Таємниця 78. Пам'ятка XIX ст. з Осівець.

Зараз вона зберігається в Гданську а родині Анни Аншпергер з дому Стравинської. Це книга молитв 1839 року видання. Молитовник зберегла  стара служниця Стравінських, яка працювала у їхніх маєтках у Водниках. Жінка передала молитовну книгу Стравинським. Проте книжка знов загубилася і була знайдена серед  непотрібних господарських записів.

Книга молитв передавалася із покоління в покоління і переходила від однієї сім'ї до іншої, що були об'єднані родинними зв'язками. Спочатку її отримала в подарунок Ванда Цивінська у 1843 р., коли їй виповнилося 10 років від своєї бабусі Софії Городиської із роду Червінських.

Ванда передала цю книгу своїй дочці Марії, а та в свою чергу подарувала родинну реліквію дочці Ванді. Ванда постриглася в монашки під іменем Томеї, а книгу перед вступом в монастир передала Олені Цивінській-сестрі їх матері. 

Олена Цивінська вийшла заміж за Олександра Потоцького. Свої маєтки в Осівцях вона заповіла Вітольду Ценському - своєму племінникові. Разом із ними йому перейшла ця релігійна книга. До одруження Вітольд жив у маєтку у Водниках. Книга там і залишилася. З приходом більшовиків маєток Стравинських під час Другої світової війни був  розграбований і знищений. У 90 р. ХХ ст. Стравинські- онуки Едварда і Ольги відвідали Водники і віднайшли деякі реліквії свого дому, а серед них молитовник, якому майже два століття. Ця книга-спадок Єви через батька від Потоцьких, Цивінських, Городиських і Червінських.

Єва звертає увагу на те, які цінності прививалися тодішнім дітям посередництвом таких книг: слухняність і працьовитість.

Польські сім'ї початку ХХ ст. були дуже релігійними, дівчатка навчалися при монастирях. З того часу багато змінилося.

 Таємниця 77. Осівці на давніх картах

Найдавніша відома карта, де позначені Осівці - це карта Боплана 1650 року. Тут фігурує ще старе звучання назви села - Госовці.

Боплан - французький інженер, за дорученням польського короля Владислава IV і коронного гетьмана C. Конецпольського,  склав докладну мапу України в пошуках зручних місць для укріплень проти набігів  кримських татар.

Осівці позначені на карті австрійського періоду. Наприклад на 

карті із Гюссефельда 1775 р. 

Карта  Фрідріха фон Міга 1779 р.

належить до військової збірки Йосифінського картографування з фондів австрійського Військового архіву. Створювалися карти на основі топографічних обмірів Східної Галичини, які розпочалися під керівництвом фельдмаршала-генерала Зеегера, продовжилися обер-лейтенантом Фрідріхом фон Міґом, а з 1783 до 1787 року р. — майором Вальдау.

Тут добре видно старі ліси, дороги, пагорби, старі русла річок та струмків, болота.

На військовій карті 1861 року дуже детально позначено поля навколо Осівець.

 Карта 1804 року

Досить детальною є карта 1869 р. з присільськими територіями.

Карта 1903 р.

Карти часів Другої Речі Посполитої також позначають село.

Мапи 1919 р.

Карта 1924 р.

Карта 1937 року

Радянська карта 1985 року

 Таємниця 76.Осівецький  фільварок.
  Із спогадів Єви Ценської-Федорович.

