Таємниця 15. Осівецька графиня

Таємниця п'ятнадцята. Як поживає осівецька графиня?

Єва Ценська-Федорович народилася у с. Єзуполь (зараз Івано-Франківська область) у 1923 р.  Чому іменуємо її графинею?  У Шематизмах вказується, що патроном села Осівці 1926-1939рр  був граф Вітольд Хебда Ценський-батько Єви. Графський титул Ценські отримали у кінці 18 ст. У трирічному віці Єва переїхала з родичами в Осівці. Саме із цим селом в неї пов'язані найприємніші спогади. Найкращі роки свого життя до 16 р. вона провела саме тут, в батьківському маєтку над Стрипою. 

А далі її чекали нелегкі часи  важких поневірянь і довга дорога додому, втраченого назавжди.

До Осівець Єва все-таки повернулася через пів-століття, але ступити на поріг рідного дому не довелося: на місці маєтку її чекала пустка.

Єва Ценська - Федорович під час приїзду в с.Осівці у 1992 р. з мешканцями села

Єва перебралася у Польщу після довгої "незапланованої подорожі"світом: Казахстан, Іран, Ліван, Англія...

При визначенні місця поселення вибрала с. Ласки, бо завжди надавала перевагу селу.

"Нігди не розумілам людей, які вважають життя в селі примітивним і нудним та марять містом,-пише пані Єва.- Чи то можна порівняти ліс до міського асфальту, ріку до басейну, автомобіль до коня, квакання жаб до вереску телевізорів і дискотек, запах свіжоскошеного сіна до смороду загазованих вулиць, тротуар до килима квітів?"

Пані Єва давно поховала батьків, чоловіка та сестру Лілію у 2010 р. 

І зараз одиноко проживає у селі Ласки недалеко від Варшави.

Їй допомагають родичі: Михайло Ценський-син Йосифа Ценського-дядька Вітольда та Роман Стравинський-онук Ольги-сестри Вітольда.

У нічних сновидіннях їй не дають спокою спогади про більшовицький терор та заслання в Казахстан.

"Часом у сні чую стукіт коліс, тоді мені здається, що знов їду". Графський титул більше нашкодив Єві в житті, ніж допоміг. Більшовики визнали Ценських "експлуататорським класом " і відправили в Казахстан, по суті, на каторгу "для спокутування гріхів перед трудовим народом наполегливою працею". 

Не може Єва до сьогодні забути найкращого місця у світі, якого давно нема, але воно живе у її серці та спогадах.

"Часом в ночі, коли не можу заснути, закриваю очі і уявляю собі, що лежу в своєму осівецькому покої на другому поверсі з відкритими дверима на оброслий диким виноградом балкон, а в глибині парку над Стрипою жаби дають концерт, одна перед одною, як найкращі умільці".

Єва Ценська-Федорович написала книгу "Незапланована мандрівка" про непросту  історію свого роду. В житті Єви та її родини  як в дзеркалі відобразилася  історія найтрагічнішого ХХ століття. 

Проте в усіх перетрубаціях життя Єва не впала духом, не опустила руки,  зберегла почуття гумору, любов до життя, оптимізм. Саме ці якості її характеру дозволили їй прожити майже 100 років не зважаючи на 100 хвороб.

А "кохані Осівці" є найкращим спомином її життя.

Дивовижно як людиина прив'язана серцем до місця свого дитинства!

Таємниця 14. Одіссея за Осівецький горщиками

Таємниця чотирнадцята. Одіссея за осівецькими горщиками.

