Листи з Казахстану

Таємниця 68. Листи з Казахстану.
В родинному архіві Стравинських збереглися листи з Казахстану від Ольги, сестри Вітольда Ценського з Осівець, та її дочок Марії та Ванди.

20 вересня 1939 р.війська Червоної армії увійшли у с. Водники, де знаходилися маєтки Стравинських. Едвард перед тим, передбачаючи своє ув'язнення, виїхав до Львова і переховувався у домі панів Слонецьких у будинку на вул. Коперника 42. Тут він був арештований НКВД 10 квітня 1940 р. і до 1994 р. (до опублікування так званих Українських катинських списків) вважався зниклим безвісти.
Більшовики виселили  Ольгу Стравинську із дітьми з їхнього дому у Водниках і конфіскували його. Деякий чам Ольга мешкала в селі, а 10 квітня 1940 р. вона переїхала з доньками Вандою та Анеткою в м. Галич до Романовських, де Стравинські разом з господарями  тієї ж ночі були арештовані та відправлені в Казахстан. Вони відбували заслання в Актюбінську в колгоспі ім. Калініна.
Її донька Марія в цей час перебувала у Львові разом з батьком у Львові і також була арештована. Заслання дівчина відбувала окремо від родини в Казахстані у Марменську?( можливо перекручено Мактаарал) в колгоспі з епічною назвою "Красный скотовод".З початком німецько-радянської війни і звільнення поляків із заслання вона дісталася до армії Андерса, а в 1947 р. виїхала до Канади.
Син Ольги Стефан в цей час знаходився в інтернаті ім. Торосевича на вул. Скарбковській 21. Він зумів, завдяки попередженню сусідів, уникнути вивезення і переховувався у Львові до відступу радянських військ у 1941 році.
Листи Стравинських відображають важке життя родини у засланні. Під час арешту вони могли взяти з собою лише те, що було під руками. В Казахстані їм не вистачало елементарних речей: кастрюль для приготування їжі, ложок, ножів, мила, білизни, одягу. З приходом зими переселенці страждали від 50-градусного морозу. Не було зимового взуття, кожух - один на трьох, ледве опалювали халупу сушеними кізяками. Хліб видавали нерегулярно, основною їдою було худе молоко (перепущене на центрифузі) і ячмінна манка. У листах Ольга та її доньки просять родичів надіслати їм деякі речі необхідні для виживання. Крім того, вони страждали від розлуки із ріднею і невідомості про долю Едварда.
Ці листи-це не тільки джерело дослідження епохи радянського терору, а крик стражденної людської душі.

http://strawinski-family.blogspot.com/p/blog-page_16.html?m=1

Таємниця 67. Коли оживає історія?

Хто сказав, що історія мертва наука?

Насправді, це наука, яка воскрешає минуле, бо воно живе в нас, в кожній нашій клітині ДНК, в нашій генетичній, часто, підсвідомій пам'яті. Вона виражається у наших вчинках і формує неповторний менталітет кожної нації. 

Минуле оживає із пожовклих сторінок архівних документів, вкритих, місцями уже вицвілим від часу, чудернацьким мережевом текстів пера невідомого писаря, старих листів і фото наших родичів.
 А трапляється історія оживає в прямому значені цього слова. Тоді розумієш, що твої дослідження були недаремними.

2-6 липня 2019 р.у Київ навідалися Роман Стравинський із сестрою Анною то її чоловіком Богданом. Вони відвідали поховання його діда, Едварда Стравинського, яке знаходиться в Національному заповіднику " Биковнянські могили".

Едвард Стравинський був арештований розстріляний у 1940 р. на Биківні за так званими Українськими катинськими списками, як польський офіцер, підполковник польської кавалерії у відставці. 

Радянська влада не простила йому, що в 1920 р.,в час польсько-більшовицької війни, Едвард був військовим комендантом м. Києва і належав до стану великих землевласників.

 Богдан Аншпергер, Анна Апшпергер-Стравинська, авторка блогу, Роман-Міхал Стравинський

За те, що були шляхтичами більшовицька репресивна машина жорстоко пройшлася по родині Стравинських: Ольгу з дочками Марією 1914 р. н., Вандою 1921 р.н. та Анною 1927 р.н. більшовики відправили у заслання в Казахстан, де Ольга померла від голоду 7 грудня 1940 р. Її хворе серце не витримало важких випробувань та голоду.

Подяка Анні Аншпергер-Стравинській за фото її бабусі із сімейного архіву.

