Таємниця 41. Зникле поселення

Таємниця сорок перша. Зникле поселення.

         Історики дуже обережно ставляться до усних джерел і не особливо довіряють їм.  Проте  усні пам'ятки аж не можна ігнорувати повністю і сприймати їх як недостатньо досліджені археологами.
     Якось приходилося чути від старожилів села розповідь про те,  що в приселищній території, яку називають Зади, колись було місто із  назвою Гадківці. Там стояв замок, який розібрали після І світової війни. ( З погляду історії не так давно). Як стверджують старожили, ще й зараз, копаючи землю, можна натрапити там на залишки каміння старої фортеці.
   Так от, один із мешканців с. Осівці Гаврило Чорній (др. п. ХІХ ст.) в дитинстві біля потічка на  Задах знайшов срібну кружку з золотою каймою і написом. Батьки хлопця були неписьменними, тому звернулися в Бучач до юриста, який прочитав напис і сповістив, що у ньому іде мова про м. Гадківці. За знахідку родина отримала досить значну суму, за яку придбала один морг поля.
     Чесно кажучи, віднеслася до цієї розповіді, як до гарної баєчки. Тим більше назва поселення звучала так  по казковому Гадківці-гадати-згадувати- думати. Думайте, що хочете))
    Поселення із подібною назвою існує на берегах річки Нічлавки і зустрічається у стародавніх джерелах - Hadynkowce. Це щось інше, ніж думалося, але також цікаво.
    Зокрема, А.Бонецький на основі давніх документів повідомляє, що шляхтич Микола Куропатва (?-1580 рр.) гербу Шренява був дідичем ряду сіл в тому числі Бобулинець, Киданова та Hadynkowiec 1578 р.

Герб Шренява

Тут же про цього Куропатву розповідається, що він служив галицьким войським 1555 р., тобто під час воєн, коли шляхта відправлялася на збори, він стежив за порядком у повіті та охороняв шляхетських дружин і дітей, заступав каштеляна під час війни. 
У 1574 р. Микола  Куропатва був депутований до землі галицької від генеральної конфедерації війська руського після втечі Генрика Валуа (1573-1574 рр.)
   Але вищенаведене свідчення ще потребує значних додаткових досліджень.
P.S.
Особлива вдячність за значну кількість виявленої інформації з історії сіл, генеалогії родів та історії гербів від сучасних краєзнавців  А.Бонецькому.

Жаль, що А. Бонецький (1842-1909рр.)-польський геральдик та генеалог встиг описати історію польських шляхетських родів тільки від А до М., хоча в його списку запланованих досліджнень були і Ставинські ( Stawinski), і Зарваницькі ( Zarwaniccy)...

Таємниця 40. Цивінські

Таємниця сорокова. Цивінські- дідичі с. Осівці.

Цивінські гербу Пухала-рід багатьох сімей, які походять з  Цивіні. А поселень з такою назвою існувало 7.  Перша письмова згадка про Цивінських відноситься до 1442 р.,часу правління Владислава ІІ Варненчика (1434-1444 рр.) Із неї ми дізнаємося про Цивінського Яна сина Павла, життя якого було пов'язане з діяльністю при Краківському університеті.

Цивінські були досить впливовою родиною і  в різні часи сприяли обранню на королівський престол Августа ІІ, Августа ІІІ, Станіслава Августа. Цікавим для нашого дослідження є повідомлення 

Адама Бонецького  про Симона, сина Антонія і Францішки з Міклашевських, волковського войського, який взяв під заставу в 1596 р. двір торунський  повіту слонімського у Язловецької (напевно Ядвіги). Швидше всього саме від  Симона почався рух цієї гілки Цивінських у Східну Галичину. З часом  і Осівці стали власністю Цивінських. 

Точно можемо говорити про Андрія Цивінського, який легалізувався в Галичині у 1782 р.  

 

А.Бонецький Т.3

Це той Андрій-картяр, про якого свідчила Єва Ценська. Саме від нього Цивінські заселили Осівці. Дякуючи опису давніх документів А. Бонецького, дізнаємося про родовід Андрія Цивінського з Осівець.  Його сини Ян і Ігнацій були прийняті до лона  станів у 1817 р. Про Яна документальна історія мовчить, а от про Ігнація залишилося багато свідчень в Шематизмах. Внуки Андрія, діти Ігнація- Францішек і Зенон стали членами Станів у Відділі  Станів у 1841р., 1842 р. Францішек, крім Осівець, володів селом Плотича, яке купив у Маріуція Дідушинського у 1850 р. і передав його у власність синові Андрієві, де той, згідно із даними Шематизмів дідичив  з 1861 до 1910 рр. Далі властиком Плотича став Констанцій Цивінський. Останнім патроном цього села був Януш Цивінський, який господарював тут до рокового 1939 р.( за дослідженням Ірини Пустиннікової).

