Таємниця 37. Александер Потоцький

Таємниця тридцять сьома. Потоцькі в Осівцях.
Потоцькі - одна із найбільших, впливових та заможніших родин, які відіграли важливу роль в історії Польщі, України, Росії та Австрії. Рід складався із 693 сімей, які  загалом володіли велечезними маєтностями. Село Осівці також було їхньою власністю із 1888 р. до 1924 р.
Молодша дочка власника с. Осівці Ігнатія Цивінського Олена 1860 р.н. у 1888 р. вийшла заміж за графа Александра Потоцького гербу Пилява Золотої гілки.

Це був уже другий шлюб Александра. Перший раз 1870 р. році він одружився із Феліцією Ревуцькою. Уже у 1880 р. Феліція вийшла заміж за Владислава Рембелінського і в них народилася дочка Яніна Роза Сибілла 1884 р.

Епітафія на смерть Феліції у 1820 р.

В осівецьких Потоцьких наслідників не було.

Александр походив із Конецполя біля Ченстохова. У родинному маєтку його батьків Генріка Потоцького (1811-1872 рр.) та Олени (1812-1900 рр.; із сім'ї ксьондза Сулкавського гербу Сулма) підростало шестеро дітей: Родрік (1834-1910 рр.), Вітольд (1937-1885 р.), Марія ( 1842-1880 рр.), Павел ( 1844-1879 рр.), Таіда ( 1849-1916рр.) та Александер (1850-1912  рр.)

У Конецполю графства Ченстохова разом з дружиною Марією Незабутовською залишився господарювати старший Родрік.

Вітольд одружився з Марією Пелагеєю Флоркевич, яка була єдиною спадкоємецею Млошова. Два її молодші брати померли в ранньому дитинстві. 

Тому їх батько  Юліус Октавіан відписав маєток своєму зятеві.

Юліус Флоркевич у цилідрі.

В честь щедрого дідуся назвали внука - Юліус Потоцький.

Юліус Павел Адам Потоцький (1867-1825 рр.)

 Наймолодший син Генріка Александер осів в Осівцях.

На фото граф Олександр Потоцький зліва на фоні Осівецького палацу. Фото часів  І світової війни.

 У селі граф володів значними маєтностями. Тут йому належало 800 моргів орної землі, 220 моргів лісу, 30 моргів сінокосу  і 30 моргів незручної землі.

Крім того в  Звіті про стан промисловості на території Тернопільського воєводства  містяться дані, датовані 1924 роком про  наявність млина в с. Осівцях з одним робітником, власником млина значиться Александер Потоцький.

Зараз на місці млина знаходиться електростанція.

У Шематизмах 1893 р., 1895 р. та 1902 р. знаходимо відомості, що Александр був членом бучацько-чортківсько-гусятинсько-заліщицького відділу Господарського товариства із центром у Львові. 

Родове коріння осівецького графа Александра сягає ХІІ ст.  Предком роду був Жирослав із Потока (перша згадка 1136р.)  Від нього пішли Потоцькі гербу Пилява, Любич, Остоя, Шеліга, Шренява, Яніна.

Найстаршу гілку гербу Пилява від Жирослава до 

 Якуба Потоцького (1481-1551рр.) називають Залізна Пилява. Уже згаданий Якуб заснував гілку Срібна Пилява (гетьманську). А Стефан Потоцький ( 1568-1631 рр.) власник Золотого Потока, а з 1620 р. дідич м. Бучач та ряду сіл "бучацького ключа" започаткував гілку Золота Пилява (примасів - священнослужителів). Саме до неї належав Александр Потоцький - власник с. Осівці 1888-1924 рр. Потоцькі Залізної гілки отримали графський титул від імператора Священної Римської імперії Рудольфа ІІ  Габсбурга у 1606 р., а представники Срібної та Золотої гілок стали графами після  поділів Польщі ласкою австрійської імператриці Марії - Терезії у 1775 р.

Родоначальник Золотої гілки Пилява Стефан Потоцький через шлюб із Марією Амелією Могилою споріднився із родом молдавського господаря (правителя) Єремією. Дружина Стефана приходилася двоюрідною сестрою Петра Могили-засновника Києво-Могилянськох академії.