В селі Осівці був фільварок, який належав  Вітольду Ценьскому та його трьом дочкам, а саме: Єві, Анні та Марії-Лілії Ценьским.
В році 1940 громадян польської національності було депортовано в Казахстан і Ценських в тому числі. В Осівцях вони залишили своє нерухоме майно. До Польщі Єва повернулася в 1975 році.
Фільварок в Осівцях включав рільничі землі, пасовиська, луки, ліси  приблизно 1000,0000 га, з яких 372,24 га землі (в тому числі 245,34 га ріллі і 126,90 га лісу) належали Вітольду Цєньскому і решта 607 га (в тому числі 476 ріллі) були співвласністю Еви, Анни і Марії Ценських.
Рільничі землі являли собою лесовий чорнозем,  на якому вирощували жито, пшеницю, цукровий буряк, ячмінь, овес для коней, картоплю та тютюн. За польовими роботами наглядав економ Петрашевский Станіслав.
Пасовиська та луки використовувалися як пасовиська для господарських тварин: коней двірських та робочих, корів, телят та овець.
Ліси були складені в більшості зі старих дубів та буків, а приблизно 1/5 частину  представляли смерекові ліси.
Поряд з фільварком над Стрипою знаходилося помешкання Ценських. Будинок після І світової війни був пошкоджений, але відбудований  у 1925 році. Був це палац розташований в парку і оточений старими деревами, в тому числі екзотичними. Двір був частково мурований, відштукатурений ясним кольором, двоповерховий, з двома вежами, з підвалом та оброслий диким виноградом.

Фото 1914 року

           Просторі підвали мали товсті стіни, оскільки забудова стояла на старому фундаменті монастиря, який згорів під час татарських наступів.
Будинок був критий дерев'яним гонтом.
Внизу, на першому поверсі  знаходився вхід через веранду, а дальше три салонні кімнати, їдальня та кабінет Вітольда Ценського, по стороні їдальні була ще кухня та комора.

На протилежному боці  містилися приміщення для челяді, дві кімнати для садівника та слуг. Внутрішні сходи  вели на вищий поверх, де  містилася велика їдальня з трьома вікнами, в центрі якої стояв стіл, де могло поміститися кільканадцять осіб, а дальше стояли шафки з продовольчими засобами, стіни прикрашали сімейні портрети.

Фото 1939 року

Симетрично на протилежній стороні дому були великий салон та менші салонні кімнати, а в них античні меблі, картини та слуцький пояс. На поверсі знаходилися ще дві кімнати для батьків, дітей, служниці, туалет та ванна. Постійно у дворі проживало три або чотири  слуги.

У фільварку поблизу двора містилися господарські приміщення, а саме:
конюшні для 10 верхових коней та екіпажів, гаражі, де  стояли брички, сани та придбаний перед війною автомобіль, конюшні для робочих коней, хліви для корів та телят.
Конюшні та хліви були муровані з каменю, вкриті гонтом. Там використовувався насос для поїння звірят.
В кузні працював коваль на потреби двору та села.  Клуня та склад також були побудовані з каменю та криті гонтом.
На території фільварку знаходилася пасіка з багатьома вуликами, склярня огрівана гноєм, а при річці пташинний двір, хижка для курей, качок, гусей та вівчарня, дальше склад на кукурудзу та тютюн.

На річці стояв водний млин, який працював на потреби фільварку та села.
При фільварку знаходився мурований одноповерховий будинок з багатьома кімнатами, в якому проживав управитль зі своєю сім’єю. Всі будинки були в доброму стані, здатні для проживання та ужитку. У фільварку  виробляли також мед, овочі та фрукти, частина яких призначалася дла експорту через морський порт в м. Гдиня.

Фільварок розміщувався на тому місці, де зараз знаходиться вулиця Піддвірна.

Таємниця 75. Операція " Захід" в с. Осівці
  У квітні 1944 року село Осівці було очищене від нацистських військ, але війна тут продовжувалася до 1947 р. проти радянської влади за ідею незалежності України.
На березі річки Стрипа недалеко від млина, де зараз електростанція знаходилася криївка ОУН-УПА. Під час радянських облав оунівці ховалися в лісі, в полях, у віддалених хуторах Хатки, Гупало, склепах польських поховань.
У 1947 році радянська влада організував операцію " Захід"- виселення сімей  учасників опору радянській владі в Західній Україні на Сибір, яка  розпочалася вночі 21 жовтня. Людям дали декілька годин на збори, погрузили на підводи і відправили до Чорткова, де пересадили у товарні вагони для багатоденної мандрівки у віддалені райони Росії. У цьому ж році в селі йшов процес заснування колгоспу імені М.Горького. Відповідно все майно конфісковане у депортованих перейшло у колгоспну власність.
Всього із села Осівці в рамках операції " Захід" було депортовано 19 чоловік-сумне друге місце за кількістю вивезених по Бучацькому району після села Добреполе, звідки забрали на Сибір 47 осіб відповідно до даних архіву СБУ.