Другий син Франциска Ігнатій господарював у с.Осівці.

Крім того, Цивінський Франциск значиться дідичем с. Делієве (у Шематизмах). Сусіднє село Лани також змінювало своїх власників по лінії Цивінських. Воно належало Розалії Цивінській-сестрі Андрія ( 1880-1896рр.), далі Марії Ценській з дому Цивінській, дочці Ігнатія з Осівець (1909 рр.) та Рафалу Цивінському-сину Андрія? (1912-1914рр.) Саме від Цивінських у с. Водники отримала маєток Ольга Стравинська в дівоцтві Ценська від матері Марії з Цивінських, що родом з Осівець. Правда, патроном с.Водники значився Роман Потоцький.

Приналежність села Осівців Цивінським  підтверджена архівними джерелами. Це стосується  Ігнатія (1784-1836),Франциска (1836-1861рр.) і ще одного Ігнатія-онука Ігнація-старшого (1861-1893 рр). -《вказані роки стосуються патронування.》

 Про Ігнатія-старшого знайдено згадки в "Переписі церковного майна 1784-1803рр ". 

  а також у Францисканській метриці 1822 р. Франциск та Ігнатій - молодший вказуються як патрони села у Шематизмах. Про Андрія свідчить А.Бонецький.

Ігнатій-молодший у  Переписі церковного майна 1784 -1803 р. залишив свій автограф як  власник села (патрон), а також у Францисканській метриці 1822 р.

Перепис

Францисканська метрика

У Шематизми з 1836 р. до 1861р. патроном села вказують Франциска Цивінського-сина Ігнатія.  

А з 1861 р. до 1893 р. володів Осівцями  Ігнатій Цивінський-молодший. Із Шематизмів  дізнаємося, що він активно займався громадською діяльністю: у 1876 р. був членом окружної шкільної ради в чортківському, заліщицькому, борщівському, бучацькому повітах, делегатом повітової ради в м. Бучач, у 1883 р. ввійшов до Тимчасової повітової комісії в м. Бучач, де  роль заступника виконував його зять Станіслав Ценський. Крім того, Цивінський входив до групи вищих посадовців і, як порядний господар, посідав пост президента окружного бучацько-чортківсько-заліщицького відділу Господарського товариства.  З 1893 року у Шематизмах власником села с. Осівці вказується його зять Александр Потоцький.
Із родоводів польської шляхти дізнаємося, що Ігнатій син Франциса, онук Ігнатія народився у 1820 р. У 1850 р. він одружився із Вандою Цивінською 1832 р.н. Відомо, що у них було дві дочки: Марія 1854 р.н. та Олена 1860 р.н.  Олена вийшла заміж за Александра Потоцького родом з Конієполя (місто в графстві Ченстохова), представника знатного роду гербу Пилява Золотої гілки.
Для Александра це був другий шлюб. Першою його дружиною була Феліція Ревуцька, з якою він одружився у 1870 р. Дітей у Александра не було ні від першого, ні від другого шлюбу.
Марія Цивінська у 1870 р. вийшла заміж за Станіслава Ценського - шляхтича із с. Вікно (зараз Гусятинського району) 1849 р.н. У подружжя народилося 6 дітей.

Герб Пухала роду Цивінських власників с. Осівці у 1778-1893 рр.

Після смерті Ігнатія с.  перейшло у власність його дочки Олени Потоцької та зятя Александра також частку земельних володінь в Осівцях отримала і старша дочка Марія в одружені Ценська, що проживала з сім'єю в с.Вікно.

Патронами після смерті Ігнація Цивінського у Шематизмах вказуються "нащадки Ігнація".

Далі село Олена Потоцька з Цивінських переписала дітям своєї сестри Марії в замужестві Ценської.

Таємниця 39. Королівська грамота для Януша Зарванички 1442 р.

Таємниця тридцять дев'ята. Зарваницькі-перші відомі власники села Осівці.