У 1936 р. під час будівництва хати  Петра Галицького було викопано два давні горщики. Вони знаходилися на глибині 1,5 – 2,0 метра. Війт  сповістив про знайдені артефакти  у Львів до Наукового Товариства імені  Т. Шевченка, яке відігравало на той час роль своєрідної академії наук на західноукраїнських  землях. За це він отримав 100 злотих, а Галицький нічого...
На краєзнавчому сайті Бучацького району була поміщена інформація про те, що ці знахідки були передані у Тернопільський краєзнавчий музей. Під час відвідування музею ні в експозиції, ні в фондах  музею горщиків, про які твердить вищенаведене джерело, не були виявлені. Завідувач відділу давньої, середньовічної і нової історії Тернопільського обласного краєзнавчого музею Гаврилюк Олег Миколайович  порадив нам, для вияснення питання, звернутися  в Інститут українознавства у Львові. Звідти ми отримали таку відповідь: «Два горщики розкопані Я. Пастернаком у 1936 р. у Вашому селі, ймовірно, знаходяться у Львівському історичному музеї, оскільки усі археологічні експонати з Музею НТШ у 1940 р. були передані до Історичного музею у Львові. Можливо, вони взагалі не збереглися, як не збереглися десятки тисяч інших речей з розкопок довоєнного періоду. З повагою д. і. н., проф. Ситник Олександр Степанович - Інститут українознавства». Наші пошуки продовжилися. Із Львівського історичного музею  завідувач відділом археології Зарубій Емілія Іванівна нам відписала: «У Львівському історичному музею немає описаних Вами горщиків і, на жаль, ми не маємо інформації щодо того, де вони можуть перебувати».
Ми припустили, що повинні зберегтися  хоча б описи цих горщиків та, можливо, їх  фото або замальовки. Під час дослідження було виявлено, що першими, хто вивчали осівецькі знахідки були вчені – археологи НТШ Ярослав Пастернак та Маркіян Смішко. Тут уже справи пішли краще. Далеко не прийшлося ходити. Потрібна інформація була знайдена в   Інституту археології АН України, який розташовується навпроти нашого дому.
 У статті М. Smiszko «Duze naczynia baniaste okresu rzymskiego w Malopolsce Wschodniej», надрукованій у   польському виданні  «Wiadomosci archeologiczne» T.XVI у 1939 р. містяться таблиці із зображенням стародавнього осівецького посуду[45, табл. ХХХ].
Виявилося, що осівецькі знахідки являють собою піфосовидні посудини, які  використовують для збереження припасів продуктів та зерна. Це великі, товстостінні, добре обпалені посудини з горизонтально формованими широкими масивними вінцями, випуклими боками і днищами на плоскому піддоні,  цілком пласкою, не профільованою поверхнею. Своєю формою вони нагадують бутель.
Одна із знайдених в с. Осівці посудин - горщик, виготовлений на колесі, з глини та грубозернистим піском. Розміри дна відносно малі – діаметр 18 см, повністю пласке знизу та увиразнено в профілі плиткою. Черевце (боковина посудини) видовжене знизу, досягши найбільшої випуклості, звужується в шийці з двохсторонніми краями. Над найбільшою випуклістю черевця бачимо на поверхні дві смужки заглибленого орнаменту: нижній складається з трьох горизонтальних ліній, а верхній – з подібних мотивів, викладених в тій самій послідовності, з різницею тільки у висоті хвилястої лінії (3,7 см). На нижній поверхні посуду в деяких місцях є слабкі, випадково видряпані горизонтальні лінії, що з’явилися під час виготовлення на гончарному колесі. Висота 68 см, внутрішній діаметр 39,5 см, ширина країв 6 см.