Вотчиною Стефана було с. Потік (колись Загайполе), яке він переіменував у Золотий Потік в 1601 р.

Золотопотіцький замок

Сучасний вигляд замку Потоцьких в Золотому Потоці, на жаль, не відображає колишньої його величі.

 Стефан не покладав рук розширюючи свої володіння. Місто Бучач та ще цілий ряд маєтностей магнат "віджав" у  Зофії Гольської, в результаті судової справи про так звані Підгаєцькі скарби. Це ціла детективна історія, у відповідності до якої Марія Могилянка віддала на зберігання у Підгайці дорогоцінності на суму 700 тисяч дукатів Станіславу та  Софії Гольським. Після смерті чоловіка Зофія заявила, що про ніякі скарби чути - не чула. Оскільки судові процеси не вирішували справи на його користь,  Стефан Потоцький із військовим загоном напав на Підгаєцький замок і, не виявивши скарбів, примусив  Зофію Гольську передати як компенсацію велику частину її земель Стефану Потоцькому: Бучач, Чортків, Вербів, 23 села бучацького ключа та деякі села в Кам'янецькому повіті.

Існував цей скарб насправді достеменно невідомо: чи Зофія виявилася зажерливою, чи Потоцький вирішив, що бездітній вдові такі обширні земельні маєтності ні до чого, а йому пригодяться: все таки семеро дітей підростають-залишиться таємницею до Судного дня. Так чи інакше, підсумок цієї історії для нас цікавий тим, що власником Бучача  з 1620 р. став Стефан Потоцький.

Надалі Бучач у володіння отримав нащадок Стефана - Ян Потоцький (1616-1676рр.), який згодом передав місто своєму сину Стефану-Александру (1765-1726рр.). Та як найщедріший меценат залишився в історії міста Микола-Василь Потоцький (1712-1782 рр.)

Оскільки у нього не було прямих спадкоємців, то свої величезні багатства він розділив між дітьми двоюрідного брата Александра-Яна, сина Павла - рідного брата його батька. Зокрема Бучач дістався  Юзефу (1695-1764рр.) та Анатолію-Міхалу (1702-1766рр.), а Ігнацію (1738-1793рр.)-Бобулинці і ряд сіл бучацького ключа. Отримав спадок і Юхим (1725-1791 рр.) - нащадок старшого сина Павла Йозефа-Станіслава від першої дружини та його брат Теодор ( 1738-1812 рр.)  Їм дістався Печеніжин, м. Городенки та деякі села навколо нього.

Юхим Потоцький

Теодор Потоцький

Наддалі права на володіння Бучачем передавалися по лінії Юзефа. Зокрема місто отримали його сини близнюки Каєтан (1751-1793 рр.), Павел (1751-1818рр.) та Ян (1751-1799 рр.). Перші два були каноніками і дали обіт целібату, а в Яна народилася одна донька. Таким чином Павло, який жив найдовше передав Бучач Адаму Потоцькому (1803-1890 рр.) - онукові свого рідного брата Домініка (1743-1803рр.) по лінії сина Марцелі Марціана (1781-1851 рр.). 

В часи, коли граф Александр Потоцький став осівецьким зятем у Бучачі господарювали його родичі, сини Адама: Еміль (1837-1912рр.), Артур (1843-1917 рр.) та Оскар ( 1845-1913 рр.). Зокрема, відомо, що Оскар заснував у Бучачі золототкані майстерні. Останнім власником Бучача до 1939 р. став Артур (1893-1974 рр.)-син Артура. Рятуючись від більшовицького терору він переселився у Францію, де помер у Bayonne. Ще в Бучачі у 1924 р. у нього народилися сини Якуб (1924-1987?) та Микола (1924-1943 рр.)

Александр Потоцький - осівецький господар був родичем всіх тих Потоцьких, про яких говорилося вище починаючи від Стефана - засновника Золотої гілки Пилява та його сина Павла та внука Ігнація (?-1765 рр. ) Саме син Ігнація Александр (1756-1812 рр.)-міністр поліції герцогства Варшавського став першим власником  Конецполя в графстві Ченстохова. Він отримав місто як посаг від дружини  Терези Людвіки Гутен-Чапської (1753-1818рр.) та згодом передав його одному із своїх трьох синів Міхалу (1779-1855рр.)  Від Міхала віддідичив маєток син Генрік (1811-1872 рр.) - батько Александра.
                     

