинив терор проти українського селянства ще й тому, що сильно постраждало сільськоме господарство держави, в якій була винищена краща частина стану землеробів.
 Націю вдалося врятувати, але вона вратила третину свого складу. Радянській тоталітарній системі не вистачило ресурсів для повного винищення українців.

Таємниця 64. Яку періодичну пресу читали в Осівцях.

Українська періодична преса почала розвиватися в Східній Галичині з часів революції " Весна народів". Перша українська газета " Зоря Галицька" вийшла у 1848 році.
Щодо дитячої преси, то в січні 1890 року завдяки старанням педагога-письменника Володимира Шухевича у Львові почав
виходити двотижневик журналу ”Дзвінок”. Він мав своїх попередників–насамперед ”Ластівку”, що була додатком до часопису ”Учитель” (1869-1882рр.)
Тільки з’явився журнал, як з ним активно почав співпрацювати Іван Франко, подавши до друку ”Лиса Микиту”, через рік – ”Пригоди Дон Кіхота”, ”Абу-Касимові капці”, ”Судв сятого Миколая”, ”Ріпку” та ін.
Але при тодішній  безграмотності та бідності населення села хто їх виписував в Осівцях?
Ситуація змінилася з утворенням " Просвіти". Селяни і надалі не могли дозволити собі витрачати кошти на періодику, проте щонеділі із філії "Просвіти" привозили свіжу пресу і при читальні обговорювали газетні новини.
Основним періодичним органом “Просвіти” була газета-місячник “Письмо з “Просвіти”, що у 1923–1927 рр. виходила під назвою “Народня Просвіта” , а в 1936–1939 рр. “Просвіта".
Найбільш цікавим, представницьким, у фаховому розумінні, періодичним виданням“ Просвіти” був популярний ілюстрований журнал “Життя і знання”, що виділявся з решти просвітньої періодики як орган, призначений для широкої самоосвіти. Він виходив у формі книжкових публікацій серії “Бібліотека Життя і знання”.
Хто мав можливість виписувати періодичні видання, то це мешканці Осівецького палацу. Цікавилися вони, звичайно, польською періодикою. Цивінські виписували пресу і для дітей. Зокрема цікавим для дівчат Цивінських Олени і Марії був журнал " Друг дітей"

Друг дітей - польський тижневик навчально-виховного характеру, призначений для молоді, виданий у 1851-1914 роках у Варшаві.
У «Przyjaciel Dzieci» були опубліковані статті про історичні, біографічні, оглядові та наукові теми. У журналі був великий розділ художньої літератури з поезією та прозою.
Зберігся навіть допис 8-ми річної Марії Цивінської  1854 р.н.- прабабусі Єви по батьківській лінії, до редакції цього журналу у 1863 р. У 1870 р. Марія Цивінська вийшла заміж за Станіслава Ценського, шляхтича села Вікно. Їх наймолодший син Вітольд Ценський в результаті повернувся господарювати до Осівець у 1926 році. Вітольдові діти не пересіклися в житті з його батьками.

Цей допис трохи проливає світло на те, чим цікавилася мала Марія: вона любила змалку читати, цікавилася історією і особливий інтерес проявляла до географії.
Можливо, це прохання Марії допомогла написати мати Ванда або гувернантка, оскільки "Друг дітей" відігравав важливу роль у домашньому викладанні. Діти такого віку із польських шляхтицьких родин навчалися вдома, тому цей журнал був важливим джерелом інформації для формування громадянської позиції  дітей та кладєзєм знань із історії  та географії. Він давав доступ до дитячої прози та поезії, що сприяло розвитку пам'яті, уяви, творчих здібностей дітей.
Спадкоємниця Цивінських - Єва Ценська згадує, що дітей з раннього віку заохочували до творчості. Зокрема, її молодша сестра Аня писала п'єси і здійснювала їх постановки.

Таємниця 63. Як лікувалися в Осівцях.