Зарваницькі - древня шляхетська родина, згадки про яку зустрічаємо у документах 40 рр. 15 ст. відносно с. Осівці та інших сіл Східної Галичини в "Актах земських та гродських"1440 р., "Зборі документів малопольських "та "Каталозі пергаментних документів".
Прізвище походить від села Зарваниця, яке знаходиться на відстані 14 км від с.Осівець. У документах Януш виступає патроном села Зарваниця у 1436-1447 рр. Оскільки село було його дідівщиною і основним маєтком, звідси і назва роду. В Актах гродських і земських згадуються також Симон (у 1464 р.,1465 р.) Яків (у 1456-1465 рр.) Іван (у 1445 р.) та Анна (у 1470 р.), Зарваницькі. Відомо, що  Анна була родом із с. Золотники, які на той час знаходилися у власності Петріуса Золотницького. У яких родинних відносинах вони були між собою можемо тільки здогадуватися.
Інформація про Януша Зарваничку в Осівцях зустрічається в Актах гродських і земських датована 30 травня 1440 р. У цих актових книгах зібрано документи 15-18 ст., які вписані або засвідчені різними судами: земськими, гродськими, підкоморськими, сотенними, полковими, генеральним військовим судом, магістратами і ратушами України з метою надання їм юридичної сили.

  Нас цікавить документ 772. Його зміст такий: "Зарваничка і Станіслав.  У відповідності до рішення міністерського суду стягнення, яке має заплатити Масхка з Осівець прокуратору Станіславу, залишається таким же і штраф у сумі 3 марки виконавцеві і 3 марки - суду".
Позивачами виступають Зарваничка і прокуратор Станіслав, який і в інших документах стосовно Осівець не раз згадується на цій посаді. Прокуратор - це управляючий майном, довірена особа пана. Він вів справи у селі від імені дідича (власника), керував сільськогосподарськими та іншими роботами. Хто такий Масхка (можливо Мошко)? Швидше всього орендатор. Все вказує на те, що Зарваничка в цей час володів селом де-факто.
Юридичне право власності на село Януш Зарваничка отримав на основі Королівської дарчої грамоти від короля Владислава Варненчика  24 квітня 1442 р. Вона виявлена у "Зборі документів малопольських". Відповідно до її змісту король надає Янушу Зарваничці  у володіння с. Осівці з правом облаштування тут своєї резиденції.

Із розглянутих матеріалів ясно, що на той час було два види надання маєтностей (за аналогією із староствами). Негродове володіння - королівський маєток, що знаходився в користуванні (оренда, застава), при цьому функції держателя обмежуючись лише управлінням власне королівським маєтком. Гродове - королівські маєтки,  що знаходиться під  управлінням шляхтича та  призначалися для власне його утримання.                            Судячи по змісту грамоти, наданої Янушу Зарвничці, село він отримав як гродове? володіння для утримання  родини, оскільки в документі міститься дозвіл на заснування в с.Осівці його резиденції. Можливо саме Зараничка заклав в Осівцях оборонний замок на г. Бручевиці після отримання королівської грамоти на володіння селом.
   Ще дві згадки, уже про Якова Зарваницького знаходимо у Каталозі пергаментних документів.

Можливо саме таким шляхом, як описано в документі 256, і село Осівці перейшло від Зарваницьких до Бучацьких.
 Незабаром родина Зарваницьких згасла, оскільки в пізнішому часі ніде про неї не знаходимо згадок, навіть невідомо до якого гербу належали ці Заранички. Так завершився не один шляхетський рід, оскільки шляхтичі -це представники військового стану населення і масово гинули у війнах.
Документи свідчать, що Зарваницькі володіли селами Росоховатець, Суснівка,Сарни,Зарваниця,Осівці...

Таємниця 38. Бучацькі в Осівцях

Таємниця тридцять восьма.
 Бучацькі - землевласники в с. Осівці у 15-16 ст.

Генеалогія роду Бучацьких гербу Абданк.