 Тут у Конецполі, в цьому маєтку провів свої дитячі та юнацькі роки молодий граф Александр Потоцький.

Палац, так само як і місто, первоначально належало панам Конецпольським, які від назви поселення отримали своє прізвище.
Осівецький палац звичайно виглядав набагато скромніше та ще й постраждав від мародерства під час І світової війни. Потоцькі не прикладали особливих зусиль для його відбудови. За свідченням Єви Ценської на час переїзду сім'ї Ценських до Осівець у палаці стояли корови, а на другий поверх можна було потрапити лише з допомогою драбини. Швидше всього Потоцькі залишили Осівці на управління арендатору, а самі жили поближче до родичів Александра. Під час І світової війни на території села велися жорстокі військові січі. Як правило, в таких випадках , шляхетські родини покидали свої маєтки і переїзджали у безпечні місця.
Точних даних коли подружжя закінчило свій життєвий шлях немає. У своєму щоденнику Ангеліна Ценська записала, що "графиня померла в часі війни" (І світової 1914-1918 рр.) Останні згадки у архівних документах про Олену Потоцьку датуються 1914 роком, а про Александра Потоцького 1924 р. Перед смертю Олена Потоцька відписала маєток сину своєї старшої сестри-Роману Ценському. Але в 1914 р. він загинув на фронтах І світової війни, тому Осівці відійшли наймолодшому із сім'ї Ценських - Вітольду.
Точно відомо, що в Осівцях наступні власники Ценські поселилися у 1926 р. Проте їм потрібен був певний час для того, щоб перед заселенням зробити маєток придатним для життя. Єва пригадує, що на це пішло "пару років". Для того, щоб привести осівецький двір в порядок Вітольд продав свою власність в Биківні біля Єзуполя.
Місце поховання Потоцьких також достеменно не відоме: або Осівці (хоча є сумніви) або Конецполь.

Єва Ценська - Федорович в епітафії графської усипальниці в Осівцях не упом'янула Потоцьких. Є невелика вірогідність того, що принаймні Олена захоронена тут. Проте на час бойових дій на території села пани покинули свої маєтки. Куди переїхали? Можливо до родичів Потоцьких, бо Ценські і Стравинські також тікали в цей час із своїх маєтків. Олена Потоцька могла померти там, де знаходилася під час евакуації.

Поховання Ценських, не зважаючи на зроблений запис, в осівецькому склепі нема. Це швидше пам'ятний знак їхньої присутності в селі в минулому.

З усіх Потоцьких, що були власниками Бучача на міському некрополі були поховані Стефан -Александр (тільки нутрощі, а тіло в Підкамені), Каєтан та Павло. 

Каплиця-усипальниця Павла та Каєтона Потоцьких на цвинтарі Федір в Бучачі.

Поховання Стефана-Александра спочатку знаходилося у каплиці фарного костелу, на місті якого у  1763 р. споруджено Успенський костел. Після цісарської заборони 1775 р. захоронювати в криптах храмів, останки перенесено на міський цвинтар.

Присутність Потоцьких у Бучачі і зараз видно на кожному кроці. Наприклад, на гербі Бучача ми бачимо знак Потоцьких.

На ратуші зведеній Миколою Василем Потоцьким, який залучив до її спорудження Пінзеля,  також зображений герб Потоцького та знаки роду на шпилях (і не тільки) культових споруд Бучача.

Бернард Меретин, який проектував споруду ратуші, був особистим архітектором двору Миколи Василя Потоцького, який фінансував будівництво.

 У селі Осівці не залишилося ніяких слідів перебування тут панів Потоцьких. Цей факт підтверджують лише архівні дані.

Бучач для Потоцьких був стратегічно важливим містом, тому вони підтримували в належному стані Бучацький замок. Проте з часом ситуація зміниласяся. Після закінчення доби турецько-татарських набігів замок втратив своє значення, тому Каєтан і Павло з 1781 року дозволили його розбирати міщанам на будівництво своїх осель.

Який вигляд первісно мав замок у Бучачі свідчить зараз тільки макет в Бучацькому краєзнавчому музеї. 