Виживали українські селяни в більшості завдяки сильній генетиці. Послуги лікаря були для українського селянина дуже дорогими, вони ними майже не користувалися. За даними Білавича І.В. наприкінці ХІХ ст. прийом у лікаря коштував 5 золотих ринських (зол. рин.), виклик додому – 10 зол. рин. (уночі – 20 зол. рин.), виїзд у село до пацієнта – у середньому 20-50 зол. рин.(залежно від відстані), а вночі тарифи на ці послуги подвоювалися; оперативне втручання вимагало величезних коштів: видалення апендициту, до прикладу, – 200-300 зол. рин, більш складна операція сягала 1000 зол. рин.; інші медичні послуги були теж не дешевими: рентгенівське просвічування – 30 зол. рин.
З цих причин селяни для лікування використовували лікарські трави, які збирали самі, а якщо це не допомагало ішли до місцевої знахарки. При загальному недомаганні, рвоті, селяни ставили діагноз " врікли" і " "скидали вроки" водою, хлібом, сірниками і т.п. Однією із найпоширеніших пояснень хвороби - " було пороблено".
При болях у животі в Осівцях зверталися до баби Тацьки, яка "м'яла живіт" ( робила масаж живота, здавна поширений у слов'ян). Причину болі пояснювала   "дитина стрісла собі живіт".
Якщо траплявся апендицит, то сільські діти і дорослі помирали. "Скрут кишок" - вказували селяни причину. Через дороговизну операцію могли собі дозволити лише заможні люди села.
Наприклад, Єві Ценській видалили апендицит у 13 років і вона живе до цього часу. Діагноз правильно визначила лікарка школи для дівчат при Язловецькому монастирі Єва Ножевська, дочка відомого на той час лікаря-окуліста, яка викладала там фізику і біологію. Операцію провів  у Львові професор Островський. На той час в таких випадках обходилися без антибіотиків. Туньо, один із братів Анелі, в 1911 р.  у 4 роки також переніс таку ж операцію і прожив майже 100 років.
При незначних травмах селяни зверталися до двору. Пані Анеля, яка  закінчила школу при монастирі, отримала там навики надання першої медичної допомоги. Вона могла дезинфікувати рану, накласти пов'язку. Своєю можливістю допомагати селянам Ценські дуже гордилися і відчували себе "батьками" і великими благодійниками села. У важчих випадках пані викликала лікаря з Бучача В.Гамерського.