Друга посудина - менший піфосовидний горщик виготовлений на колесі з такого самого матеріалу, що й вищезгаданий. Дно повністю пласке та не прикметне в профілі, а знизу має виразні відтиски деревини. Черевце, звужене внизу, в місці найбільшої випуклості посудини закінчується двосторонньо викладеними горизонтальними краями. Поверхня гладка, матова і не оздоблена, з кількома випадковими невиразними лініями, виритими на нижній частині посуду. Висота горщика 50 см, діаметр дна 11,5 см, внутрішній діаметр 27 см, ширина країв 4 см.
Зразки з Осівець мають в глині  невелику кількість домішків грубих зерен муки і кварцу, внаслідок чого їх поверхня є досить гладкою.
Пастернак Я. повідомляє, що давній посуд, випадково знайдений в прошарку пізньої римської доби в с. Осівцях,  відданий до музею в Тернополі.
Круг пошуку замкнувся. Дуже жаль, але осівецькі артефакти, схоже, безповоротно втрачені під час ІІ світової війни та смутних часів на Галичині після її закінчення.
Проте постала ще одна таємниця: індетифікації осівецьких знахідок.
 Ярослав Пастернак після перших досліджень осівецьких горщиків зробив висновок про їх приналежність до липицької археологічної культури, про що він сповістив у статті «Moje badanie terenowe w 1939 r.» у польському виданні  «Z otchłani wieków» Т. XI.
 На початку 60 р. ХХ ст., перебуваючи в еміграції, у своїй праці  «Археологія України» Я. Пастернак співвідносить давній посуд виявлений в с. Осівці уже з археологічною культурою прикарпатських могил. Він пише: «Поселення з керамікою прикарпатських могил виявили К. Гадачек в урочищі Грабарка біля Неслухова (Камінка Струмілова), Т. Сулімірський у Новосілці Костюковій (Заліщики) та в Грицівцях (Збараж) і ми в Осівцях (Бучач). Господарські залишки на цих поселеннях засвідчують хліборобство, як головне зайняття їхніх мешканців. Розвиненим було також гончарство, а побічним було скотарство».
У статті «Бучаччина крізь серпанок тисячоліть» на початку 70 р. ХХ ст. Я. Пастернак  причисляє давню кераміку с. Осівців  знову до липицької археологічної культури та датує знахідки І-тям  ст. н.е., посилаючись при цьому на свою першу статтю з цієї теми «Moje badanie terenowe w 1936 r.»,  надруковану у 1939 році у виданні НТШ "Z otchłani wieków" t. XI.  Вчений  співвідносить липицьку культуру  із костобоками - гетськими племенами  фракійського  походження, споріднених з даками, які у VI—IV ст. до н. е. проживали на півночі Балканського півострова та пониззі Дунаю. У таких висновках свого колегу   в цей час підтримує М. Смішко. Цей відомий український археолог на підставі прикмет знайдених артефактів у селі Осівцях,  датував зразки такого роду піфсовидного посуду з пласкими краями пізньою римською добою (І-ІІ ст. н.е) та відніс їх до  дакської групи пам’яток фрако-римського прошарку липицької археологічної культури пізнішого періоду.
Продовжуючи дослідження ми зіткнулися з великим різноманіттям в ідентифікації  досліджуваних артефактів. Наприклад, українські археологи  В.В. Ауліх, І. П. Герета, С. І. Пеняк  віднесли знахідки до черняхівської археологічної культури.