Зараз від нього залишилися лише руїни, а від Осівецького палацу-нічого... 

Осівецький палац

              Місце, де знаходився колись панський двір зараз пустує.

Таємниця 36. Стравінські

Таємниця  тридцять шоста. Найближчі родичі осівецьких Ценських-Стравинські

По лінії батька Вітольда найближчими родичами сім'ї була родина Стравинських гербу Сулими, що проживала в с. Водники (зараз Івано-Франківська область).

 Ольга Стравинська приходилася рідною сестрою Вітольду. Кажуть, що це була мініатюрна і дуже мила жіночка. 

Дві світові війни, що руйнівним смерчем пронеслися Європою не оминули родини Ценських: середній брат Вітольда Роман загинув на фронтах І світової війни, старший Здіслав-поліг на початку ІІ світової війни у 1940 р. Сестра Ванда пішла у монахині, Анеля рано померла. Сім'ї встигли створити  лише Вітольд та Ольга.  Сестра Вітольда Ольга вийшла заміж за Едварда Стравінського у 1913 р. і жила в с. Водники-маєтку своїх батьків Станіслава та Марії Ценських. Марія Ценська походила із Цивінських і віддідичила від них маєток у Водниках, який надалі батьки Ценські передали у спадок своїй дочці Ользі та її чоловікові Едварду Стравинському.
У Водниках Станіслав Ценський спорудив видний палац у 1875-1880 рр. 
Під час І світової війни у 1916 році цей будинок в протягом декількох місяців знаходився на лінії фронту, і в результаті артилерійського вогню, був серйозно пошкоджений. Господарі ( тепер уже Стравинські) частково відновили його в 1917 році. Та війська армії Будьонного, що  в 1920 році відступали з Польщі спалили маєток. З огляду на руйнування під час Першої світової війни, в міжвоєнний період  у Стравинських не було достатньо коштів, щоб знову перебудувати весь будинок, тому вони відновили тільки східне крило. В такому вигляді маєток служив їм до 1939 року. Садиба була симетричною за структурою і складалася з двох двоповерхових крил, розташованих паралельно один до одного, з'єднаних між собою.  На жаль, не збереглося ні однієї фотографії цієї садиби у Водниках.
 Вітольд Ценський згадує: " Наш дім в Водниках розбили артилерійські ракети, мої родичі померли ( мати Марія у 1919 р., батько Станіслав у 1920 рр.). У Водниках мешкала моя сестра Ольга, але залишилося відбудованим лише одне крило величезного дому.
" ...Гості з'їхалися на бал. Не грав уже оркестр вальс Штрауса як за давніх часів, а хто умів награвав на фортепіано танго чи фокстрот"( Із щоденника Вітольда Ценського).
Війна негативно відобразилася на рівні життя шляхти Галичини. Польське панство уже не могло собі дозволити довоєнної  розкоші.
А тим часом у Стравинських підростали діти.  У подружжя їх було п'ятеро. Як у більшості сімей польської шляхти життя Стравинських протікало привичним руслом відповідно до давно сформованих устоїв, поки їхній світ не був зруйнований встановленням радянської влади в Західній Україні в 1939р. Більшовицька репресивна машина не обминула Стравинських:  Ольгу з дочками Марією 1914 р. н., Вандою 1921 р.н. та Анною 1927 р.н. більшовики відправили у заслання в Казахстан, де вона померла від голоду у 1941 р. Її дочки Ванда 1921 р.н та Анна 1927 р.н. втекли з азіатського заслання і різними методами, часто пішки, добралися до  Львова.  Ванда стала активним діячем Руху Опору і полягла під час Варшавського повстання у 1944 р.: німці кинули її в палаючий будинок. А старша із сестер Марія 1914 р.н. записалася до армії Андерса, що діяла в Середній Азії і складалася із інтернованих і депортованих поляків. До війни Марія встигла закінчити мистецький факультет Ягелонського університету та добре малювала. На основі спільного інтересу в Ірані, куди переїхала в складі армії Андерса, Марія зійшлася із Зігмунтом Мазуром. Згодом  вони одружилися і після закінчення війни емігрували в Канаду. Там Марія закінчила життєвий шлях у 1995 р.  Молодша сестра Анна згодом також переїхала до сестри в Канаду, де вийшла заміж за Гастона Марті. 