 Герб панів Бучацьких Абданк

 У другій половині ХV ст. село Осівці стало власністю панів Бучацьких. Так вони іменувалися, оскільки найкращою перлиною своїх багатств вважали Бучач, де знаходилася резиденція Михайла гербу Абданк. Після отримання Бучача у володіння він почав писатися «Michael Habdanecz heres de Buczacz»-таким чином став засновником династії панів Бучацьких.
Протягом  к. XІV ст. – п. п. XV ст., Бучацькі гербу Абданк у Східній Галичині були однією із  найвпливовіших родин. Вони відіграли значну роль у завоюванні Казимиром ІІІ Поділля і Галичини після закінчення династії Романовичів у Галицько-Волинській державі, яка втратила останнього правителя Юрія ІІ Болеслава у 1340 р. За даними історика С. Ковальського Абданки почали осідати на землях колишнього Руського королівства починаючи з 1360 р., у часі війни за галицько-волинську спадщину між Польщею та Литвою.  Вони облюбували собі східні кордони колонізованих поляками руських земель, мали маєтки на Поділлі, в Східній Галичині  та поширили свій вплив на Пониззя. Більшість  представників роду Бучацьких Абданків займали високі державні посади. Пани Бучацькі прославилися при захисті Галицької Русі і Поділля від монголо-татар та турецько-татарських набігів.  У 1373 р. Михайло Абданк для протистояння ворожим набігам заклав Бучацький замок.

             
Це все, що залишилося від нього на згадку про Абданків у м. Бучачі-уламки їхньої давнішньої слави)
Бучацькі утримували й інші замки -  оплоти Польської Корони: Язловецький, Червоногородський, Підгаєцький, Монастириський, Кам'янець-Подільський та безліч дрібних.

Підгаєцький замок ( не зберігся)

Кам'янець-Подільський замок (1871р.- Наполеон Орда - білоруський художник і не тільки)

Язловецький замок (реконструкція Качора В.І.)

Кам'яний замок в Червоногороді в такому вигляді зведений у 17 ст. та декілька разів перебудовувався. За часів Бучацьких він був дерев'яним.

Монастириський замок згадується у документах 1443 р. Пізніше був перебудований на палац. Зараз тут тютюнова фабрика.

Як істинні католики пани Бучацькі вживали заходи для поширення католицизму на захоплених землях: надали кошти для перебудови і утримання костелу в Бучачі,  Язлівцях, Підгайцях, Литвинові та менших населених пунктах.

  За вірну службу  Короні Михайло Бучацький шляхтич отримав від польських королів велику кількість бенефіцій: Рукомиш, Устя-Зелене - від Казимира ІІІ (1333-1370 рр.), Бучач у 1372 - від Володислава Опольського (1372-1378, 1385-1387рр.) рр.)-намісника угорського  та польського короля в Галичині Людовіка (1342, 1370-1386 рр.). Крім того Михайло користувався земельними володіннями поблизу Білгорода та Очакова. У 1392 р. король  Владислав ІІ Ягайло (1386-1434 рр.) надав Габденичу у власність село Кийданов (Kujdanow)  Трембовельського повіту на річці Стрипа («Coidanow in districtu Trmbovliensi in fluvio Stripa»), на прибутки від якого той  виряджав " до служби одного воїна зі списом і двох стрільців зі зброєю та кіньми."

Аkta grоdskіe i ziеmskіe… — Lwów, 1884. — Т.10. — 549 s. — S. 2. (пол.), (лат.)
 Крім вищеперечислених маєтностей, в  різні часи Бучацькі шляхтичі володіли Язлівцем ( з 1436 р. Теодор), Підгайцями ( з 1414 р. Михайло-син), Червоногородом (з 1434 р. Теодорік), Баришем ( з 1454 р. Теодорік та його нащадки), Монастириськами (1454-1478 р. брати Бучацькі), Чернелицею ( з 1454 р. Теодоріх та його нащадки), Чешибісами (нині Єзуполь; з 1435 р. Михайло Бучацький), Коцюбієвим (Одеса; з 1442 р. Теодорик). Село Осівці було власністю сина Михайла Абданка - Теодорика Бучацького-Язлівецького та його потомків.
Бучацькі дбали про розвиток міст, добиваючись від королів надання їм Магдебурського права-права міст на самоврядування. Бучач отримав магдебургію у 1393 р, Червоногород - у 1448, Монастириська - перед 1454 р., Бариш - у 1599 р., Язлівці та Порохова. Від Язлівця до Підгаєць, проходив відрізок Великого Шовкового шляху з Кілії й Білгорода до Львова.
 Це давало Бучацьким великі доходи із купецького мита
                      

... і вони часто цим зловживали, як свідчить нижчеподаний документ))

 У Михайла Абданеча було троє синів: Теодоріх, Михайло та  Михайло-Мужило.