Тож він часто бував в Осівцях, з метою надання медичної допомоги селянам та мешканцям двору. Лікар користувався авторитетом серед представників всіх національностей Бучацького повіту. Його дуже поважали пани Ценські. Він допомагав Анелі у заснувати в Старих Петликівцях лазню від Кола Сільських Господинь, з метою прилучення сільського населення до гігієни. Також медик допомагав Ценським оформити санітарні дозволи на відкриття своєї молочарні. Багато пан Володимир зробив і для розвитку українського національного руху, не демонструючи при цьому своєї патріотичної позиції. Володимир Олександрович Гамерський належав до Українського Лікарського Товариства і після І-ї світової працював повітовим лікарем у Бучачі. Він входив до українських товариств, постійно надавав кошти філіям українських товариств Рідна школа, Інвалідів, Охорони Воєнних могил, Шкільної помочі,  Бойовому фонду ОУН. При потребі власним авто перевозив поранених бойовиків ОУН, ризикуючи бути ув'язненим. Також Гамерський викладав гігієну в жіночій вчительській семінарії у Бучачі 1924 р. Після пацифікації для підтримання діяльності Бучацького Повітового Союзу Кооперативів він вклав 10000 злотих в його фонд, що врятувало Бучацьку філію ПСК від банкрутства. В. Гамерського арештували  більшовики в час анексії Західної України. Після виїзду на Захід, він був важко поранений у Відні і помер у таборі для переміщених осіб Штрасгоф.
Але селяни не могли собі дозволити послуги повітового лікаря, тому  надавали переваги самолікуванню народними методами.
Прогалини в державній системі охорони здоров’я старалися компенсувати українські громадські товариства, що спрямовували зусилля на медичну допомогу найменш захищеним верствам, зокрема селянству, та пропаганду й виховання здорового способу життя.
У 1903 році була заснована " Народна лічниця", яка надавала медичні послуги незаможним верствам населенея Галичини незалежно від національності.
У 1910 році вже створено організацію більш загального профілю – Українське лікарське товариство. Першим його головою став Євген Озаркевич.
У 1912 році українські лікарі почали видавати щомісячний науково-популярний часопис «Здоровлє». З 1920 року також публікувався часопис «Лікарський вісник».
В 1929 р- постало Українське Гігієнічне Товариство.
При ньому діяла антиалкогольна секція. Завдяки поширенню інформації про шкідливість алкоголю через читальні Просвіти в українських селах почався рух за збереження здорового способу життя. Зокрема, у селі Осівці діяло  Братство церковне звичайне, тверезості і Апостольства молитви. На хвилі боротьби проти алкоголізму в селі ліквідували єврейський шинок. УГТ 1929 р., крім "Просвіти",  також активно співпрацювала з Українськи педагогічним товариством «Рідна школа» (УПТ), товариством «Сільський господар». Із філії Просвіти в Осівці привозили часописи, в яких, зокрема, друкувалися статті на медичні теми, летючки, популярні брошури, а також місячник «Народне здоровля», який  при УГТ почав видаватися з 1937 року.
Особливо цікавими для селян були статті Софії Парфанович
уміщені чи не всіх тодішніх українських часописах, її праці «Чоловік та жінка» (1930-1935 рр.); «Овочі, ярина та безалкогольні напитки» (1932 р.);об’ємне видання на 572 сторінки «Гігієна жінки» (1939 р.), а також збірка нарисів «Ціна життя» (1937 р.)
УГТ здійснювало раз в рік безоплатні огляди сільського населення і дітей, в тому числі при дитсадочку читальні "Просвіти" в Осівцях, що був створений під впливом рекомендацій  "Рідної школи" (з 1926 р.- Українське педагогічне товариство).
 Свої наріжні завдання УГТ реалізовувало покладаючись винятково на власні ресурси та пожертви. Польська влада ніяк не сприяла його розвитку. Чи не скритий гееоцид проти українців? У всякому разі ситуація із охороною здоров'я українського населення сіл Східної Галичини часів ІІ Речі Посполотої потребувала суттєвого покращення.

Таємниця 62. Пошта в Осівцях.

Людина з великою сумкою через плече, наповненою газетами, журналами і листами в будь-яку погоду підходить до воріт кожного дому і залишає коресподенцію. Так було в часи мого дитинства. Зараз є інші методи передачі інформації, електронні, миттєві. Потреба у поштарях значно зменшилася. Відбувається масове скорочення в їх рядах навіть у великих містах України.
З давніх часів люди шукали способи  комунікації долаючи відстані. І на даний час досягли значних успіхів.
На початках використовувалися гінці та поштові голуби. У Наддніпрянській Україні пошта запрацювала з часів гетьмана Дем'яна Многогрішного др.п.17 ст.
Потреба у передачі інформації на великі відстані в українців Галичини особливо гостро постала в другій половині 19 ст., коли почалася масова еміграція в США, Канаду, Аргентину, Бразилію для підтримки зв'язку з рідними. На той час західноукраїнські землі були у складі Польщі.
У Речі Посполитій перша регулярна поштова італійська лінія з Кракова  через Відень до Венеції  та литовська лінія з Кракова через Варшаву до Вільна відкриті ще в 1558 р. В Австрії поштова справа за підтримки держави почала розвиватися з 1817 року. У часи ІІ Речі Посполитої законодавчою основою створення поштової та телекомунікаційної компанії стало розпорядження Президента Республіки від 22 березня 1928 року про створення державного підприємства "Polska Poczta, Telegraf i Telefon".
Поштове відділення працювало і в Осівцях.

Збереглася коресподенція з Осівець приналежна Ценському Вітольду з родинним гербом.

Це конверт у форматі візитної картки з рельєфним родинним гербом Ценських Пом'ян.

На печатці видно, що лист відправлений з Осівець у Львів.

 Рельєфний родинний герб Ценських Пом'ян в центрі конверту виказує відправника Вітольда Ценського.