Анна Марті (з дому Стравинська)

Їхній старший брат, Роман Густав (1916- 1939 рр.), курсант резерву армії, загинув в бою у вересні 1939 року під Судовою Вишнею. 
Молодший брат Стефан Губерт Ігнатій (05.16.1920 р.н.) був учасником операції "Гроза"( Буря). Після війни закінчив факультет рибного господарства  в Ольштині. Згодом одружився з Вандою Кохановською. 

Стефан Стравінський

Їхній батько, чоловік Ольги, Едуард Стравинський загинув у 1940 р. 

Доля кожного шляхтича-це військова служба. 

Тому Едуард, син  Густава (1876-1940 рр.)  у серпні 1898 р. закінчив Терезіанську військову академію в Вінер - Нойштадті, в результаті чого отримав ступінь лейтенанта і в якості офіцера вступив до 1 Галицька кавалерійського полку.
Після того, як Польща здобула незалежність в 1918 році  Едуард приєднався до польської армії. Там він служив у 8 кавалерійському полку князя Юзефа Понятовського.

           8 кавалерійський полк             Понятовського.
 Під час польсько-більшовицької війни з 14 березня по 10 червня 1920 був командиром 2 - го рокитнинського кавалерійського полку і брав участь у наступі на Дніпрі (Київська операція Війська Польського). Далі Едуард продовжив службу в легіоні 11 кавалерійського полку.  Він дослужився до звання підполковника, яке отримав 1 червня 1919 р. У 1934 році звільнився у запас і зайнявся господарством у своєму маєтку. Едвард Стравінський був останнім спадкоємцем двору у Водниках до 1939 року.
З  початком Другої світової війни та вступом радянських військ у Західну Україну у вересні 1939 р. Едуарда затримали співробітники НКВС. Він був відправлений у тюрму на вулиці Karolenkiwskiej 17 в Києві. Там, ймовірно,навесні 1940 року його розстріляли.  Ім'я Едуарда виявлено у так званих Українських Катинських Списках, опублікованих в 1994 році (включений в перелік wywózkowej 72 / 1-87, поміченої номером 2845).

Його долю розділили тисячі польських офіцерів. 5 березня 1940 року нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія надіслав доповідну записку Й. Сталіну за №794/Б з пропозицією розстріляти інтернованих польських офіцерів, які утримувались у спецтаборах для військовополонених (Старобільському, Осташківському та Козельському) та поляків, що перебували у в'язницях Західних областей України та Білорусії. В той же день Й. Сталін погодив доповідну записку, яку розглянуло Політбюро ЦК ВКП(б) на засіданні – 5 березня 1940 року (№ 18П/144, протокол засідання № 13).

За тим рішенням, «Вища Трійка» засудила до розстрілу 21 857 польських офіцерів та інших польських громадян. Щоб звести до мінімуму кількість осіб, задіяних в операції, задля гарантування її таємності НКВС ухвалило рішення перевести більшу частину поляків до в´язниць Мінська, Києва, Харкова та Херсону. Тому частина польських офіцерів та цивільних з в´язниць Західних областей України була етапована до Києва. Тут їх розстріляли. Жертви цього злочину були перепоховані  у 2012 році кладовищі польської війни в Києві - Биківня.