6 сімей із с. Осівці покинули рідну землю надовго або назавжди.

Крім того, були арештовані і засуджені безпосередні учасники УПА с. Осівці. Їх імена внесено до книги " Реабілітовані історією".

За даними Осівецької сільської ради більшість із репресованих після відбуття термінів ув'язнення повернулися в село з Челябінської області та Комі АРСР, де відбували покарання за свій палкий патріотизм.

Дехто із них став свідком проголошення Незалежної України.

Таємниця 74. Осівці-королівщина і дідівщина

Села часто переходили від одного власника до іншого в результаті застави. Якщо позика не була виплачена вчасно, тоді село залишалося у приватній власності позикодавця, як дідівщина, яку можна передавати у спадок і виходило із переліку королівських земель (королівщини, королівського домену), якими розпоряжався король. Він передавав землі королівщини на свій розсуд шляхтичам пожиттєво у користування.
Королівщина була гродською та негродською. Гродські землі староста отримував в користування та управління. В його функції вхолило також ведення судочинства. 
Негродські землі  король надавав довіреним особам лише у володіння.
Осівці були були негродською королівщиною станом на 1440  рр. оскільки у виявленій грамоті, згідно  з якою Януш Зарваничка отримує 200 грн. на облаштування села Осівці не вказано про наділення його повноваженнями старости з судовими функціями. Невдовзі Осівці перейшли у власність Бучацьких. Про це знайдено повідомлення 1465? року. В Актах Земських і гродських іде мова про судові тяжби між Янушем Зарваницькою і панами Бучацькими. Вірогідно в результаті невикупленої застави Осівці стали дідівщиною (спадковою приватною власністю)  Бучацьких. Проте вони у 1469 році передають Осівці у розпорядження Сейму, тобто Осівці знову стають королівщиної і польський король віддає їх у користування Яблоновському Якубу.
Яблоновський Я. під час люстрації королівських земель в 1469 р. отримав на облаштування села Осівці і Могильниці 130 гривен і 250 грн.на Яблунів.
Станом на 1576 р. Могильниця залишається власністю Яблоновських, а Осівці уже за ними не значаться. Ці дані прослідковані по  праці "Zrodla dijowi".
Відомо, що ще у 1556 році  землями Якуба Яблоновського володів Микола Яблоновський одружений з Єлизаветою Клодницкою. У них не було дітей. Його родичі: вдова Миколи та вдова його брата Яна, також діти Яна і Юрія Яблоновських мали судові справи із Яном Сененським, архієпископом львівським( десь у 70 роках 16 ст.)
Надалі "Zrodka diejowi" повідомляють, що Осівці у 1578 році знаходяться у власності Яна Сененського (інша назва цієї гілки шляхтичів Поморжанські). Очевидно, що Осівці відійшли до них раніше 1578 року, бо у 1576 році вони уже не були власністю  Яблоновських, як зазначено вище.
Під час люстрацій королівських земель  в наступні роки Осівці в переліку королівських земель уже не згадуються. Вірогідно вдова Миколи Яблоновського  віддала Осівці в заставу Поморжанському - Сененському Яну і не вчасно не викупила їх. Такий висновок можна зробити на основі Гербівника Бонецького.

Тому село знову як дідівшина  передавалися у спадок у роду Сененських.

