Таємниця 62. Пошта в Осівцях.

Людина з великою сумкою через плече, наповненою газетами, журналами і листами в будь-яку погоду підходить до воріт кожного дому і залишає коресподенцію. Так було в часи мого дитинства. Зараз є інші методи передачі інформації, електронні, миттєві. Потреба у поштарях значно зменшилася. Відбувається масове скорочення в їх рядах навіть у великих містах України.
З давніх часів люди шукали способи  комунікації долаючи відстані. І на даний час досягли значних успіхів.
На початках використовувалися гінці та поштові голуби. У Наддніпрянській Україні пошта запрацювала з часів гетьмана Дем'яна Многогрішного др.п.17 ст.
Потреба у передачі інформації на великі відстані в українців Галичини особливо гостро постала в другій половині 19 ст., коли почалася масова еміграція в США, Канаду, Аргентину, Бразилію для підтримки зв'язку з рідними. На той час західноукраїнські землі були у складі Польщі.
У Речі Посполитій перша регулярна поштова італійська лінія з Кракова  через Відень до Венеції  та литовська лінія з Кракова через Варшаву до Вільна відкриті ще в 1558 р. В Австрії поштова справа за підтримки держави почала розвиватися з 1817 року. У часи ІІ Речі Посполитої законодавчою основою створення поштової та телекомунікаційної компанії стало розпорядження Президента Республіки від 22 березня 1928 року про створення державного підприємства "Polska Poczta, Telegraf i Telefon".
Поштове відділення працювало і в Осівцях.

Збереглася коресподенція з Осівець приналежна Ценському Вітольду з родинним гербом.

Це конверт у форматі візитної картки з рельєфним родинним гербом Ценських Пом'ян.

На печатці видно, що лист відправлений з Осівець у Львів.

 Рельєфний родинний герб Ценських Пом'ян в центрі конверту виказує відправника Вітольда Ценського.

Єва Ценська-Федорович згадує, що у казахському засланні в поселенні Мен-Булак отримували від осівецьких селян посилки: муку, крупи, мед, взуття, шкарпетки. 

А одного разу начальник осівецької пошти прислав листки тютюну. В м. Аю Єва виміняла їх на 16 кілограмів картоплі, яку ледве дотягнула до селища. Анеля розрізала картоплини на маленькі шматки і посадила, а решта- зникли в голодних шлунках дівчат.

Таким чином, посилки осівчан допомогли Анелі з доньками не загинути від голоду у важких умовах казахського заслання.

Цінність поштової служби с.Осівець ще й тому, що її коресподенція дійшла з ХХ ст. у ХХІ ст. і стала джерелом вивчення історії села.

Таємниця 61. Хто здійснював командування австрійськими військами в Осівцях під час І світової війни.
( Матеріали люб'язно надав Анатолій Бойків)
Через Осівці проходила лінія Східного фронту.
В Осівцях і північніших селах тримала оборону проти російських військ 39 гонведська піхотна дивізія 7 армії.
Командування 7 армією здійснював Karl von Pflanzer-Baltin 1855-1925 рр.

У 1907 року він отримав звання Фельдмаршал-лейтенанта, а 1914 році повинен був вийти на пенсію, але з початком Першої світової війни його відставку відклали. Йому було доручено керівництво позиціями  Дністровської групи  армій і присвоєно 3 жовтня 1914 року звання генерала кавалерії. Пфальцер зумів зупинити просування російської армії у Буковині на Східному фронті і військ генерала Брусилова. У лютневому наступі 1915 р. він спритним маневром ухилилися від оперативного оточення Дністровської групи Російською 8-ю армією. Під час Карпатської битви Пфальцер підтримував 3-ю армію сильними обстрілами своєї армійської групи, проте прибуття російських резервів знищило ці успіхи.  Російська 9-я армія зуміла відновити стару Дністерську лінію фронту.
 У жовтні і листопаді 1915 р. Війська Пфланцера змогли знову успішно протистояти контратакам росіян.

Саме в цей час він побував в Осівцях гостем у графа Александра Потоцького.