Київ-Биківня

Масові таємні  розстріли польських інтернованих офіцерів за зразком Катині відбулися також у Харкові та Мінську.
     Як бачимо, історичні процеси ХХ століття надзвичайно яскраво відобразилися на сім'ї Стравинських.
Цікаво з історією польського народу  переплелася також доля батька Едуарда - Густава (03.10.1837  - 11.01. 1905 Szydłowcach). Густав Стравінський був учасником Кримської війни і повстання 1863 р. в Російській імперії за відновлення польської державності. Він керував філією повстанців під назвою "Молот" і брав активну участь в декількох сутичках з російськими військами. 5 серпня 1863 року через тяжкі   рани в результаті бойових дій з призначенням майора отримав необмежену відпустку. Таким чином, він відправився в Париж. Тим часом повстання зазнало поразки, а Густава заочно засудили до довічної каторги, а все його майно конфіскували. В Росію він уже не повернувся.  У січні 1866 р. Густав прибув в Галичину і оселився в Niżborku над Збручем. Пізніше він купив або отримав в якості приданого власності Szydlowiec в Гусятинському районі. Густав одружувався тричі: спочатку з Софією Потоцькою,  потім його дружиною стала Aniela Chlebowska, і в третій раз-Henryka Kunaszowskа.  У нього було п'ятеро дітей: 1871р.-Владислав (1871 р.н); Адам Френсіс (1872- 1933 рр.),  Марія (1873 - 1945 рр.) черниця, Броніслава (1875 - 1919 рр.) і  Едуард Вінсент (1876-1940 рр.).
Зараз нащадки Стравинських проживають в Канаді та Польщі. Зокрема, Роман Стравинський-онук Ольги, син Стефана Стравинського (1921-2004 рр.) та Ванди Кохановської опікується панею Євою разом з її кузеном Михайлом Ценським. 

Таємниця 35. Анеля з роду Дідушицьких

Таємниця тридцять п'ята.  Історія роду Ангели Ценської (Дідушицької)

 Анеля - дружина останнього власника с. Осівці Вітольда Ценського походила із роду Дідушицьких (Дзєдушицькі гербу Сас) — давнього боярського руського шляхетського роду Королівства Польського. Після входження Польщі до складу Австрії Дідушицькі у 1775 році отримали титул графів Священної Римської імперії. Родина розпочала свої витоки від давнього українського  спольщеного в 17-18 ст. ст. роду Дідушів. За легендою Дудуші походили із князівської родини: від племінниці короля Данила Галицького - дочки його брата Василька. Найдавнішим відомим представником цього роду є Івашко згаданий в грамоті князя Федора Любартовича від 6 січня 1411 року, виданій у Жидачеві стосовно села Облазниця. А в  документах 1479 р. повідомляється про Яцька -дідича села Дідушиничі.  Руські бояри з роду Дідушичів оселилися на Стрийщині у XV ст. 

Після ІІ світової війни родина  втратила всі свої маєтки в Україні та Польщі. В 1907 р. Дідушицькі організували родовий союз, який існує в Польщі донині. Нащадки роду Дідушицьких живуть тепер переважно у Польщі, а також у Франції, Іспанії, Англії, Україні, Бразилії, США, Канаді. У сучасній Польщі не існує популярнішого прізвища, ніж Дідушицький. Це ім'я символізує аристократичний маєстат нації, а перший наклад генеалогічної монографії професора Краківської педагогічної академії Казимира Карольчака «Dzieduszyccy. Dzieje rodu. Linia poturzycko-zarzecka» («Дідушицькі. Історія роду. Лінія потурицько-заріцька») — розійшовся впродовж року й отримав нагороду Міністерства освіти Польщі як найкраща праця в галузі генеалогії 2001 року. Із середовища Дідушинських вийшло багато відомих людей.
 Єва Ценська  пам'ятає свого знаменитого прадідуся Войцеха Дідушинського, який для своїх внуків писав забавні віршики.

Войцех Дідушицький ( Wojciech Dzieduszycki, 13 липня 1848 р, Єзупіль — 23 березня 1909р., Єзупіль) — польський граф та політичний діяч був дуже різносторонньою людиною: археолог, письменник, публіцист, мистецтвознавець-це далеко не весь перелік його звань і інтересів. Войцех був прихильником порозуміння з українцями, але надалі очолив табір "подоляків"- українофобів та ревно захищав інтереси поляків регіону. 

Ігор Крутернога за оригінальний і непередбачуваний характер назвав Войцеха Дідушицького "варіятом з міністерським портфелем" та "аристократом-батярем". Свої лекції в університеті, засідання Сейму та інші серйозні заходи він умів перетворити у веселу забаву. Витівки  ексцентричного шляхтича потішали та часом дратували його оточеня. Войцех любив проводити час серед простого народу та й сам, своїм завжди розхристаним виглядом, не походив на пана, а був схожий на городнє опудало. Цей галицький оригінал залишив безліч гуморестичних віршиків та енекдотів, які довгий час зберігалися як перлини народного гумору. Деякі із них занотувала по пам'яті його правнучка Єва.

