Таємниця 45. Свобода віросповідання в селі

Таємниця сорок п'ята.Свобода віросповідання в селі.
Вона була не завжди.
У польсько-австрійські часи  релігійне питання стало предметом польсько-української протидії. Після підписання Берестейської церковної унії у 1596 р., в результаті якої утворилася уніатська (греко – католицька) церква, православ’я ще тривалий час на землях Східної Галичини зберігало міцні позиції. Проте упродовж 1691 - 1701 рр., на унію перейшли три  великі західноукраїнські православні єпархії: дві галицькі (Перемишльська і Львівська) і одна волинська (Луцька).
   Церква і приход села Осівці належали до Львівської єпархії. Внаслідок розподілу Львівської єпархії  осівецька парафія увійшла до Галицької єпархії, а  у 1885 р. – до Станіславської. Отже, греко-католицьке віросповідання утвердилося в селі Осівці  в кінці ХVІІ ст.- на початку ХVІІІ ст.
Після трьох поділів Речі Посполитої Галичина стала територією Австрійської імперії.
Галичина, Буковина та Закарпаття були найнужденнішими регіонами Австрії. Для господарського та культурного піднесення краю   імператори Марія – Терезія (1740-1780 рр.) та Йосип ІІ (1780-1790 рр.) провели ряд реформ.
Особливо велике значення для українського населення Східної Галичини мала  освітня реформа. Під час її проведення був заснований «Барбареум» — перша греко-католицька семінарія при церкві св. Варвари з метою утвердження унії. Офіційна назва: «Королівська греко-католицька Генеральна Семінарія у Відні при св. Варварі». Саме у стінах цього навчального закладу було зрощено покоління греко-католицьких священиків, які стали лідерами національно-культурного відродження в українських селах Галичини. У 1783 р. було засновано   Генеральну Духовну Семінарію у Львові, де  продовжували свої студії студенти «Барбареум» родом з Галичини. В наступному році Барбареум був закритий. У часи "освіченого абсолютизму" відбулося відновлення Львівського університету (1784 р.) та Галицької греко-католицької митрополії (1808 р.).
В умовах відсутності власної держави греко-католицька церква відігравала консолідуючу роль в українському суспільстві, підтримуючи розвиток культурно-освітнього життя українського населення Східної Галличини. З огляду на це патрони с.Осівці- поляки-римо-католики не були зацікавлені у підтримці греко-католицької церкви, яка існувала, як осередок українства у селі. Всі клопоти опіки церкви лягали на плечі місцевого греко-католицького священика.
В с. Осівці з присілком Гупало станом на 1832 р. парохом (парафіяльним священиком) був о. Василь Ленкавський. На утримання пароха виділялася дотація (пожертва): орного поля - 37 морг ( 1 морг - 0,57 га) , сіножаті - 1144 сажні (1 сажень- 2,16 м) - з  того мали виплачуватися податки. Два морги поля становили богослужебну фундацію і до дотації не входили.

Священником у с. Осівці служив Амросій Васильович  Крушельницький- батько  всесвітньовідомої співачки Соломії Крушельницької. Крім того, він провадив тут хор та аматорський театр. Із дружиною Теодорою Марією  з роду Савчинських о. Амвросій мав десятеро дітей. Із них четверо стало відомими співаками: Анна, Емілія та Антон. Та найбільше своїм талантом прославила Україну в світі їх старша дочка Соломія.
Один із парохів села Осівці, Вікентій Кузик, який був висвячений у 1876 р. та інстальований в Осівці в 1886 р. заснував читальню ім. святого Володимира. Правда, вона не отримала визнання місцевого населення, оскільки підтримувала москвофільські тенденції  та поширювала літературу, надруковану незрозумілим для населення язичієм - сумішшю старослов’янської, російської та польської мов. Поховання В.Кунзика знаходиться на старому кладовищі села. Про цього пароха залишилися в селі не найкращі спогади. Для того, щоб він дав шлюб або провів якийсь інший обряд необхідно було відробити в його господарстві 3 дні.
Людська пам'ять живе довше ніж ми собі думаємо.
Греко-католицькі священики в Галичині не тільки виконували свої прямі обов’язки, але усвідомлювали свою відповідальність  у справі поширення освіти  та культури серед українських селян.