Один із синів Габденича Михайло 
 отримав у 1414 р. як посаг від дружини Єльжибети з Княгинич Підгайці, а від батька - Бучач, тому найчастіше  підписувався Michael de Buczacz de Podhajce. «Пан Михал Бучацикии честьникъ и староста галицикии» згаданий у присяжній грамоті князя Федька Несвізького польському королю Владиславу-Ягайлу, яка була дана у м. Кременець 7 вересня 1434 року. Саме Михайло переконав цього руського князя перейти від Свидригайла, який намагався зберегти Поділля за Литвою, до Владислава ІІ Ягайла. В квітні 1435 р. князь Федько Несвізький знову дає королю Владиславу-Ягайлу присяжну грамоту у «Черняховє», і  в тексті знову згаданий як свідок  Михайло Бучацький-Підгаєцький. Цікаво, що Михайло в цих грамотах названий зразу ж після пана «Вацнець староста руский найвышьй», що свідчить про його значну роль на теренах Східної Галичини. Наприкінці 30-х років XV століття Михайло Бучацький «который в Каменцу Подолском был старостою», приклав усі зусилля, щоб землі межиріччя Стрипи і Смотрича залишилися у складі Польського королівства. Після переходу Західного Поділля до Польської Корони (у чому Михайло Бучацький зіграв не останню роль) він отримав від короля багато земель та найвищі посади: староста галицький (1414-1436), каштелян галицький (1433-1437), чесник (чашник, що відповідав за королівську пивницю) галицький (1434р.), подільський воєвода ( 1437 р.),  староста в Долині. Як воєвода він відповідав за зібрання  посполитого рушення шляхти,  головував  на сеймиках, здійснював нагляд за містами: встановлював ціни на товари, контролював  міри ваги, розміру, об'єму. Як каштеляну йому належала військова влада. Він мав право брати участь у королівській раді (сенаті). Як староста шляхтич був наділений поліцейською владою і представляв інтереси короля на місці. Тобто, як бачимо, Михайло Бучацький володів надзвичайно широкими повноваженнями на ввірених йому територіях.  У 1437 р. король надав Михайлові у володіння Чесибіси (Єзуполь) та Ганнусівку.  Цей шляхтич загинув в битві з військами татарського хана Ахмата 1 червня 1438 р. Його гробівець знаходиться у львівський катедрі.

Надгробок Михайла Бучацького в Латинській катедрі м.

 Львова, де існувала родинна каплиця Бучацьких. С. Бронич, який називає його гетьманом, наводить текст епітафії:

Incomparabilis heros Michael Buczacius; Podoliae Praefectus, hic condi sua ossa voluit. Cujus si virtutem spectes, Viator, satis vixit! Si aetetem? parum. Is siquidem profligatis toties Valachis, Tartaris, Incubatorobusque Magni Ducatus Lithvanie, quum Patriam; Avitamque horeditatem defensurus, cum Barbaris animose conflixisset, circmventus a multitudine; maluit in praelio foetiter occumbendo: egregiam sui memoriam relinquere, quam furiendo: turpiter avitae gloriae deesse.

У журналі «Lwowianin» (редактор Людвік Зелінський, 1830—1840-і) вказувалось, що його надгробок у львівській катедрі був з часом перенесений до каплиці Замойських, а надписи на ньому зникли під час воєн та різних несприятливих обставин. Його авторство приписували майстру Панкрацеві Лябенвольфу (Нюрнберг).

 Після загибелі брата Михайла Бучацького Мужило став опікуном його малолітніх дітей і вдови Ельжбети (до 1444 р.) У  1460 роках король Казимир ІV Ягеллончик (1444-1492 рр.) призначив Мужила каштеляном кам'янецьким та в 1465 році - воєводою подільським. Він володів досить обширними маєтностями. 2 березня 1456 р., згідно запису в книзі галицького суду Михайло - Мужило купив с. Козів у Теребовлянському повіті. До нього також перейшла нероздільно з братами родова резиденція у Бучачі, тому він підписувався Михайло "з Бучача і Мужилова". Шляхтич посідав також у 1457 р.- Пишківці, у 1469 р. села Тудорів, Білий Потік, Бичківці, Голгоча, Лопушно  Теребовельського повіту.

 Таким чином «Моужыло Боучацски» став одним з найвпливовішим з панів на теренах Східної Галичини. 
Із трьох синів Мужила одружився тільки молодший Давид, але три Давидові сини не залишили нащадків. Так завершила своє існування одна із гілок панів Бучацьких. Відомо, що у Михайла - Мужила було ще дві дочки Маргарита і Варвара. 
                    
Та найбільше цікавить нас родова лінія  сина Михайла Абданка Теодора, бо саме він був власником с. Осівці, про що зустрічаємо інформацію в Актах земських і гродських 1453 р.