Карл фон Пфланцер-Балтін входить в палац Александра Потоцького в Осівцях.

У Брусильському наступі 1916 р йому довелося зазнати невдачі. 7-я армія  відступила з великими втратами, а росіяни знову взяли східну Буковину з Чернівцями. Німецькі та австро-угорські війська після кількох важких  битв знову стабілізували Східний фронт у липні 1916 р. Чутки, що  німецькі війська  зазнали більших втрат, ніж австро-угорські, призвели до суперечок в обох армійських командуваннях. Через це  Пфланцер подав у відставку в листопаді 1916 року «добровільно за станом здоров'я».

Вже в березні 1917р. він відновлений імператором Карлом І, а згодом 13 липня 1918 р.став головнокомандуючим групою армій в Албанії.

Після війни військовик вийшов на пенсію 1 грудня 1918 року і помер 8 квітня 1925 року у Відні. 

39 гонведською піхотною дивізією, що воювала в Осівцях керував від початку війни до вересня 1915р. в Осівцях Лівно. Далі він командував уже не дивізією, а корпусом, який був названий його іменем (сам корпус займав ділянку фронту біля Дністра)

Вояки прощаються з Лівно в Осівцях

6 австрійський корпус у складі 39 ГПД та 12 ПД на 1.05.1915р. входив до 11 армії. А з 15.10.1915р. -до  7 армії (лінія фронту Гайворонка-Бобулинці)

Emmerich Hadfy von Livno - з 1914 по вересень 1915 - командир 39 ГПД

з вересня 1915 командир корпусу Гадфі(6 КД і 30 ПД)у складі 7 армії біля Дністра(Заліщики,Чернелиця)

Емеріх Гатфі фон Лівно з графом з Александром Потоцьким в Осівцях.

На час коли відбулася зустріч в Осівцях Лівно з графом Александром Потоцьким, він вже керував не дивізією, а корпусом, який був названий його іменем. Його корпус займав ділянку фронту біля Дністра.

Лівно і граф Потоцький перед Осівецьким палацом

Dani von Gyarmata und Magyarcseke, Blasius  - був командиром 39 ГПД - після Гадфі - з вересня 1915 року.

Дані фон Гуармата Магуарсцеке  Бласіус(1864-1944)- один з генералів армії Австрії та Угорщини у І світовій війні.Він служив командиром 39 гонведської дивізії на Східному фронті в 1915 р. та в  кампанії проти  Румунії при званні генерал-майор.
З графом А. Потоцьким ці військові, очевидно, вирішували питання продовольчого забезпечення свого війська.

Таємниця 60. Де точилися бої в Осівцях під час І світової.
Під час І світової війни ниви навколо с.Осівці перетворилися на поля бою.

Сильні дротяні перешкоди с.Осівці.

В Осівцях австро-угорська армія закріпилася під час Горліцької операції 1915 року.

Стабілізація фронту в цей час спонукала австро-угорське командування до створення в Осівцях оборонних рубежів та фортифікаційних споруд по всій лінії протистояння. Оборона складалася з двох-трьох ліній суцільних окопів, з’єднаних між собою. На лініях оборони облаштовувались бійниці. Поряд з окопами було створено мережу дротяних загороджень, підступи до яких були заміновані. На окремих ділянках крізь дротяну загорожу пропускався електричний струм високої напруги. Австро-угорці мали на озброєнні вогнемети.

Die Stellungen der Miskolczer 10. Honved in Galizien bei Ossowce.

Позиції 10 піхотного полку гонвед Мішкольц в Галичині біля Осівець.

Гонведи - (угор. honvedek, букв. – захисники батьківщини)
1. За середньовіччя назва угорської піхоти.
2. Під час угорської революції 1848 – 49 pp. спочатку піхота, а потім уся угорська національна армія.
3. В 1918 – 49 pp. – назва збройних сил Угорщини.
4.Назва збройних сил Угорщини дотепер.