 Ванда пішки повернулася із казахського заслання у Польщу і стала активним діячем Руху Опору . Вона полягла під час Варшавського повстання у 1944 р.: німці кинули її в палаючий будинок.

З  початком Другої світової війни та вступом радянських військ у Західну Україну у вересні 1939 р. Едуарда затримали співробітники НКВС.

Едвард Стравинський

Він був відправлений у Київську тюрму.

А далі десятки років невідомості про його долю. Із лап НКВС живим і неушкодженим було вибратися неможливо-це зрозуміло. Проте точної інформації: чи був Едвард відправлений у заслання чи був розстріляний, де і коли згинув - ніхто не знав.

Тільки у 1989 році  було оголошено, що у Биківні поховані жертви сталінських репресій і почалося встановлення імен закатованих, а в 1994 р.- надруковані так звані Українські катинські списки.

21 вересня 2012 року на території Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили», у присутності президентів Польщі та України, урочисто відкрито Міжнародний меморіал жертвам тоталітаризму 1937-1941 років, який складається з двох частин: українського Меморіалу і польського військового кладовища. Меморіал збудований за проектом українського архітектора, академіка Л. Скорик та польських архітекторів Роберта Гловацького та Марека Модерну.

Тепер родина Стравинських змогла дізналася правду про обставини і місце смерті свого дідуся.

На Биківні серед довжелезної стрічки пам'ятних плит, знаходиться скупе нагадування про вкорочене вистрілом енкаведиста в потилицю життя Едварда Стравинського.

І, напевно, один із найхвилюючиших і незабутніх моментів в житті Романа Стравинського та його сестри Анни, які нарешті дізналися правду про долю свого дідуся, ім' я якого знайшли на стіні пам'яті серед тисячі інших, знищених НКВС на Биківні.

Тисячі життів обірвалися тут: як українців так і поляків.

 А в маштабах держави мільйони. Це спільна трагедія не тільки двох народів: українського та польського, але й багатьох інших, які постраждали від сталінського тоталітарного режиму. Така біда державного маштабу приходить тоді, коли  при владі злочинець возведений в ранг бога, а більшість - сліпі виконавці його злочинної волі.

Як важливо бути зрячими розумом, не давати собою маніпулювати  для досягнення чиєїсь, часто, злочинної мети, щоб потім не стати самому злочинцем і жертвою одночасно. Чи історія коли-небудь навчить чогось людей? 

Стравинські зараз є опікунами 96 - річної Єви Ценської-Федорович, яка також пройшла жахи казахського заслання і ледве вирвалася із лап голодної смерті. Їй зараз 96 років. Єва - це ще один вогник живої історії, частина історії с.Осівець. Дуже стійкий вогник, з величезною незламною жагою до життя.

Ну, хто ще скаже, що історія це нецікава мертва наука?