У документі сповіщається про те, що Теодор Бучацький передав у заставу за  позику 60 марок с. Осівці  і Бобулинці нобілю Ніколао Трояну з Осівець. ( До речі, якщо Теодорик за борги закладав Бобулинці, то він ними володів! ) В інших документах позикодавець іменується уже "Ніколо Троян з Бобулинець" (в принципі, переселятися недалеко))). 

Це ім'я зустрічається у 3 судових тяжбах 1462 року із прокуратором с. Осівці Станіславом Гловачем, який ще з часів Януша Зарваницького порядкував тут як адміністратор. 

Цікаво як с. Осівці перейшло у власність від Зарваницьких до Бучацьких. Напевно,  таким же шляхом як сповіщається у  документі  1456 р.- шляхом невиплаченої застави або куплі - продажу. (Королівської грамоти на володіння селом Бучацькими не виявлено. Така грамота була видана Янушу Зарваницькому у 1442р.). Найчастіше, маючи великі володіння, власники лише зрідка з'являлись у своїх маєтностях, передавши їх у руки адміністраторів або пускаючи у вільний обіг-оренду (повну чи часткову), заставу і навіть продаж. 
 Як би там не було, але попередні власники Зарваницькі недовго порядкували (з 1442 р.) в с.Осівці, згодом воно стало набутком Теодора Бучацького.

 Відомо, що Теодор - каштелян кам’янецький у 1442 р., староста генеральний подільський у віно  від дружини Катерини перед 1449 роком отримав Мартинів, Монастирище та містечко Язлівець, яке обрав за свою резиденцію і виділив кошти на розбудову Язлівецького замку. З  того часу шляхтич став іменуватися Теодор з Бучача і Язлівця, ставши засновником династії Язлівецьких. 

Теодоріх біля Язлівецького замку. Качор І.В.

         Разом з братами Михайлом та Михайлом-Мужилом Теодорик  відвоював у литовців замки Кам'янця, Смотрича, Скали, Червонограда, завдяки чому Владислав ІІ Ягайло захопив Західне Поділля. Він допоміг королеві звільнитися з полону, а пізніше, коли Теодорик сам потрапив у неволю до Свидригайла, Владислав ІІ Ягайло  обміняв його на комтура тевтонців Вернера фон Нессельроде. З наступним правителем Владиславом ІІІ Варненчиком Теодорик був не в ладах і навіть сидів у тюрмі за змову проти нього. Проте згодом присягнув йому і повернув собі усі втрачені посади. Із досліджень С. Баронча відомо, що за позику королю  Теодорик взяв у заклад кам'янецький замок. Крім того Казимир IV  Ягеллончик надав йому  прикордонні замки Калавур, Хаджибей (Одеса), і 3000 злотих на їх упорядкування - за твердженням польської дослідниці  А. Дйорфлерувни.

 С. Баронч вважає, що у  1450 р. Теодоріх поліг у бою під час молдавського походу на Красному Полі.  За іншими версіями помер у 1456 р. або після 1464 р. У всякому разі дата 1450 р. ніяк не підходить, оскільки у Актах земських і гродських про нього іде мова у документі датованому 1453 р., а уже в 1456 р. згадуються лише його сини.

Після смерті Теодорика в Осівцях стали порядкувати його нащадки  – Бартош, Михайло Бучацький-Язлівецький та Іван Бучацький-Монастириський.  Посаду кам'янецького старости унаслідував від батька Бартош. Він також займав пост генерального старости подільського. В числі батьківської спадщини серед інших населених пунктів Бартошу перейшло у власність с.Осівці. Про це свідчить документ застави села від 12 жовтня 1456 р. в «Актах ґродських і земських», де  вказано, що Бартош з Язлівця, власник поселення — староста кам'янець-подільський, у випадку невчасного повернення боргу каштеляну галицькому Яну з Княгинечів ( Володкевичу) повинен передати йому права на ряд сіл в тому числі і с.Осівці (Hvsowcze).

 Бартоломей прожив недовге життя, навіть не встиг одружитися. Він поліг  у битві з татарами. Після його смерті молодші брати Михайло і  Ян разом успадкував його частину родинних маєтностей та ... заборгованостей. Зокрема, у  документі 1460 р. Михайло Бучацький перебирає на себе боргові зобов'язання загиблого брата Бартоша перед Іваном Княгинечем: за грошову позику,  в разі її не виплати, передати Княгинечу у володіння ряд сіл, в тому числі Осівці.