Десятий піхотний полк Мішкольц був  заснований в 1869 році.
Мішкольц - це повітове місто в північно-східній частині  Угорщині , на східних схилах регіону Бюкк, найбільше місто  і центр Північної Угорщини. Воїнів набирали із навколишніх округів і вони підтримували тісний контакт з містом Мішкольц, його керівництвом і цивільними особами. Під час війни полк був у складі 7-ої австро-угорської армії 39-ї армійської дивізії. Ця дивізія в Осівцях і північніших селах тримала оборону в 1915 році. 10 полк 39 дивізії  вперше був кинутий у бій в серпні 1914 року в Галичині.  Тут він під час Галицької операції у боях з російською армією зазнав великих втрат. У травні 1915 р. 10 піхотний полк взяв участь Горлицькому прориві, за успіхи у якій отримав подяку від імператора. У  1916 -1918 рр. гонведи 10 полку воювали на румунському фронті в Трансільванії, а восени 1918 року-  їх відправили на італійський фронт. Після розпаду монархії полк припинив своє існування.

Де знаходилися  ці позиції 10 полку говенд Мішкольц австрійських військ в Осівцях?

Богдан Чепурка згадує: У Глибокій (назва улоговини  за горою Поперечною) знизу доверху протилежного  пагорба (Лиса гора), ще донедавна були окопи (“ксьондзові шанци”), у яких ми бавилися „пеканки” та різних „військових” ігор. Ще вище, по дорозі на Гребільки (інша назва – Рудка) збереглися бетоновані укріплення. Подібні історичні місцини розкидані по всій Галичині. „Ой там старий батько окопи копав – він здалека бачив, як стрілець упав…” Мова про Першу світову війну та визвольні змагання відомої формації усусусів. У боях над Стрипою брали участь і січові стрільці. По всьому периметру між  лісом та „восовецкими” горбами стояв австрійсько-московський фронт.

Гонвенди споруджують військовий наметовий табір в Осівцях.

Beobachter im Schützengraben

Спостерігач на позиціях в с.Осівці

Ständer zum Zwecke des Abfeuerns von Handgranaten aus dem Gewehr.

Позиції для відбивання атаки ручними гранатами з гвинтівок в с.Осівці

На фото видно, що позиції знаходяться недалеко від сільських хат. Тобто бої проходили в безпосередній близькості від села.

Збереглися спогади, в яких               

очевидці згадують, що було чути крики під час битви і стогони помираючих.

Die Stellungen der Honved an der Strypa.

Позиції Гонведу над р.Стрипою в с.Осівці

Австрійці вийшли на лінію р. Стрипи 28-29.08.1915 р., а
03.09.1915 - на лінію р.  Серет.
14.09.1915р. -їх було відкинуто росіянами приблизно знов до лінії Стрипи.

Оскільки село декілька разів переходило від одних завойовників до інших, то воно сильно постраждало  і зазнало значних руйнувань.

Таємниця 59. Бій в Осівцях.

15- 17 квітня 1944 - в селі  відбулись жорстокі бої  ІІ світової війни.

Для мене це фото цікаве тим, що за розгромленими німецькими "тиграми" вдалені  справа видніється  палац Ценських, далі в центрі- костел, зліва - ферма та інші господарські споруди панського фільварку. 

Після найжорстокіших боїв палац все-таки вистояв на відміну від приземкуватих дерев'яно-солом'яних селянських хат. У ньому в цей час була облаштована римо-католицька каплиця, а пізніше сільська школа. Радянська влада розгромила те, з чим не справилася війна: з часом палац розібрали для будівництва колгоспної ферми та люди також використовували матеріали з палацу,  щоб зліпити собі якийсь прихисток на перший час, бо після жорстокої січі  село було зрівняно з землею.

По ракурсу фото видно, що "Тигр" розбитий зі сторони вулиці Гора.