В. Дідушицький написав п'єсу "Богдан Хмельницький", постановка якої у 1873 році мала великий успіх. Войцех був щасливим в особистому житті. Одружений з Севериною   Дідушицькою (1852-1925 рр.), він мав двох дітей доньку  Антоніну  та сина Владислава. 

Владислав був добрим господарем та прививав навики ведення господарства своїм дітям, не відгороджуючи їх від важкої,чорної роботи, що згодом їм допомогло вижити в умовах заслання, концтаборів та соціалістичної системи. Він, як і батько, займався політичними справами: при сеймі представляв Безпартійний Блок Співпраці з євреями, а також захищав інтереси українців.

Дружина Владислава - Євеліна (Єва) любила гори і мандівки. На початку ХХ ст. вона відвідала Північну Африку, Індію і Палестину. Пані була настільки вражена побаченим, що детально описала поїздку  в книзі "Індія та Гімалаї" 1912 р. Крім того вона друкувала свої статті у ілюстрованих журналах.

У Владислава від шлюбу із Євеліною Анелею Козібродською ( 1879-1965 рр.) народилася  донька Ангеліна Софія Роза( 1902-1981 рр.) - мати Єви, старший син Юліус Войцех (Юлек) 1901-1974 рр. та молодший - Войцех.

 (Туньо) 1913-2008 рр.

Сім'я Дідушицьких мешкала у  єзупольському маєтку до 1939 р. Тут народилася Єва Ценська та її середня сестра - Аня. Палац зберігся і зараз у ньому знаходиться місцевий санаторій. 

У 1939 р.

дідусь Єви Владислав був арештований більшовиками і перебував деякий час у тюрмі у Львові. Сім'я носила йому передачі до моменту поки охоронець не заявив: "Тут його нема". Обставини дальшої долі та смерті Владислава невідомі.  Євеліна Дідушицька  зуміла уникнути депортації, вдаючи, що паралізована. Далі вона переїхала із своїм сином Войцехом до Кракова, де проживала в родинах друзів і родичів. 27 травня 1944 року Євеліну арештували німці разом із сім'єю сина  Войцеха в результаті доносу інформатора. Після ув'язнення в Поморському вона була звільнена, а сина та родичів відправили у концтабори Равенсбрюк та Гросс Розен. Після війни Єва продовжувала жити  з сім'єю молодшого сина та іноді писала короткі оповідання і перекладала статті для журналів Вроцлава. 

Евеліна з сестрою Казею, сином Юлеком та чоловіком Владивлавом.

Щодо братів Ангеліни, то вона особливо близька була із Юлеком через невелику різницю у віці. 

Юлек одружився із Казимірою Стебловською та згодом у них народилися  дві доньки: Емілія  1930-2008 рр. і Єва (1932--?). Закінчивши юридичний факультет, Юлек  з дружиною та дітьми жив у батьківському маєтку, займався полем, розведенням коней арабської породи і пасікою. 

Після закінчення ІІ світової війни Юлек Дідушицький емігрував до Англії. Тут він заробляв на життя  реставрацією і продажем яхт. Вітольд, Ангеліна та Марія Ценські допомагали йому в господарстві. У 1974 р. Юліус помер в Лондоні від невиясненої хвороби. 

             Юлек і Ангеліна в Англії

Відразу після його смерті Ценські переселилися у Польщу, де у Вроцлаві мешкав молодший брат Ангеліни Войцех (Туньо). Історія його життя надзвичайно цікава.

 Туньо (1912 р.н.) від народження був слабкою дитиною, мав хворе серце. Це не завадило йому прожити  довге та активне життя. Природний оптимізм допомагав Войцеху долати хвороби та всі життєві негаразди, яких вистачало в умовах ІІ світової війни та тоталітарного режиму післявоєнної соціалістичної Польщі. Він був одружений чотири рази. Перший шлюб з Іреною Березовською тривав 7 років. У другому шлюбі з Марією Костецькою (1913-1945рр.) народився син  Антоні Владислав 1937-1997 рр. В час ІІ світової війни вона загинула в концтаборі, а Войцех дивом врятувався. З третьою жінкою Галиною Іреною Швіонтек (1915-1997 рр.) він був  особливо близький по духу. Галина завжди підтримувала його і допомагала реалізовувати творчі плани. У них народилася дочка Малгожата Марія 1949-1997 рр. 