Таємниця 66. Ініціатива Єви.
Пам'ять про пережите в казахському засланні із сестрою та матір'ю не залишає довгожительку Єву Ценську-Федорович.
Єва не із чуток знає про важку долю дітей заслання, їх зіпсоване, вкрадене дитинство. Багато з них втратили назавжди основу свою  існування - власну родину та росли при сиротинцях.
  У 1942 р. Єва працювала в Червоному Хресті при Польській армії Андерса, яка дислокувалася в Ірані.
Її завданням було вести картотеку польських дітей, що загубилися під час переїздів чи осиротіли.
Кожен день до спеціально призначеного пункту привозили сотні обездолених дітей. Єві необхідно  було записати ім'я, прізвище дитини, скільки їй років, прізвища та імена батьків. Із спогадів Єви її спілкування з дітьми в більшості випадків виглядало так:
- Як твоє ім'я?
- Казя.
- А прізвище?
- Не знаю.
- Скільки тобі років?
- Не знаю.
- А де мама?
- Померла.
- А тато?
- Не знаю.
В таких випадках робився запис:
" Казя, приблизно вісім років, світле волося, голубі очі". А оскільки польські діти майже всі були світловолосі і синьоокі, то записи получалися однотипними і мало інформативним.
Дані цих картотек розсилали в різні країни, щоб створити  можливість віднайдення загубленої дитини родичами. Чи реально було за такими записами відшукати свою крихітку?
Малюки в умовах заслання були позбавлені необхіднішого для їхнього росту та розвитку, не могли отримати при потребі медичної допомоги, тому багато з них не виживали в таких нелюдських обставинах.  Найжахливіше, що такі умовах для підростаючого покоління  спеціально створювалися радянською владою, щоб позбавити майбутнього нації, які Сталін запланував для винищення. Це стосувалося не тільки поляків, але й українців (операція " Захід"), татар, народів Криму, турків, євреїв та інших. Кожної нації, яка мала щастя контактувати із сталінським режимом торкнулася гострим лезом політика тоталітаризму.
Родина Ценських виявилася серед тих, що сповна відчули на собі немилосердну  руку більшовицького правління, тому Єва Радянський Союз інакше  як "нелюдською землею " не називала.
 Хіба можна позбутися від болю втрати молодшої сестри Ані, яка померла в засланні від голоду, хвороб і важкої праці? Вона залишилися  лежати там, у чужій землі. Бідна Аня довго мучилася від застуди і кашелю. Єва безуспішно шукала  лікаря для неї. Він нарешті прийшов... після похорону Ані. На час смерті у 1941 р. їй було 15 років. В далекому Первомайську неподалік від Ленгера давно загубилася її могила з дерев'яним хрестом. І таких дітей, чиє життя завчасно обірвалося у засланні, були тисячі.
 Її молодша сестра Ліля, яка також була у засланні, померла у 2010 році і похована у Вроцлаві з батьком і матір'ю.
Не зважаючи на похилий вік Єва залишається бійцем проти тоталітарної системи. Зокрема, вона ініціювала та фундувала відкриття в с. Ласки, під Варшавою, де зараз проживає, меморіальної дошки на згадку про дітей, депортованих радянською владою до Казахстану. 
17 вересня 2017 року, до 78-ї річниці агресії була відкрита пам'ятка в пам'ять про них, дітей, що так ніколи не стали дорослими, бо  загинули в "нелюдській землі". 

На церемонії  відкриття пам'ятника були присутні представники Центру досліджень тоталітаризму ім. В. Пілецького, мешканці села Ласки та "сибіряки"- колишні жертви депортації. 

Кароліна Качоровська- дружина останнього президента Польщі у вигнанні Річарда Качоровського надіслала  Єві листа-подяку за її ініціативу. Пані Кароліна також перебувала у засланні у 1940-41 рр., як і її чоловік. Річард загинув у 2010 році під час авікатастрофи  разом із тодішнім президентом Польщі Лехом Качинським. Польська делегація направлялися в Катинь для вшанування пам'яті замордованих там у 1940 р. за наказом Сталіна польських офіцерів. 

На час встановлення пам'ятника дітям-жертвам тоталітарного радянського режиму Єві було 94 роки. 29 липня  їй виповниться 96.

Залишилися одиниці тих, хто вижив після депортації в Казахстан. Якщо люди замовчать, то  промовлятиме каміння. Злочин тоталітарної радянської системи проти людства не можна забути.

Таємниця 65. Реакція осівчан на Голодомор 1932-1933 рр. в Радянській Україні.

За Збручем відбувалося щось страшне. Тим, хто жив у прикордонній зоні було видно як пустіють українські села на радянській території. Інколи звідти прибивалися людям схожі на живі скелети. У листах з Радянської України люди просили допомоги у своїх галицьких родичів, порятунку від страшного голодомору.
Геноцид проти українців в СРСР обурив галичан. Громадські організації і греко-католицька церква підключилася до допомоги голодуючим. Але радянська влада не завжди приймала допомогу, заявляючи, що ніякого голоду нема.
Щоб підтримати своїх братів за Збручем і привернути увагу світової громадськості до злочину радянської тоталітарної системи проти українського народу 29 жовтня 1933 р. у Східній Галичині був оголошений «День жалоби і протесту».

 "В усіх церквах Галичини і Волині священики говорили правду, просили зібрати кошти, помолитись і підтримати українців за Збручем», –  Ярослав Папуга "Західна Україна і Голодомор 1932–1933 рр.»
В багатьох містах і селах відбулися віча і збори, учасники яких приймали резолюції з протестамип проти політики Москви.