Під час наступу радянських першим водний бар'єр - річку Стрипу, подолав та увірвався у село радянський лейтенант Ковалевич Володимир Іванович 1913 р.н. родом із Казані. Він загинув під час битви. До цього часу над Стрипою худо-бідно зберігається скромний обеліск з його портретом і п'ятикутною зіркою. В радянські часи за ним доглядали. А зараз так підтримують трохи. Часи змінилися: Ковалевич уже не герой, а окупант. Але все-таки це історія. І слів із пісні не викинеш: що було, то було. Людина загинула на війні. Правда, познущалися над фото Ковалевича місцеві  ненависники москалів: хоча б так, за все добре(

Є в Осівцях і німецькі могили, але про них не дбали, бо ж загарбники. Проте старі люди ще пам'ятають, де знаходяться ці захоронення.

На час військової операції населення села  евакуйовали до с. Сапова. Після повернення із евакуації осівчанам прийшлося вкотре взятися за відбудову домівок. Перед цим, у 1942 р.,село повністю згоріло. Не встигли зліпити таке-сяке житло, як знову від нього сліду не залишилося.

Проте після війни село забудували більш добротними кам'яницями вкритими черепицею. Осівці в післявоєнний час відрізнялися від інших сіл відсутністю старих хат, бо були знищені під час військових дій. А в 70 рр. 20 ст. завдяки державному кредиту на будівництво  (по цьому кредиту сплачували 3 крб. в місяць. Вважалося, що багато))) масово почалося зведення чвураків.

Про війну в цей час нагадували тільки стіни сільської церкви щедро вкриті вибоїнами від куль і колючий дріт, що валявся під дзвіницею, а також хлопчачі ігри "паль-паль"))

Після війни багато дітей загинули від забавок з боєприпасами. Бувало, що під час оранки трактори в полі підривалися на забутих мінах.

Остання жертва ІІ світової війни в Осівцях загинула уже в часи незалежної України. Снаряд часів війни обірвав життя 20-річного хлопця.

В радянські часи ходив крамольний жарт, що у кожного западенця на горищі захована дубельтівка. Жарт-жартом, сміялися і ніхто не вбачав у цих словах правди. Із падінням СРСР дехто згадав про старі сховки і там зберігалася зброя набагато грізніша, ніж дубельтівки. На щастя, вона була уже не діючою і цікавила тільки охочих до раритету.

Таємниця 58. Осівецькі остарбайтери.

У списку остарбайтерів із с.Осівці спостерігаємо людей кількох категорій. За національною ознакою: євреї, поляки і українці.

Також примітно, що в списку є прізвища, які і зараз існують в Осівцях, а багато фамілій із списку уже не знайдеш в селі.

Поляків у реєстрі найменше. Зрозуміло, їх радянські частково  депортували в Казахстан ще 1940 році. Зокрема це торкнулося родини Ценських, правда, в 1939 році вони із села втекли у Львів, а там уже попалися.

У списку багато євреїв. Це дивно. Чого їх внесено як остарбайтерів? Насправді, всім відомо, що проти них німецькі окупанти влаштували геноцид - Голокост. Юдеїв із навколишніх сіл звозили у Бучач і масово розстрілювали. 

Німеччину очищали від євреїв і аж ніяк не могли наповнювати ними.

Видно в списки їх заносили для виявлення. В Німеччину, зрозуміло, вони не потрапили, а закінчили свій шлях у Бучачі в сирій землі. Депортація євреїв була лише прикриттям їх фактичного знищення.

Українцями, які  вирішили повернулися з Німеччини на батьківщину зацікавилося КДБ.

До компенсації Німеччиною остарбайтерам  у 90 роки ХХ ст. мало хто дожив.

Подяка Анатолію Бойківу за передані матеріали.

Таємниця 57. Дотичність Яна Матейка до історії с. Осівець.

Здавалося б: яке відношення має Ян Матейко (1838- 1893 рр.) — польський майстер визначних живописних полотен до історії Осівець, який тут ніколи не був і, швидше всього, уявлення не мав про існування такого села.