(Далі на основі дослідження родоводів, чисто гіпотетично, складається така картина:

Сини Яна Сененського не залишили нащадків, тому його власність передавалася далі дітям і внукам його брата Вікторина.
Сененська Юфелія, дочка Вікторина вийшла заміж ( до 1593 р) за Олександра Ходкевича (1560-1626 рр.), а їхня дочка Євфросина (?- 1623 р.)  одружилася з Прокопом Сенявським (?- 1626).  Їх син
Адам Hieronim ( близько 1623 † 1650) одружений з  Wiktoria Elżbieta Potocka передав Осівці у власність своєму синові Міколаю Ієроніму ( 1645 - 1683) × [1662] Ceеcylia Maria ks. Радзивіл. Міколай Ієронім загинув під Віднем. Тоді, очевидно, до Ставинських, за заслуги під Віднем перейшли Осівці, відповідно до повідомленням Єви Ценської - Федорович за родинними переказами. Отже, Осівці були в цей час королівщиною. Вона, правда, називає 1529 рік (також була битва під Віднем), але  документально підтверджено, що тоді в Осівцях були Яблоновські, а далі Сененські.

До речі, дочка Миколи- Ієроніма Сенявського стала дружиною Стефана Потоцького та матір'ю Миколи-Василя Потоцького.
Десь приблизно о 1768 році Андрій Цивінський виграв Осівці у Ставинського Василя. Оскільки  ніхто не викупив цю землю назад, то вона знов стала дідівщиною).

В результаті трьох поділів Польщі (1772р., 1793р., 1795 р.) Галичину приєднує до своїх володінь Австрія. Землі, які були у користуванні шляхетських родин як королівщина гродська і негродська стають їх дідівщиною назавжди.
Тому надалі Осівці стали дідівщиною панів Цивінських, Потоцьких і  Ценських і в такому статусі залишалися до 1939 року.

Таємниця 73. Операція з обміну населенням Польща - УРСР 1947 р.

Між СРСР та Польщею в 1944 році було укладено договір про обмін населенням: українці із польського Закерзоння повинні були переселитися в УРСР, а поляки із Східної Галичини, що тепер на міжнародному рівні була визнана територією СРСР - до ПНР.
Операція по обміну населенням проходила з перервами до 1951 року, коли остаточно була визначена лінія розмежування між СРСР та Польщею.
Хвиля переселення до Осівець докотилася в 1947 році. В цей час в Польщі паралельно проводилася операція "Вісла"- переселення українців із східних районів Польщі у її північні та західні області, отримані від Німеччини.
Співвідношення заселених з Польщі в с Осівці і виселених з нього поляків неаквівалентне: виселили 100 сімей поляків, а заселилилося лише дві сім'ї українців з Лемківщини.
Це може пояснюватися одночасністю обміну на селення з операцією Вісла, а також тим, що через Осівці проходила лінія фронту і будинків придатних для життя було мало. Українці Закерзоння, обізнані з політикою радянського уряду щодо українців та голодомором 1933 року охочіше погоджувалися на переселення  в інші райони Польщі, ніж в радянський рай.
За даними Бучацького державного архіву в с. Осівці  заселилася сім'я Воробій Володимира із села Піримсків Сапіцького повіту. Новоприбулі отримали будинок  і господарські споруди виселеної польки Биковської, а також 2 гектари орної землі.

Друга сім'я переселенця Мельничука Івана Григоровича прибула в Осівці із села Перемислів Грубишівського повіту і поселилася на колишньому обійсті Гурської Парасковії Федорівни. Її  будинок 1937 року зведення оцінювався на суму 3003 крб.
При чому сім'я Мельничука І.Г. у Польші залишила нерухомого майна на 6200 крб.

Документи із Бучацького архіву. 

Ні одна, ні друга родина переселенців в селі не прижилася. Зараз в Осівцях такі прізвища не зустрічаються. 