Михайло отримав після брата Бартоша не тільки борги та частину його земель, але ще посаду кам'янецького старости. Крім того, Михайло був стольником  галицьким з 1493 р., підкоморієм галицьким, стольником і старостою  червоногородським. Як підкоморій повітовий він розглядав земельні суперечки поміж шляхтою в підкоморському суді, брав участь у розгляді справ в каптуровому суді.
 Посада стольник, що раніше передбачала завідування сервіруванням столу і обслуговуванням трапези короля, на той час стала просто престижним званням.
 Шляхтич володів селами Возилів ( продав у 1458 р.), Устя ( продав у 1461 р.)  У 1443 р. в заставу ( в оренду) отримав  Золочів, про що король Польщі Владислав ІІІ Варненчик у Варадині видав грамоту, в якій " Міхалу з Бучача" призначалися 100 гривень, на упорядкування тут королівщини (земель  королівського домену-особистої власності королівської сім'ї). Від батька йому перейшли Язлівці, тому саме лінії Михайла продовжився рід Бучацьких-Язловецьких. Його син Ян називав себе Литвинівським, оскільки володів Литвинвкою. Миколай і Петро Чешебіськими, бо осіли в с.Чешебіси (Єзуполі). У  Михайла Бучацького-Язлівецького з дружиною Єлизаветою Ходецькою було 5 синів. Четвертий син Михайло загинув під Красним полем. По чоловічій лінії рід продовжив тільки наймолодший Якуб.

У 1463 р.( або 1469 р.) частина вотчини Бучацьких була викуплена рішенням Сейму ( за повідомленням Дюрфлерувни А. (Dörflerówna A ) в Польському Словнику Біографічному).  Ще у 1465 р. с. Осівці залишилося у власності братів, оскільки Іван та Михайло Бучацькі  згадуються як його власники у документі 1465 р. 

У цьому судовому рішенні іде мова про  заставу села Осівці братами Бучацькими Яну із Нєнчина за позику 200 угорських флоринів чистого золота. Це останній документ, в якому  згадуються  Михайло Бучацький-Язловецький та його брат  Іван стовсовно маєтностей у с. Осівці в «Актах земських та гродських», хоча відомо що Ян помер у 1492 р., а Михайло Язловецький у 1511 р.
Судячи із того як пани Бучацькі наліво і направо закладали Осівці, вони не сильно переймалися його опікою. Тим більше, що це село було лише незначною каплею їхнього величезного багатства.
У 1469 р. брати вирішили поділити  батьківський спадок. Польський дослідник Адам Бонецький з цього приводу повідомляє: "Michał, w 1464 r. starosta czerwonogrodzki; w 1468 r. trzymał to starostwo z bratem Janem, z którym w 1469 r. dopełnił działu dóbr. Michał wziął starostwo czerwonogrodzkie, Jazłowiec, Seret, Sipowce etc.; Jan Monasterzyska, Lackie, Przewłokę, Czerlenie etc. (AGZ. XII)."  
З 1469 р. історія с. Осівець розвивається без участі Бучацьких.
Наступними власним власником села стає пан Яблоновський гербу Прус у відповідності до даних із книги «Zródla dziejowe» («Історичні джерела»)«Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. Cz. 2» (1903), ст. 313.
Проте відсутність с. Осівці у власності Бучацьких абсолютно їх не розорила)) Вони продовжують процвітати (ще деякий час).
Яблоновський, вірогідно, отримав Осівці, які на той час були уже власністю Сейму, від короля за службу.

Третій син Теодорика Ян Бучацький
заклав рід Бучацьких-Монастириських, оскільки облаштував у Монастириськах (Монастирищі) свою резиденцію і став підписуватись Монастирський. 
Він володів великою кількістю сіл: Порохова ( тому часом писався Ян з Порохови), Коростятин, Ляцьке, Чернелиця, Переволока, Осівці  ( разом з братом Михайлом)  а також містами Язловець, Бариш, Монастириська. 

У шлюбі з Барбарою з  Олеська з роду Сененських 29 березня 1543 р. народився єдиний відомий син Миколай Язловецький -Монастириський (?- 1555) - каштелян кам'янецькицький.