Єва Ценська-Федорович згадує, що у казахському засланні в поселенні Мен-Булак отримували від осівецьких селян посилки: муку, крупи, мед, взуття, шкарпетки. 

А одного разу начальник осівецької пошти прислав листки тютюну. В м. Аю Єва виміняла їх на 16 кілограмів картоплі, яку ледве дотягнула до селища. Анеля розрізала картоплини на маленькі шматки і посадила, а решта- зникли в голодних шлунках дівчат.

Таким чином, посилки осівчан допомогли Анелі з доньками не загинути від голоду у важких умовах казахського заслання.

Цінність поштової служби с.Осівець ще й тому, що її коресподенція дійшла з ХХ ст. у ХХІ ст. і стала джерелом вивчення історії села.

Таємниця 61. Хто здійснював командування австрійськими військами в Осівцях під час І світової війни.
( Матеріали люб'язно надав Анатолій Бойків)
Через Осівці проходила лінія Східного фронту.
В Осівцях і північніших селах тримала оборону проти російських військ 39 гонведська піхотна дивізія 7 армії.
Командування 7 армією здійснював Karl von Pflanzer-Baltin 1855-1925 рр.

У 1907 року він отримав звання Фельдмаршал-лейтенанта, а 1914 році повинен був вийти на пенсію, але з початком Першої світової війни його відставку відклали. Йому було доручено керівництво позиціями  Дністровської групи  армій і присвоєно 3 жовтня 1914 року звання генерала кавалерії. Пфальцер зумів зупинити просування російської армії у Буковині на Східному фронті і військ генерала Брусилова. У лютневому наступі 1915 р. він спритним маневром ухилилися від оперативного оточення Дністровської групи Російською 8-ю армією. Під час Карпатської битви Пфальцер підтримував 3-ю армію сильними обстрілами своєї армійської групи, проте прибуття російських резервів знищило ці успіхи.  Російська 9-я армія зуміла відновити стару Дністерську лінію фронту.
 У жовтні і листопаді 1915 р. Війська Пфланцера змогли знову успішно протистояти контратакам росіян.

Саме в цей час він побував в Осівцях гостем у графа Александра Потоцького.

Карл фон Пфланцер-Балтін входить в палац Александра Потоцького в Осівцях.

У Брусильському наступі 1916 р йому довелося зазнати невдачі. 7-я армія  відступила з великими втратами, а росіяни знову взяли східну Буковину з Чернівцями. Німецькі та австро-угорські війська після кількох важких  битв знову стабілізували Східний фронт у липні 1916 р. Чутки, що  німецькі війська  зазнали більших втрат, ніж австро-угорські, призвели до суперечок в обох армійських командуваннях. Через це  Пфланцер подав у відставку в листопаді 1916 року «добровільно за станом здоров'я».

Вже в березні 1917р. він відновлений імператором Карлом І, а згодом 13 липня 1918 р.став головнокомандуючим групою армій в Албанії.

Після війни військовик вийшов на пенсію 1 грудня 1918 року і помер 8 квітня 1925 року у Відні. 

39 гонведською піхотною дивізією, що воювала в Осівцях керував від початку війни до вересня 1915р. в Осівцях Лівно. Далі він командував уже не дивізією, а корпусом, який був названий його іменем (сам корпус займав ділянку фронту біля Дністра)

Вояки прощаються з Лівно в Осівцях

6 австрійський корпус у складі 39 ГПД та 12 ПД на 1.05.1915р. входив до 11 армії. А з 15.10.1915р. -до  7 армії (лінія фронту Гайворонка-Бобулинці)

Emmerich Hadfy von Livno - з 1914 по вересень 1915 - командир 39 ГПД

з вересня 1915 командир корпусу Гадфі(6 КД і 30 ПД)у складі 7 армії біля Дністра(Заліщики,Чернелиця)

Емеріх Гатфі фон Лівно з графом з Александром Потоцьким в Осівцях.

На час коли відбулася зустріч в Осівцях Лівно з графом Александром Потоцьким, він вже керував не дивізією, а корпусом, який був названий його іменем. Його корпус займав ділянку фронту біля Дністра.