Відомо, що  дерев’яна греко-католицька церква в селі була збудована у 1796 р.
«Сама будова, споруджена, мабуть, сокирою невідомого майстра відзначалася м’якістю ліній. Ікони стінах церкви та царських воротах нагадували лиця добрих свояків, позбавлених суворості неземних істот» - згадує П. Рогатинський.  За повідомленням П. Рогатинського навесні 1925 р. цю стару споруду було розібрано і на її місці розпочато будову нової, мурованої із каменю. У селі було багато покладів опоки, сирівцю на палене вапно, то ж цього важливого будівельного матеріалу не треба було купувати. Громада палила вапно у власному заряді. Фінансування будови нової церкви здійснювалося шляхом оподаткування всіх господарств, відповідно до посідання ґрунту.  Будівельний комітет, до якого входили представники ради і делегати поодиноких кутів села, представники братств та сестринства, мав багато турбот із стягненням оподаткування з господарств. Свою частину господарі платили збіжжям. Церква будувалася під керівництвом Кізюка з Бучача. Він привіз із собою мулярів, теслів та інших фахівців. Майстри з Бучача мешкали  по господарствах недалеко від будови, а харчувалися в спільній кухні, що її влаштували на дяківці для цієї справи. У 1927 році будівництво  церкви було завершено. Старожили розповідають, що кладку з каменю робили розчином, замішаним на яйцях. Завдяки цьому споруда виявилася дуже міцною. Вона вистояла навіть під час війни, хоча в селі по річці Стрипа проходила лінія фронту і точилися запеклі бої. На стінах залишилися лише незначні сліди від куль та знарядів.
В фундамент церкви в глечику в посудині закопали список, в якому вказано прізвища всіх, хто брав участь в її зведенні. Правда, на церкві вказано 1923 рік побудови.
На місці зведення церкви був старий, схоже допотопний, в прямому значенні цього слова, цвинтар. Усіх учасників будови здивували розміри викопаних розмірів людських останків. Там були захоронені велетні. До цих пір старожили згадують поховання жінки з косою нереальних розмірів для сучасної людини. Викопані кістки перепоховали на сільському кладовищі.
Церква діяла і під німецькох окупації. У 1944 р. в результаті жорстоких боїв на території, що точилися в селі церква була частково зруйнована: в результаті вибуху знесло купол.
З другим приходом в Галичину більшовики взялися за уніфікацію церкви. Під їхнім тиском був скликаний Львівський собор, на якому УГКЦ оголосила про саморозпуск. Роком раніше митрополит УГКЦ Йосип Сліпий був арештований і відправлений в Сибір. Далі почався тиск на парохів парафіальних приходів. Хто з них не погоджувався на перехід в православ'я, тому грозило заслання. Володимиру Гнатіву  прийшлося підписати згоду про зміну віросповідання. Він був готовий протистояти тиску радянської влади і навіть відправитися у заслання, але не міг залишити їмость одну із хворими дітьми. У 1946 р. В. Гнатів зібрав прихожан на останню відправу, благословив їх і оголосив про розпуск парафії. Це була найсумніша служба за всю історію УГКЦ с.Осівці: всі люди плакали. На той час Володимир і сам уже важко хворів і не міг служити в новій якості православного священника ні в Осівцях, ні в іншому селі. Перед смертю він поросив під час сповіді зняти з нього клятву про перехід у праволавну віру.
  У радянські часи тут, з 1949 р. знаходився склад колгоспу імені М. Горького. Старенькі люди зробили собі за церквою-складом невелику капличку, куди щонеділі збиралися для молитв без ксьондза. Але у 1978 р. вийшла постанова про закриття таких капличок. Тому партійній верхівці села прийшлося боротися із "несвідомими" бабусями та активно утверджувати атеїзм. Щонедільні богослужіння в капличці  припинилися секретарем партії села, а людей просили розійтися по домівках. З часом віруючі перестали збиратися в цій імпровізованій капличці.
Проголошення незалежності принесло не тільки довгождану свободу віросповідання, але й загострило міжконфесійне протистояння між православними та греко-католиками. В деяких селах колони віруючих рушили на голови односельчан-іновірців хрести та фани. Осівці такого радикального протистояння вдалося уникнути. Та, все-таки, виникло досить конфліктне питання навколо власності церкви. Кому вона має належати: греко -католицькій громаді чи православній? В решті-решт церква стала православною автокефалією. Прихожани власним коштом відбудували її і привели до вигляду належного культовій споруді. А греко-католицька громада переобладнала для поклоніння костел. Досить цікава історія його організації.
Ще у часи ІІ Речі Посполитої 1927-1928 рр. один двірський будинок панів Ценських  перебудовали на костел (римо-католицька культова споруда), як офіра богові за виздоровлення їхньої старшої дочки Єви від тифу. Раніше тут була конюшня фільварку Ценських. Вітольд Ценський, як і його дядько Тадеуш, відомий польський політик, та свекор В. Дідушицький, захоплювався розведенням коней східної породи для їзди, а також були робочі коні.
Крім того,  костел облаштовувся у селі для утвердження становища поляків на колонізованій території і з метою полонізації українського населення та поповнення рядів латинників (українців, які сповідували римо-католицьку віру). Але костел не був обсаджений парохом, бо офіційно  римо-католицька парохія залишалася в Старих Петликівцях. Це свідчить про відносно малу кількість прихильників римо-католищму у селі.
 В радянські часи у цій споруді також з 1949 р. знаходився склад колгоспу ім. М. Горького.
З початком незалежності України костел - склад був переоформлений  у греко-католицьку церкву.
У селі діє ще  невелика бабтистська община.
Зараз представники  усіх релігійних  напрямів навчилися цивілізовано користуватися свободою віросповідання і мирно співіснують в межах села.