Із Осівець були виселені польські сім'ї Биковських, Гурських,  Крижанівських, Мулярчуків, Жеромських, Гевків, Осядачів,  Петровських,  Леськових, Лесьних, Опадчуків, Худобських, Адамів, Гнатівих, Козир, Мазеїв, Фурманів, Баранів, Бодакевичів,  Шпаків, Туркевичів, Гранки,  Козловських, Райтерів,  Рибіцьких, Красуцьких та Палюхів.
При виселені складався список залишеного нерухомого майна.

Населення села в національному відношенні стало однорідним, польсько-українське протистояння в селі припинилося.

Сталін вирішив проблему швидко і жорстко.

Таємниця 72. Ще один артефакт з Осівець-слуцький пояс Ієроніма

Виявляється, що зберігся не тільки годинник з Осівецького палацу, а ще одна річ- це слуцький пояс Ієроніма Цивінського. Він зараз знаходиться у Єви Ценської - Федорович в с. Ласки під Варшавою і висить в їх кімнаті по периметру охоплюючи дві стіни. Цей пас-щоденне нагадування Єві про глибоку історію її роду та неіснуючий уже Осівецький палац, що був частиною її дитиннства.
Чи жив Ієронім в с. Осівці і був тут дідичем документально не встановлено. За гербівником Боніцкого можна зробити висновок, що він був батьком  Андрія, який легалізувався в Галичині в 1772 році. Батьком того Андрія, що за родинним  переданням  Ценських виграв Осівці в карти.
Слуцький пас - це  шовковий двоколірний  чотириметровий пояс, яким оперізувалися польські шляхтичі та українські козаки старшинського стану.
Що стосується пояса Ієроніма, то він він витканий із шовкових ниток золотого та чорного кольору. На свята та урочистості його складали і оперезувалися таким чином, що зверху був золотий колір, а на похорони-чорний.
Цей пояс надзвичайно цінний, оскільки він родом з 18 століття.
Приклад слуцького пояса

Таємниця 71. Хто така Парасковія Дерецька?

"Середня школа ім. Парасковії Дерецької ". Таблиця з таким написом  висіла на будинку школи села Осівці в радянські часи. Парасковія Дерецька-це перша комсомолка села, вчителька, що повірила в ідеї соціалізму, які більшість населення села категорично не приймала.
Парасковія агітувала населення села вступати в колгосп, а підлітків - створювати основи  піонерської організації у селі. Напевно, вона була сміливою і переконаною в  правоті своїх поглядів дівчиною, якщо могла піти проти  сільської общини, яка у значній частині підтримувала ОУН-УПА.
Невдовзі вона пропала. До 1950 року не знав куди ділася молода вчителька.
Тільки через роки після її зникнення одна бабуся перед смертю розповіла, що вона бачила як Парасковію втопили в старій криниці на вулиці Гора і засипали її.
Криницю розкопали і останки  поховали на сільському кладовищі.
В радянські часи посмертно Парасковія Дерецька носила статус "героїні", що постраждала за утвердження радянської  влади в Осівцях, але у мешканців села чомусь її подвиг не викликав ейфорії.
Загинуло і пропало ще не мало людей з обох сторін радянсько-українського протиборства покив решті-решт "рубахи", як називали представників радянської влади, перемогли. ОУНівців з УПА і родини тих, хто їх підтримував вивезли у Сибір. На шкільні форми дітей із семи років почепили зірочки з портретом малого Леніна, з 9 років- піонерські галстуки, а з 14 -комсомольські  значки. В школах запевняли учнів, що найбільші свята в їхньому житті-це посвячення в жовтенята, піонери та комсомол і, взагалі, їм неймовірно пощастило, що вони народилися і живуть в СРСР, а не в одній із нещасних країн загниваючого імперіалізму. І, можливо, підростаюче покоління у це повіріло б на всі сто, якби не мовчазний скептицизм, з яким сприймалися всі ці радянські шкільні обряди в родинах. Новоспечений піонер із сяючою усмішкою з червоним галстуко ішов вулицею села, але в очах перехожих він не зустрічав аналогічного захоплення і, прийшовши додому, остаточно розумів: нічого особливого сьогодні в його житті не сталося. Батьки справно купували дітям значки і галстуки, класні керівники неодмінно щодня перевіряли їх наявність. Лічені комуністи села користувалися загальною зневагою.
Всі про щось мовчали. Страх їдкою зміюкою оселився в серцях покоління осівчан, що були свідками жорстокого терору проти самостійницької ідеї. Дехто таємно слухав вночі Голос Америки, у навідчайдушніших при застіллі часом проривалися скупі антирадянські вислови, що дуже спантиличувало дітей і заставляло сумніватися в перевагаг радянського суспільства. Багато людей забрали свої таємниці в могилу.
Пройшли десятки років і міна сповільненої дії вибухнула - Радянський Союз припинив своє існування. Таблицю з іменем Парасковії Дерецької зняли із стіни школи, так само як меморіальну дошку із дому, де вона народилася.
Її статус різко змінився з героїні на пересічну людину достойну осуду і забуття.
Непроста історія непростого часу...
Подібні випадки були практично в кожному селі Галичини. Як сприймати те, що відбулося колись давно з вчителькою-комсомолкою в с.Осівці, як ставитися до людини, якої давно нема, до дівчини, що загинула молодою? Хто вона: герой, злочинець, жертва?  Кожен вирішує сам. На оцінку цієї події великою мірою впливає те, як склалася історія кожної родини у важкі післявоєнні часи, коли війна в Західній Україні проти радянської влади ще продовжувалася.
Особисто в мене виникає запитання:
Чи варто жертвувати життям-найціннішим, що Бог дав людині не за призначенням - заради скороминучих людських ідей?