Володимир Гнатів також провів молебень 29 жовтня 1933 р. за голодуючих в місцевій греко-католицькій церкві с. Осівець. В сільській читальні організували збори коштів та продуктів. УНДО, а в її складі були майже всі українці села, постійно при читальні інформувало населення про становише українців в УРСР.  Але " світова громадськість" в особі Ліги Націй прикинулася глухою і сліпою. Можливо проблема була занадто дібною, щоб псувати стосунки із світовим монстром? Тоді ОУН вдалася до радикальних дій, позбавивши життя радянського посла у Польщі Олексія Майлова. Він був убитий 21 жовтня бойовиком ОУН Миколою Лемиком.
 Врешті Ліга Націй, яка не хотіла розриву з СРСР, бо розглядала його як можливого союзника проти Гітлера, дуже кволо, але відреагувала, хоча б на рівні резолюцій на геноцид проти українців. Сталін зупинив терор проти українського селянства ще й тому, що сильно постраждало сільськоме господарство держави, в якій була винищена краща частина стану землеробів.
 Націю вдалося врятувати, але вона вратила третину свого складу. Радянській тоталітарній системі не вистачило ресурсів для повного винищення українців.

Таємниця 64. Яку періодичну пресу читали в Осівцях.

Українська періодична преса почала розвиватися в Східній Галичині з часів революції " Весна народів". Перша українська газета " Зоря Галицька" вийшла у 1848 році.
Щодо дитячої преси, то в січні 1890 року завдяки старанням педагога-письменника Володимира Шухевича у Львові почав
виходити двотижневик журналу ”Дзвінок”. Він мав своїх попередників–насамперед ”Ластівку”, що була додатком до часопису ”Учитель” (1869-1882рр.)
Тільки з’явився журнал, як з ним активно почав співпрацювати Іван Франко, подавши до друку ”Лиса Микиту”, через рік – ”Пригоди Дон Кіхота”, ”Абу-Касимові капці”, ”Судв сятого Миколая”, ”Ріпку” та ін.
Але при тодішній  безграмотності та бідності населення села хто їх виписував в Осівцях?
Ситуація змінилася з утворенням " Просвіти". Селяни і надалі не могли дозволити собі витрачати кошти на періодику, проте щонеділі із філії "Просвіти" привозили свіжу пресу і при читальні обговорювали газетні новини.
Основним періодичним органом “Просвіти” була газета-місячник “Письмо з “Просвіти”, що у 1923–1927 рр. виходила під назвою “Народня Просвіта” , а в 1936–1939 рр. “Просвіта".
Найбільш цікавим, представницьким, у фаховому розумінні, періодичним виданням“ Просвіти” був популярний ілюстрований журнал “Життя і знання”, що виділявся з решти просвітньої періодики як орган, призначений для широкої самоосвіти. Він виходив у формі книжкових публікацій серії “Бібліотека Життя і знання”.
Хто мав можливість виписувати періодичні видання, то це мешканці Осівецького палацу. Цікавилися вони, звичайно, польською періодикою. Цивінські виписували пресу і для дітей. Зокрема цікавим для дівчат Цивінських Олени і Марії був журнал " Друг дітей"

Друг дітей - польський тижневик навчально-виховного характеру, призначений для молоді, виданий у 1851-1914 роках у Варшаві.
У «Przyjaciel Dzieci» були опубліковані статті про історичні, біографічні, оглядові та наукові теми. У журналі був великий розділ художньої літератури з поезією та прозою.
Зберігся навіть допис 8-ми річної Марії Цивінської  1854 р.н.- прабабусі Єви по батьківській лінії, до редакції цього журналу у 1863 р. У 1870 р. Марія Цивінська вийшла заміж за Станіслава Ценського, шляхтича села Вікно. Їх наймолодший син Вітольд Ценський в результаті повернувся господарювати до Осівець у 1926 році. Вітольдові діти не пересіклися в житті з його батьками.

Цей допис трохи проливає світло на те, чим цікавилася мала Марія: вона любила змалку читати, цікавилася історією і особливий інтерес проявляла до географії.
Можливо, це прохання Марії допомогла написати мати Ванда або гувернантка, оскільки "Друг дітей" відігравав важливу роль у домашньому викладанні. Діти такого віку із польських шляхтицьких родин навчалися вдома, тому цей журнал був важливим джерелом інформації для формування громадянської позиції  дітей та кладєзєм знань із історії  та географії. Він давав доступ до дитячої прози та поезії, що сприяло розвитку пам'яті, уяви, творчих здібностей дітей.
Спадкоємниця Цивінських - Єва Ценська згадує, що дітей з раннього віку заохочували до творчості. Зокрема, її молодша сестра Аня писала п'єси і здійснювала їх постановки.

Таємниця 63. Як лікувалися в Осівцях.