Лівно і граф Потоцький перед Осівецьким палацом

Dani von Gyarmata und Magyarcseke, Blasius  - був командиром 39 ГПД - після Гадфі - з вересня 1915 року.

Дані фон Гуармата Магуарсцеке  Бласіус(1864-1944)- один з генералів армії Австрії та Угорщини у І світовій війні.Він служив командиром 39 гонведської дивізії на Східному фронті в 1915 р. та в  кампанії проти  Румунії при званні генерал-майор.
З графом А. Потоцьким ці військові, очевидно, вирішували питання продовольчого забезпечення свого війська.

Таємниця 60. Де точилися бої в Осівцях під час І світової.
Під час І світової війни ниви навколо с.Осівці перетворилися на поля бою.

Сильні дротяні перешкоди с.Осівці.

В Осівцях австро-угорська армія закріпилася під час Горліцької операції 1915 року.

Стабілізація фронту в цей час спонукала австро-угорське командування до створення в Осівцях оборонних рубежів та фортифікаційних споруд по всій лінії протистояння. Оборона складалася з двох-трьох ліній суцільних окопів, з’єднаних між собою. На лініях оборони облаштовувались бійниці. Поряд з окопами було створено мережу дротяних загороджень, підступи до яких були заміновані. На окремих ділянках крізь дротяну загорожу пропускався електричний струм високої напруги. Австро-угорці мали на озброєнні вогнемети.

Die Stellungen der Miskolczer 10. Honved in Galizien bei Ossowce.

Позиції 10 піхотного полку гонвед Мішкольц в Галичині біля Осівець.

Гонведи - (угор. honvedek, букв. – захисники батьківщини)
1. За середньовіччя назва угорської піхоти.
2. Під час угорської революції 1848 – 49 pp. спочатку піхота, а потім уся угорська національна армія.
3. В 1918 – 49 pp. – назва збройних сил Угорщини.
4.Назва збройних сил Угорщини дотепер.

Десятий піхотний полк Мішкольц був  заснований в 1869 році.
Мішкольц - це повітове місто в північно-східній частині  Угорщині , на східних схилах регіону Бюкк, найбільше місто  і центр Північної Угорщини. Воїнів набирали із навколишніх округів і вони підтримували тісний контакт з містом Мішкольц, його керівництвом і цивільними особами. Під час війни полк був у складі 7-ої австро-угорської армії 39-ї армійської дивізії. Ця дивізія в Осівцях і північніших селах тримала оборону в 1915 році. 10 полк 39 дивізії  вперше був кинутий у бій в серпні 1914 року в Галичині.  Тут він під час Галицької операції у боях з російською армією зазнав великих втрат. У травні 1915 р. 10 піхотний полк взяв участь Горлицькому прориві, за успіхи у якій отримав подяку від імператора. У  1916 -1918 рр. гонведи 10 полку воювали на румунському фронті в Трансільванії, а восени 1918 року-  їх відправили на італійський фронт. Після розпаду монархії полк припинив своє існування.

Де знаходилися  ці позиції 10 полку говенд Мішкольц австрійських військ в Осівцях?

Богдан Чепурка згадує: У Глибокій (назва улоговини  за горою Поперечною) знизу доверху протилежного  пагорба (Лиса гора), ще донедавна були окопи (“ксьондзові шанци”), у яких ми бавилися „пеканки” та різних „військових” ігор. Ще вище, по дорозі на Гребільки (інша назва – Рудка) збереглися бетоновані укріплення. Подібні історичні місцини розкидані по всій Галичині. „Ой там старий батько окопи копав – він здалека бачив, як стрілець упав…” Мова про Першу світову війну та визвольні змагання відомої формації усусусів. У боях над Стрипою брали участь і січові стрільці. По всьому периметру між  лісом та „восовецкими” горбами стояв австрійсько-московський фронт.

Гонвенди споруджують військовий наметовий табір в Осівцях.

Beobachter im Schützengraben

Спостерігач на позиціях в с.Осівці

Ständer zum Zwecke des Abfeuerns von Handgranaten aus dem Gewehr.