Український археолог Баран В. Д. у праці «Поселення перших століть нашої ери біля села Черепин» піфосовидні посудини с. Осівець відносить до археологічної культури полів поховань Подністров’я.
Маркіян Смішко  в радянський період своїх досліджень, в 50-60 рр. ХХ ст.  у  статті «Доба полів поховань  в  західних областях УРСР» ділить  час існування цієї культури на два періоди: ранній - з липицькою та переворською (пшеворською) групами пам’яток  та пізній - з пам’ятками черняхівського типу і підкарпатських курганів. У цій статі М. Смішко уточнює, що знахідки в с. Осівцях, слід відносити до пам’яток  культури полів поховань пізнього типу, тобто черняхівського.

 Вчений звертає увагу на те, що  пам’ятки раннього періоду  культури полів поховань поступово зникають  станом на ІІІ ст. н.е. та  їм на зміну приходять пам’ятки черняхівського типу. Він відзначає, що поселення цієї культури займали територію  між Дністром і Карпатами.
Ще у 1932 р. М. Смішко виділив липицьку археологічну культуру як самостійну із культури полів поховань. Хоча липицьку культуру і культуру підкарпатських курганів дослідник співвідносить  етнічно з дакійськими племенами, проте на його думку «липицька культура - це не нова етнічна експансія у Верхнє Подністров’я  в добу полів поховань, це тільки нове культурне обличчя племені, що жило тут здавна».
 Інша дослідниця культури полів поховань Махно  Є.  доводить, що ця культура має тісні зв’язки з однієї сторони з  із скіфськими часами, з іншої з пам’ятками часів Київської Русі.
Отже,  вчені-археологи відносять археологічні пам’ятки с. Осівці до культури полів поховавнь: М. Смішко,  В. Баран, Є. Махно.  Проте Я. Пастернак співвідносить їх із першим раннім періодом цієї культури- липицьким (І-ІV ст.н. е), а пізніше дослідивши детальніше до пізнім періодом - прикарпатських могил ( підкарпатських курганів за термінологією  М. Смішко). Всі інші - з пізнім -  з черняхівським (ІV-VІІ ст. н.е.). В. В. Ауліх, І. П. Герета, С. І.  Пеняк прямо причисляють їх до черняхівської культури, виділяючи її як самостійну із культури полів поховань.
Такий різнобій думок пояснюється тим, що  вищеперечислені культури у Подністров’ї досліджені недостатньо і багато знахідок мали випадковий характер, як наприклад в Осівцях. Інша причина полягає в тому, що в Подністровському регіоні  липицька та черняхівська культури зазнали  настільки значного взаємовпливу та інших сторонніх впливів, що деякі дослідники їх об’єднують в одну культуру полів поховань. В даному випадку липицька культура стала підґрунтям для творення черняхівської. Другою людністю, з якою зіткнулись на берегах Дністра  носії липицької культури, були пшеворські племена. Якщо в придніпровському районі черняхівська культура формувалася  на основі зарубинецької  культури, то в подністровському -  в основному,  на основі липицької та пшеворської культур. Такого погляду про переростання липицької культури в черняхівську  дотримувався в своїх працях М. Брайчевський.
Всі дослідники осівецьких артифактів зійшлися принаймні  у тому, що глечики належать до пізнього етапу культури полів поховань. Тільки Я.Пастернак співвідносить їх із культорою прикарпатських могил (підкарпатських курганів), а всі інші - до черняхівської культури.

Культура карпатських курганів, як і черняхівська, належить до "культур римських впливів". Хронологічні рамки культури карпатських курганів досить чітко визначаються у межах III — початку V ст. н.е.

На думку більшості дослідників, носії культури карпатських курганів являли собою змішану етнічну групу, в якій переважав фракійський (гето-дакійський) компонент. На фінальній стадії черняхівської культури пам'ятки типу Черепин поширюються з Дністра на правий берег Пруту, в область культури карпатських курганів. Мабуть, карпатське населення було одним із останніх уламків "вільних даків", котрі зберегли самобутність серед германських племен, але не встояли перед слов'янською асиміляцією. Отже, з часом черняхівська культура Подністров'я поглинула культуру карпатських курганів (вона ж-підкарпатських курганів, вона ж - прикарпатських могил - за різною термінологією).
Враховуючи дослідження М. Брайчевського,  стосовно осівецьких горщиків все-таки слід говорити про їх приналежність до
ПОДНІСТРОВСЬКОГО ВАРІАНТУ ЧЕРНЯХІВСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ІV-VІІ ст., який сформувався на основі попередніх культур - пшеворської та липицької.
Щодо етнічної приналежності вищепречислених племен, то пшеворська археологічна культура відповідає венетам, липицька співвідноситься з гетами, дако – фракійськими племенами, найчастіше з костобоками, черняхівська археологічна  культура ототожнюється з антами. У групах пам’яток культури поховань прослідковуються скіфські мотиви.  Тобто всі ці  давні племена (венеди, костобоки, скіфи, анти) причетні до формування етнічного обліку осівчан, які у ІV-ІХ ст. були частиною літописного племені тиверців.

Таємниця 13. Етнічне походження осівчан

Таємниця тринадцята: етнічне походження мешканців с. Осівці.