Таємниця 70. Дежавю з більшовиками в житті Станіслава Петрашевського

Станіслав Петрашевський був багатим поміщиком в Наддніпрянській Україні. Вихор революції 1917 р. змусив його тікати, залишивши свої маєтки, щоб врятувати родину від червоного терору більшовиків проти таких як він  "поміщиків та буржуїв-ворогів радянської влади, експлуататорів трудового народу".
Хто-зна які перепетії життя йому прийшлось пройти поки Петрашевський опинився в Осівцях в якості управителя маєтками графа Ценського Вітольда.
Його дружина була німкою за походженням, тому часом їх відвідували родичі з Німеччини. Старший син став військовим льотчиком.
Мала Ядвіга народилася уже в Польщі у 1921 році. Коли дівчинка підросла, то батьки не шукали для неї пансіонату для благородних дівиць і не відправили, як це було прийнято у поляків, на навчання у школу при монастирі. Язя ходили разом із сільськими дітьми в утраквістичну школу в с. Осівці. Вона не особливо паношилася, дружила з сільськими дівчатами і не гребувала залишитися на обід в селянській родині та поласувати варениками із спільної миски. Пан Петрошевстький також не тримав великої дистанції із мешканцями села Осівці, немає значення поляками чи українцями. Він любив поспілкуватися з сільськими чоловіками та поспівати з ними українських пісень. Сам він був вродливим чоловіком високого росту як кажуть "в тілі", тому його в селі називали " Грубий". До нього часто заходив В. Гнатів-парох УГКЦ  села. Вони були хорошими друзями. Одного разу він врятував Гнатіва від розправи польських жовнірів під час пацифікації.
Бувало до Петрашевських навідувалися в гості всією сім'єю пани Ценські. Таким візитам особливо була рада Ядвіга, бо вона дружила із  старшою дочкою графа Євою.
Петрашевський справно виконував свої обов'язки управителя маєтками: слідкував за організацією робіт у панському фільварку, організовував посівну кампанію та збір урожаю, дивився за панським лісом та збував сільськогосподарську продукцію.  Все ішло своїм чередом. Життя наче б то налагодилося. Господарство, правда, не своє, але жити можна. Головне живі, врятувалися від більшовицького терору.
І навіть в страшному сні Петрашевським не привиджувалося, що їм знову прийдеться зустрітися з більшовицькою загрозою.
  Події розвивалися стрімко. 1 вересня 1939 року на Польщу  напала Німеччина. Петрашевські не дуже переживали, що в Галичину можуть прийти німці: з ними вони точно знайдуть спільну мову. Але несподівано 17 вересня 1939 року на землі Західної України вступила Червона армія. Тікати було пізно. Жінка з донькою переховувалися в Гнатівих, син був на фронті, як військовий льотчик.
У фільварок панів Ценських зайшов більшовицький загін. Всюди шукали панів Ценських, але вони втекли.
Проте схопили Петрашевського.
- Растрелять, именем народа - був вирок.
Петрашевському дали в руку лопату: копай, пане, собі могилу.
 Коли яма була практично готова, червоноармієць, який мав виконати наказ про ростріл запитав Петрошевського:
- Пане, пам'ятаєш мене?
- Пам'ятаю - відповів управитель. Це був його колишній слуга.
- Засипай яму. Я скажу, що ти тут похований, але, щоб тебе більше тут ніхто не бачив.
Тепер була черга В. Гнатіва рятувати свого друга. Петрошевський з жінкою та донькою пересиділи у його погребі до пізньої ночі, а далі звіринними стежками рушили в Бучач, щоб сісти на потяг до Львова. У них була мета перейти в німецьку зону окупації.
Як склалася далі доля родини Петрашевських?
Хто-зна...