Позиції для відбивання атаки ручними гранатами з гвинтівок в с.Осівці

На фото видно, що позиції знаходяться недалеко від сільських хат. Тобто бої проходили в безпосередній близькості від села.

Збереглися спогади, в яких               

очевидці згадують, що було чути крики під час битви і стогони помираючих.

Die Stellungen der Honved an der Strypa.

Позиції Гонведу над р.Стрипою в с.Осівці

Австрійці вийшли на лінію р. Стрипи 28-29.08.1915 р., а
03.09.1915 - на лінію р.  Серет.
14.09.1915р. -їх було відкинуто росіянами приблизно знов до лінії Стрипи.

Оскільки село декілька разів переходило від одних завойовників до інших, то воно сильно постраждало  і зазнало значних руйнувань.

Таємниця 59. Бій в Осівцях.

15- 17 квітня 1944 - в селі  відбулись жорстокі бої  ІІ світової війни.

Для мене це фото цікаве тим, що за розгромленими німецькими "тиграми" вдалені  справа видніється  палац Ценських, далі в центрі- костел, зліва - ферма та інші господарські споруди панського фільварку. 

Після найжорстокіших боїв палац все-таки вистояв на відміну від приземкуватих дерев'яно-солом'яних селянських хат. У ньому в цей час була облаштована римо-католицька каплиця, а пізніше сільська школа. Радянська влада розгромила те, з чим не справилася війна: з часом палац розібрали для будівництва колгоспної ферми та люди також використовували матеріали з палацу,  щоб зліпити собі якийсь прихисток на перший час, бо після жорстокої січі  село було зрівняно з землею.

По ракурсу фото видно, що "Тигр" розбитий зі сторони вулиці Гора.

Під час наступу радянських першим водний бар'єр - річку Стрипу, подолав та увірвався у село радянський лейтенант Ковалевич Володимир Іванович 1913 р.н. родом із Казані. Він загинув під час битви. До цього часу над Стрипою худо-бідно зберігається скромний обеліск з його портретом і п'ятикутною зіркою. В радянські часи за ним доглядали. А зараз так підтримують трохи. Часи змінилися: Ковалевич уже не герой, а окупант. Але все-таки це історія. І слів із пісні не викинеш: що було, то було. Людина загинула на війні. Правда, познущалися над фото Ковалевича місцеві  ненависники москалів: хоча б так, за все добре(

Є в Осівцях і німецькі могили, але про них не дбали, бо ж загарбники. Проте старі люди ще пам'ятають, де знаходяться ці захоронення.

На час військової операції населення села  евакуйовали до с. Сапова. Після повернення із евакуації осівчанам прийшлося вкотре взятися за відбудову домівок. Перед цим, у 1942 р.,село повністю згоріло. Не встигли зліпити таке-сяке житло, як знову від нього сліду не залишилося.

Проте після війни село забудували більш добротними кам'яницями вкритими черепицею. Осівці в післявоєнний час відрізнялися від інших сіл відсутністю старих хат, бо були знищені під час військових дій. А в 70 рр. 20 ст. завдяки державному кредиту на будівництво  (по цьому кредиту сплачували 3 крб. в місяць. Вважалося, що багато))) масово почалося зведення чвураків.

Про війну в цей час нагадували тільки стіни сільської церкви щедро вкриті вибоїнами від куль і колючий дріт, що валявся під дзвіницею, а також хлопчачі ігри "паль-паль"))

Після війни багато дітей загинули від забавок з боєприпасами. Бувало, що під час оранки трактори в полі підривалися на забутих мінах.

Остання жертва ІІ світової війни в Осівцях загинула уже в часи незалежної України. Снаряд часів війни обірвав життя 20-річного хлопця.

В радянські часи ходив крамольний жарт, що у кожного западенця на горищі захована дубельтівка. Жарт-жартом, сміялися і ніхто не вбачав у цих словах правди. Із падінням СРСР дехто згадав про старі сховки і там зберігалася зброя набагато грізніша, ніж дубельтівки. На щастя, вона була уже не діючою і цікавила тільки охочих до раритету.