Виживали українські селяни в більшості завдяки сильній генетиці. Послуги лікаря були для українського селянина дуже дорогими, вони ними майже не користувалися. За даними Білавича І.В. наприкінці ХІХ ст. прийом у лікаря коштував 5 золотих ринських (зол. рин.), виклик додому – 10 зол. рин. (уночі – 20 зол. рин.), виїзд у село до пацієнта – у середньому 20-50 зол. рин.(залежно від відстані), а вночі тарифи на ці послуги подвоювалися; оперативне втручання вимагало величезних коштів: видалення апендициту, до прикладу, – 200-300 зол. рин, більш складна операція сягала 1000 зол. рин.; інші медичні послуги були теж не дешевими: рентгенівське просвічування – 30 зол. рин.
З цих причин селяни для лікування використовували лікарські трави, які збирали самі, а якщо це не допомагало ішли до місцевої знахарки. При загальному недомаганні, рвоті, селяни ставили діагноз " врікли" і " "скидали вроки" водою, хлібом, сірниками і т.п. Однією із найпоширеніших пояснень хвороби - " було пороблено".
При болях у животі в Осівцях зверталися до баби Тацьки, яка "м'яла живіт" ( робила масаж живота, здавна поширений у слов'ян). Причину болі пояснювала   "дитина стрісла собі живіт".
Якщо траплявся апендицит, то сільські діти і дорослі помирали. "Скрут кишок" - вказували селяни причину. Через дороговизну операцію могли собі дозволити лише заможні люди села.
Наприклад, Єві Ценській видалили апендицит у 13 років і вона живе до цього часу. Діагноз правильно визначила лікарка школи для дівчат при Язловецькому монастирі Єва Ножевська, дочка відомого на той час лікаря-окуліста, яка викладала там фізику і біологію. Операцію провів  у Львові професор Островський. На той час в таких випадках обходилися без антибіотиків. Туньо, один із братів Анелі, в 1911 р.  у 4 роки також переніс таку ж операцію і прожив майже 100 років.
При незначних травмах селяни зверталися до двору. Пані Анеля, яка  закінчила школу при монастирі, отримала там навики надання першої медичної допомоги. Вона могла дезинфікувати рану, накласти пов'язку. Своєю можливістю допомагати селянам Ценські дуже гордилися і відчували себе "батьками" і великими благодійниками села. У важчих випадках пані викликала лікаря з Бучача В.Гамерського.

Тож він часто бував в Осівцях, з метою надання медичної допомоги селянам та мешканцям двору. Лікар користувався авторитетом серед представників всіх національностей Бучацького повіту. Його дуже поважали пани Ценські. Він допомагав Анелі у заснувати в Старих Петликівцях лазню від Кола Сільських Господинь, з метою прилучення сільського населення до гігієни. Також медик допомагав Ценським оформити санітарні дозволи на відкриття своєї молочарні. Багато пан Володимир зробив і для розвитку українського національного руху, не демонструючи при цьому своєї патріотичної позиції. Володимир Олександрович Гамерський належав до Українського Лікарського Товариства і після І-ї світової працював повітовим лікарем у Бучачі. Він входив до українських товариств, постійно надавав кошти філіям українських товариств Рідна школа, Інвалідів, Охорони Воєнних могил, Шкільної помочі,  Бойовому фонду ОУН. При потребі власним авто перевозив поранених бойовиків ОУН, ризикуючи бути ув'язненим. Також Гамерський викладав гігієну в жіночій вчительській семінарії у Бучачі 1924 р. Після пацифікації для підтримання діяльності Бучацького Повітового Союзу Кооперативів він вклав 10000 злотих в його фонд, що врятувало Бучацьку філію ПСК від банкрутства. В. Гамерського арештували  більшовики в час анексії Західної України. Після виїзду на Захід, він був важко поранений у Відні і помер у таборі для переміщених осіб Штрасгоф.
Але селяни не могли собі дозволити послуги повітового лікаря, тому  надавали переваги самолікуванню народними методами.
Прогалини в державній системі охорони здоров’я старалися компенсувати українські громадські товариства, що спрямовували зусилля на медичну допомогу найменш захищеним верствам, зокрема селянству, та пропаганду й виховання здорового способу життя.
У 1903 році була заснована " Народна лічниця", яка надавала медичні послуги незаможним верствам населенея Галичини незалежно від національності.
У 1910 році вже створено організацію більш загального профілю – Українське лікарське товариство. Першим його головою став Євген Озаркевич.
У 1912 році українські лікарі почали видавати щомісячний науково-популярний часопис «Здоровлє». З 1920 року також публікувався часопис «Лікарський вісник».
В 1929 р- постало Українське Гігієнічне Товариство.
При ньому діяла антиалкогольна секція. Завдяки поширенню інформації про шкідливість алкоголю через читальні Просвіти в українських селах почався рух за збереження здорового способу життя. Зокрема, у селі Осівці діяло  Братство церковне звичайне, тверезості і Апостольства молитви. На хвилі боротьби проти алкоголізму в селі ліквідували єврейський шинок. УГТ 1929 р., крім "Просвіти",  також активно співпрацювала з Українськи педагогічним товариством «Рідна школа» (УПТ), товариством «Сільський господар». Із філії Просвіти в Осівці привозили часописи, в яких, зокрема, друкувалися статті на медичні теми, летючки, популярні брошури, а також місячник «Народне здоровля», який  при УГТ почав видаватися з 1937 року.
Особливо цікавими для селян були статті Софії Парфанович
уміщені чи не всіх тодішніх українських часописах, її праці «Чоловік та жінка» (1930-1935 рр.); «Овочі, ярина та безалкогольні напитки» (1932 р.);об’ємне видання на 572 сторінки «Гігієна жінки» (1939 р.), а також збірка нарисів «Ціна життя» (1937 р.)
УГТ здійснювало раз в рік безоплатні огляди сільського населення і дітей, в тому числі при дитсадочку читальні "Просвіти" в Осівцях, що був створений під впливом рекомендацій  "Рідної школи" (з 1926 р.- Українське педагогічне товариство).
 Свої наріжні завдання УГТ реалізовувало покладаючись винятково на власні ресурси та пожертви. Польська влада ніяк не сприяла його розвитку. Чи не скритий гееоцид проти українців? У всякому разі ситуація із охороною здоров'я українського населення сіл Східної Галичини часів ІІ Речі Посполотої потребувала суттєвого покращення.