Та все ж ця картина пов'язує його з Осівцями. На ній Ян Матейко зобразив Годинник Дарохранительниці, як, ніби-то трофей, захоплений  поляками у турків під час  битви за Відень 1683 р. на чолі з  Яном Собеським.
 У міжвоєнний  час цей годинник знаходився у власність Вітольду  Ценському, який з родиною поселився у палаці в Осівцях.
Ян Матейко дружив з батьком  Вітольда Станіславом Ценським і  знав історію про сіразького хоружого Марціна Ценського, його участь в обороні Відня та королівський подарунок.
Більше того, завдяки Яну Матейці цей шедевр  було врятовано від вивезення за кордон.
Справа в тому, що годинник був виставлений на Краківській виставці у 1883 році в честь 200 -річчя  перемоги поляків під Віднем. Ним зацікавилися Ротшельди-впливова родина європейських банкірів і підприємців, про чиї багатства ходили легенди. Вони звернулися до родини Ценських з пропозицією продати їм годинник, який в цей час належав батькові Вітольда - Станіславу. В разі відмови виникала небезпека ускладнення стосунків поляків з цісарським двором, який був тісно пов’язаний із банківським домом Ротшильдів.  Проте така визначна пам'ятка мистецтва не повинна була покинути батьківщину. Тоді Ценські заявили, що годинник уже купив Ян Матейко. Значно пізніше, після смерті Яна Матейка,  у 1933 р. мистецтвознавець  Станіслава Свєрж-Залеський, хранитель вавильських зборів звернувся до родини Ценських із пропозицією передати за відповідну винагороду витвір мистецтва у Вавельський музей, що відновився разом із Річчю Посполитою після І світової війни.

Станіслав Свєрж-Залеський перший зліва
Станіслава Свєрж-Залеський
(1886 -1951 ) - польський альпініст, історик мистецтва і професор Академії мистецтв у Кракові .
Протягом багатьох років він працював куратором у Вавелі і прославився тим, що до Другої світової війни перевозив Вавельські набутки, щоб не потрапити в руки німецьких окупантів.
Вітольд, якому на той час належав годинник довго вагався. І, нарешті, у 1935 році погодився.
З погляду часу можна сказати: рішення було правильним.
Маєток Ценських разом із майном  був пограбований і зруйнований у часи ІІ світової війни. Годинник - єдина річ, що збереглася із коштовностей власників Осівецького палацу і стала надбанням історії завдяки тому, що була передана у Вавель.
І зараз дзигарок є одним із найцінніших експонатів Краківського музею.
Крім того, Я. Матейко зробив декілька замальовок видів м. Бучача.

Бучацька ратуша.

Руїни Бучацького замку
 Безперечно він відвідував це місто.

Про це свідчить ці дві замальовки зроблені  в Бучачі уже на іншу тематику.

Таємниця 56
Роль Анелі Ценської в Колі Сільських Господинь

З перших рядків статті виражаю вдячність Анатолію Бойківу за надісланий матеріал. 

Це вирізка із журналу Wschód  życie miast i wsi województw południowo-wschodnich - 1939 - № 10  ст 6.

У ній фігурує Анеля Ценська і згадуються Осівці.

Журнал  «Життя міст і сіл південно-східних провінцій» виходив у Львові  і охоплював Львівське, Тернопільське та Станіславське воєводства.
У другій декаді існування ІІ Польської Республіки журнал видавався протягом чотирьох років з 1936 по 1939 рік.

У статті мене зацікавила роль Анелі Ценської у роботі Кола Сільських Домогосподарок.
Коло Сільських Домогосподарок - добровільна, самоврядна і незалежна соціально-професійна жіноча організація, що діяла  переважно в сільській місцевості. І зараз сільські жінки сучасної Польщі продовжують працювати в межах цього об'єднання. Ї
Діяльність КСД  здійснювалася по п'яти напрямках:
1. допомога сільським сім'ям у підвищені освіти дітей та молоді;
2. організація відпочинку;
3. охорона здоров'я та соціального захисту сільських сімей;
4. розвиток жіночого підприємництва, та раціоналізація сільського господарства;
5. збільшенні участі сільських жителів у сфері культури та збиранні фольклору.
Перший Гурток сільських господинь   був заснований в 1877 році в селі Яніславіце соціалісткою Філіпіною Плясковіцькою.