Войцех-не менш колоритна постать, ніж його відомий прадідусь, в честь якого його назвали. Він відзначався кипучою енергією, бурхливим темпераментом та нестримною жагою життя. 

Войцех Дідушицький  увійшов в історію як відомий польськиий актор, співак, диригент, журналіст, автор пісень, кабаре, культурний діяч, музикальний та театральний оглядач, інженер. Реалізувати себе  йому не завадили несприятливі умови.

Під час ІІ світової, у травні 1944 р.   Войцеха з родиною арештували німці і відправили у табір для військогополонених в Пусткові. Навіть в таких умовах молодий актор, не уявляючи собі життя без мистецтва, організував табірний театр. Пізніше  його перевели у концтабір Гросс-Розен, де він був засуджений до смерті. Проте  йому вдалося уникнути вироку: у ньому  один із німців впізнав відомого співака. Напевно, в сорочці народився)) Протягом життя Фортуна не залишала його. Схоже, вона любить оптимістів))

 Після війни у соціалістичній Польщі Войцех  займав посаду директора камерного театру м. Кракова у  1945-1946 рр., а далі поселився у Вроцлаві. Навики отримані у Єзупольському маєтку батьків дали йому можливість стати директором мукомельних комбінатів в Нижній Сілезії. Він придумав новий сорт макаронів: на 1 тонну муки 4 яйця. Цим винаходом він гордився не менше ніж своїми досягненнями в області культури. Проте Войцех продовжує працювати  на царині мистецтва і в 1953 р. у Вроцлаві разом з дружиною Галиною  засновує кабаре "Дим сигарети", де виконуються львівські пісні. 

Кабаре швидко набрало популярності, оскільки відтворювало атмесферу довоєнного Львова. Колишня польська шляхта Східних Кресів, втративши все разом з Галичиною, приходила сюди, щоб відвести душу, згадати минуле і відчути себе як колись - панами.

Це не сподобалося пильним службам сталінської влади, тому починаються переслідування Войцеха і створюються різноманітні перешкоди у його творчій діяльності.

В умовах "відлиги" митець активізує свою діядьність і в 1963 р.  пропонує нагороду Орфей на фестивалі Варшавська осінь. 

Уже в часи пострадянської Польщі завдяки старанням Войцеха Дідушинського у Південному парку м. Вроцлава був встановлений пам'ятник Фридеріку Шопену в 2004 р. 

Войцех Дідушицький знав  Ф. Шопена особисто.

                     

Після смерті дружини Галини  1997 р. граф влаштував премію її імені, якою нагороджують  молодих театральних і музикальних оглядачів. Крім того, актор знявся у декількох фільмах та телесеріалі "Прокажена".

У 2002 р. 90-річний Войцех одружився четвертий раз на Ірині Малецькій. До самої смерті вони були нерозлучними. Ірина супроводжувала Войцеха на всіх заходах, оскільки він продовжував вести активне творче життя.

У 2006 р., незадовго до смерті, Войцех Дідушицький признався, що у 1949 р. змушений був співпрацювати із спецслужбами та попросив пробачення у всіх, хто від цього міг  постраждати. Він визнав, що це найболючіша сторінка його життя і відмовився від звання Почесного Громадянина м. Вроцлав, яке йому надали у 1999 р.

Гробівник Дідушицьких

Актор прожив цікаве та довге життя, в усіх життєвих ситуаціях поводив себе із справді графською гідністю.

Войцех не просто жив - він смакував життя. Усіх навколо себе він заражав оптимізмом. Духом Войцех завжди був молодим, його очі випромінювали юнацьку пристрасть, але тіло підвело...

 Помер він уві сні 2 травня 2008 р. на 96 році життя. 

Войцех Дідушицький залишив після себе велику мистецьку спадщину. Його шансон зберігає популярність.

Оскільки перші роки свого творчого життя провів у Львові, у його піснях простежується ностальгія за містом своєї молодості.

Войцех поповнив когорту цікавих неординарних особистостей роду Дідушицьких, з якого походила осівецька графиня Ангела Софія Роза в заміжжі Ценська.