Таємниця 69. Про Ольгу
Хто знав Ольгу Стравинську, сестру графа Вітольда Ценського з Осівець, запам'ятали її як маленьку і дуже милу жіночку.

Народилася вона в 1882 р. у Водниках і в сім'ї Ценських була 4 дитиною.
 Ольга побралася з високим та ставним молодим військовим Едвардом Стравинським дужої статури. У придане отримала с. Водники і с. Лани. У них знайшлося 6 дітей. Одні: пішли в батька-міцні та високі, інші: в матір-дюймовочку: дрібні та тендітні.
Ольга з дитинства виявляла інтерес до образотворчого мистецтва. У 1911 р. вона закінчила Школу різьби та малярства в Парижі.
Оскільки в неї була велика сім'я, то повністю творчості вона не змогла себе присвятити, проте виконувала копії картин та скульптур на замовлення.
Із її робіт збереглися мало: ослик - дипломна робота із Художньої школи і підсвічник і накладка на флакон для духів із зображенням герба роду Ценських.

Дивним способом через роки загублений ослик знайшов дорогу до родини нащадків Ольги. Ця статуетка зникла з дому Стравинських разом з іншим майном в невідомому напрямку, а дім був зруйнований до основ. Ще 1939 р. Ольга з дітьми змушена була покинути маєток на поталу більшовикам, оскільки він був конфіскований  радянською владою. Її чоловік в цей час переховувався у Львові. Деякий час Ольга жила в селі в халупі, а 1940 переїхала до Галича, де і була арештована та відправлена в Казахстан на заслання.
У 90-х роках ХХ ст. її син Стефан відвідав  с. Водники і на своє превелике здивування у  місцевій церкві побачив витвір своєї матері- ослика. Він викупив його і вивіз у Польщу. Зараз ослик зберігається в родині доньки Стефана-Анни і нагадує внукам та правнукам про нелегку долю їхньої бабусі.

На час депортації Ользі уже виповнилося 58 років, вона страждала на хворобу серця. Тяготи заслання погіршили її здоров'я та вкоротили життя. У грудні 1940 року Ольга Стравинська померла.
На місці поселення в Казахстані не було навіть необхідного мінімуму для життя людини: не вистачало одягу, взуття, посуди, вони голодували. Все це описувала Ольга в своїх листах до родичів. У них відображено важкі останні дні маленької жінки, на кінцевому пункті її маршруту життя Водники-Париж-Актюбінськ.