Таємниця 62. Пошта в Осівцях.

Людина з великою сумкою через плече, наповненою газетами, журналами і листами в будь-яку погоду підходить до воріт кожного дому і залишає коресподенцію. Так було в часи мого дитинства. Зараз є інші методи передачі інформації, електронні, миттєві. Потреба у поштарях значно зменшилася. Відбувається масове скорочення в їх рядах навіть у великих містах України.
З давніх часів люди шукали способи  комунікації долаючи відстані. І на даний час досягли значних успіхів.
На початках використовувалися гінці та поштові голуби. У Наддніпрянській Україні пошта запрацювала з часів гетьмана Дем'яна Многогрішного др.п.17 ст.
Потреба у передачі інформації на великі відстані в українців Галичини особливо гостро постала в другій половині 19 ст., коли почалася масова еміграція в США, Канаду, Аргентину, Бразилію для підтримки зв'язку з рідними. На той час західноукраїнські землі були у складі Польщі.
У Речі Посполитій перша регулярна поштова італійська лінія з Кракова  через Відень до Венеції  та литовська лінія з Кракова через Варшаву до Вільна відкриті ще в 1558 р. В Австрії поштова справа за підтримки держави почала розвиватися з 1817 року. У часи ІІ Речі Посполитої законодавчою основою створення поштової та телекомунікаційної компанії стало розпорядження Президента Республіки від 22 березня 1928 року про створення державного підприємства "Polska Poczta, Telegraf i Telefon".
Поштове відділення працювало і в Осівцях.

Збереглася коресподенція з Осівець приналежна Ценському Вітольду з родинним гербом.

Це конверт у форматі візитної картки з рельєфним родинним гербом Ценських Пом'ян.

На печатці видно, що лист відправлений з Осівець у Львів.

 Рельєфний родинний герб Ценських Пом'ян в центрі конверту виказує відправника Вітольда Ценського.

Єва Ценська-Федорович згадує, що у казахському засланні в поселенні Мен-Булак отримували від осівецьких селян посилки: муку, крупи, мед, взуття, шкарпетки. 

А одного разу начальник осівецької пошти прислав листки тютюну. В м. Аю Єва виміняла їх на 16 кілограмів картоплі, яку ледве дотягнула до селища. Анеля розрізала картоплини на маленькі шматки і посадила, а решта- зникли в голодних шлунках дівчат.

Таким чином, посилки осівчан допомогли Анелі з доньками не загинути від голоду у важких умовах казахського заслання.

Цінність поштової служби с.Осівець ще й тому, що її коресподенція дійшла з ХХ ст. у ХХІ ст. і стала джерелом вивчення історії села.