Від батька Теодорика Миколай отримав міста Мартинова і 5 сіл, з містом Монастириськ. Він зумів повернути і втрачені родинні маєтки: бл. 1544 набув від белзького воєводи Миколая Сенявского місто і замок Язловець, місто Новосілку і 17 сіл (маєтки перейшли свого часу як посаг до Сенявських). З того часу почав підписуватись Язловецький-Монастирський. Р. Желевський повідомляє, що  Миколай з 29 березня 1543 р. став посідачем «Червоногородського ключа» — міста і замку з належними селами, а  14 березня 1544 р. за згодою короля передав права власності на замок у Червоногороді та належні села синові — Єжи (Юрію) Язловецькому.  Крім того Миколай володів Баришем, де впровадив Магдебургське право у 1599 р., та був одним із комісарів королівщини Жидачів.

Жидачівськи замок. Реконструкція Качор В.І.

Микола прославився як досвідчений воїн — вояк королівської роти, захисник східних кордонів Польського королівства від турецько-татарських набігів. Зокрема, відомо, що він брав участь у битві з татарами під Скалою, за що 4 січня 1522 р. був звільнений від деяких податків. Із Евою з Подфіліпських мав троє дітей: двох дочок і сина. Анна вийшла заміж за шляхтича гербу Цьолка, Друзяна продовжила рід Потоцьких, ставши другою дружиною підкоморія галицького Якуба  з Потока.

Єдиний син Миколи Юрій
Язловецький – Монастириський (1510-1575 рр.) - п'ятий великий коронний гетьман Речі Посполитої в 1569–1575 рр., найбільше прослав рід.
Він був людиною непересічного розуму, рідкісної хоробрості.
Це дозволило йому зробити блискучу військову кар'єру від ротмістра- старшого офіцера  кінноти до польного гетьмана коронного— заступника командувача армією, а в 1569 р. він отримав найвищу військову посаду в державі гетьмана великого коронного -  командира усієї польської коронної армії. Крім того Юрій зайняв ще ряд посад: каштелян кам’янецький 1564 р., воєвода подільський 1567 р., воєвода руський і староста кам’янецький 1569 р. У час укладення Люблінської унії і становлення Речі Посполитої, шляхтич підписував акти приєднання Київщини, Волині, Підляшшя до Корони Польської. Його гетьманування припало на початок часткової легалізації козацтва, тому  до підрозділів піхоти він ввів 300 козаків. Оскільки велика загроза ішла тоді із півдня через постійні набіги турків і татар, гетьман все життя захищав степові кордони.

Юрій біля Язлівецького замку. 

Качор І.В.

Реконструкція Язловецького замку . Качор І.В.

Одружившись з Ельжбеттою Тарло гербу Топор, Юрій залишив 8 нащадків: 4 синів та 4 дочки. Проте його сини не зоставили потомства. Зі смертю молодшого сина Юрія Ієроніма Язловецького, 1607 р. рід Язловецьких  по чоловічій лінії закінчився. Так завершилася друга гілка Бучацьких від Яна Бучацького - Монастириського. Ієронімові багатства перейшли до сестри Ядвіги, яка прожила найдовше.
Про Бучач знаємо, що він переходив у власність по роду
Михайла Бучацького-Язлівецького.  З його  чисельного потомства Якуб Бучацький,  був останнім, у кого народились сини. Онуків йому подарувала  лише донька Катерина. Вона вийшла заміж за Яна Творовського з дому Пилява, що прийняв прізвище Бучацький (хоча часто його називали Бучацький-Творовський).  З цього часу бучацькі маєтності перейшли до Творовських гербу Пилява, що почали називатися Бучацькими гербу Пилява. Дочка Миколи-підкоморія подільського,  онука Яна Катерина вийшла заміж за Андрія Потоцького, але Бучача не унаслідувала.  Сини Миколи Ян та Юрій не продовжили роду.

Останньою власницею Бучача з лінії Бучацьких- Творовських гербу Пилява стала сестра Миколи Катерина, онука Яна Творовського - Бучацького гербу Пилява, яка вийшла заміж  за Станіслава Ґольського.

Оскільки нащадків у Гольських не було, Станіслав  1612 р. передав Бучач у спадок своєму братові Янові Гольському, який через рік помер, тому власницею міста стала його дружина Зофія із Замеховських. Надалі Бучач та ряд сіл Бучацького ключа перейшли до Стефана Потоцького у 1620 р. від Зофії Гольської в результаті справи про Скарби Підгаєцького замку.
Змінюються часи-змінюються власники...

 Witalij Michałpwski. Egzekucja dóbr rodziny Buczackich — Jazłowieckich — Tworowskich na Podolu w 1564 roku.— S. 401. (пол.)