 Філіпіна Płaskowicka походила із збіднілої шляхетської сім'ї.  Вже в 15-річному віці вона почала працювати домашнім вчителем. Як педагог  володіла глибокими  знаннями, ефективними методами навчання дітей та відзначалася   відданістю своїй роботі.
У 1876 році Філіпіна здала іспити для вчителів у Варшаві і вже у 1877 році  в  селі Яніславіце поблизу Скерневіце, створила школу для місцевих дітей з нуля. Вона бороласяся з величезними труднощами, нестачею грошей і небажанням місцевої влади займатися розвитком освіти селян.
Філіпіна також дбала про покращення медичного обслуговування в селі і  привозила лікарів до хворих селян, навчала жінок. Дівчина, захоплена соціалістичними ідеями, займалася підпільною діяльністю. В серпні 1878 року її заарештували разом з групою однодумців і відправляються в X павільйон Варшавської Цитаделі. Навіть у тюрмі Філіпіна не полишає активної діяльності і приєднується до газети "Голос в'язня".  Тут її здоров'я значно погіршується. Дворічне розслідування закінчилося  п'ятирічним засланням до Сибіру. Перед відправленням по етапу у  в'язничній каплиці Філіпіна одружулася з Міхалом Даниловичем і разом з ним у травні 1880 року вирушила в далеку подорож на схід, з якої не повернулася. Вона померла на одній з поштових станцій біля Красноярська, де була похована на місцевому цвинтарі 3 січня 1881 року. Ідея КСГ стала популярною  навіть серед польсткої шляхти противників соціалізму.
Анеля Ценська стала Філіпіною Плясковіцкою в маштабі місцевої  гміни, хоча соціалістів терпіти не могла.
Як повідомляє газета, Анеля очолювала гурток Коло Сільських Господинь. Зокрема, у Старих Петликівцях було проведено з'їзд Господинь, на який прибули жінки також з Озерян, Осівець і Бобулинець.
Господині Кола займалися благодійною діяльністю. У замітці повідомляєттся, що вони приготували 300 подарунків для дітей з бідних сімей.
Також відомо, що Анеля надавала медичну допомогу селянам, у важких випадках запрошувала з Бучача лікаря Гамерського В.
У Старих Петликівцях, що були центром КСГ, Анеля Ценська заснувала молочарню, яка, правда, конкурувала з українським Маслосоюзом. Союз руських молочарських спілок заснований з 1904 року діяв при філії Просвіти. Експорт масла у 1935 р. досяг 423 т. Обороти організації у 1938 р. — 12,1 млн злотих.
Практично кожне українське господарство було членом Маслосоюзу, бо решта 40% були неукраїнськими.

Звичайно, влада протегувала польським молочарням, а для Маслосоюзу створювала всякі перешкоди. У Старих Петликівцях проживав більший відсоток поляків, та й село було маштабнішим, тому молочарню Анеля заснувала тут.  В Осівцях  же процвітала молочарня Маслосоюзу. Пані у своєму осівецькому фільварку не гребувала подоїти  корови разом з доярками на власній фермі з метою контролю за якістю роботи працівниць.

В КСГ матерів навчали як займатися освітою дітей. В с.Осівці діяла сільська однокласова школа, але доньки Ценських навчалися вдома. В основному з ними займалася Анеля, часом для дівчат наймали репетиторів з математики, з гри на фортепіано і т.п. При дворі працювала гувернантка німка Христина. Єва згадує, що мама була найкращим репетитором.
Для дітей з шляхетних родин господині Коло організовували різноманітні розваги: пікніки, походи в гори, зимою катання на лижах, санках, коньках, запливи на каяках літом, здійснювали постановки дитячих спектаклей. Тобто, Анеля активно впроваджувала у практику всі положення КСГ. Так, що життя польської пані з Осівецького палацу не було суцільним балом. Вона жила в  активному ритмі сільської господині.
Крім того, КСГ у 1939 р. було зібрало кошти на будівництво громадської бані в Старих Петликівцях, вхід до якої мав коштував 5 грошей.
Якби знала Анеля, що на території  маєтку її сім'ї  в радянські часи також буде побудовано сільську баню колгоспу імені М.Горького...
Іронія долі.