Відповідно до даних «Повісті минулих літ» на території с. Осівці  проживали літописні племена тиверців. Вони локалізувалися в Подністров’ї черезсмужно з уличами. Тиверці тут оселилися пізніше уличів - між 854 (864) і 885 рр.
У повісті минулих літ племена уличів і тиверців згадуються 6 разів: 854 р., 885 р., 907 р., 940 р., 922 р., 944 р. Звістки про ці племена пов’язані або з боротьбою проти них київських князів, або з участю тиверців у походах київських князів на Візантію. Ці дані дають можливість класифікувати тиверців як східнослов'янські племена.
Але питання походження тиверців остаточно не визначено. У статті румунського дослідника  А. Болдура  “Загадка уличей-тиверцев”, висловлюється думка про фракійське походження народу.  Окремі молдавські історики в цій ситуації намагаються зайняти компромісну позицію. Так,  І. Г. Хинку відносить уличів до східнослов’янського населення, тиверців же вважає змішаним слов’яно-волоським етносом,  при чому волоський ( дако-романський )  елемент був домінуючим.  У тому, що уличі й тиверці мають безперечно слов’янське походження впевнені Г. Б. Федоров, Л. Л. Польовий, І. А. Рафалович, П.П. Бирня та В.М. Негруша. Інші вчені вважають, що уличі були племенем іранським за своїм походження (І.П.  Русанова) або ж вбачають у них тюркське коріння ( М. І. Артамонов)
Судячи із того, що в межиріччі р.Серету і р. Стрипи виявлено багато поселень липицької культури, яку співвідносять з дако – фракійськими племенами та враховуючи те, що в сукупності з пшеворською культурою (яка репрезентує давніх слов’ян - венедів) вона трансформувалася в черняхівську культуру подністровського типу, представлену слов’янськими племенами антів, можна зробити висновок про те, що тиверці є субстратом дако-фракійських та слов’янських племен.
Щодо конкретно осівчан як складової племені тиверців, то на питання їхнього етногенезу розкриває знахідка
давньої  кераміки на території села. Вона належить до подністровського варіанту черняхівської культури, яка формувалася на основі липицької. Черняхівська культура подністровського типу мала тісні зв'язки з культурою карпатських курганів та формувалася на основі липицької  із впливами пшеворської. Я. Пастернак, який досліджував осівецькі знахідки у праці «Moje badanie terenowe w 1936 r.»,  надруковану у 1939 році у виданні НТШ "Z otchłani wieków" t. XI.  співвідносить липицьку культуру  із костобоками - гетськими племенами  фракійського  походження, споріднених з даками, які у VI—IV ст. до н. е. проживали на півночі Балканського півострова та пониззі Дунаю. У таких висновках свого колегу   в цей час підтримує М. Смішко. Липицьку культуру і культуру підкарпатських курганів дослідник співвідносить  етнічно з дакійськими племенами, проте на його думку «липицька культура - це не нова етнічна експансія у Верхнє Подністров’я  в добу полів поховань, це тільки нове культурне обличчя племені, що жило тут здавна». Тобто тут етнос сформувався по типу болгар: прийшлі племена  перейняли мову і культуру автохтонних мешканців.

Проте на цьому етногенез давніх тиверців не закінчився. На нашу думку, в умовах відкритості тогочасного простору та  багатовікової мішанини народів, не правомірно говорити про приналежність тиверців до якоїсь однієї етнічної групи. Етногенез тиверців відбувався при участі багатьох народів: скіфів, сарматів, венедів, костобоків,  антів, а також прийшлих з Балтики готів, з Азії - гунів. Відповідно  всі вищеперечислені  народи справили певний  вплив   на формування етнічного обличчя тиверців, що безпосередньо відноситься  до осівчан. Наприклад,  дослідниця культури полів поховань Махно  Є.  доводить, що  липицька культура має тісні зв’язки з однієї сторони з  із скіфськими часами, з іншої з пам’ятками часів Київської Русі.

Із тих небагатьох випадків, коли Осівці привертали до себе увагу науковців, відомо, що перед ІІ світовою війною на г. Бручевиця було знайдено сарматське захоронення?, яке досліджував польський історик Сулимирський. 

Звернемося до такого важливого історичного першоджерела як Біблія. В ній іде мова про Тираса — сьомого наймолодшого син Яфета, внука Ноя. «Оце нащадки синів Ноєвих: Сима, Хама та Яфета. А їм народились сини по потопі: Сини Яфетові: Ґомер, і Маґоґ, і Мадай, і Яван, і Тувал, і Мешех, і Тирас» Буття 10:2, Літопис1:5. Взявши до уваги давню назву Дністера – Тирас,  сміємо висловити версію, що назва річки пішла від імені біблійного Тираса, сина Яфета, онука Ноя. Від нього пішло плем’я тиверці, взявши його ім’я, як засновника роду.
 Особливо велику роль у творенні місцевого етносу разом із тиверцями відіграли білі хорвати та уличі.
Отже, археологічні знахідки виявлені у с. Осівцях свідчать про те,   найдавнішими відомі мешканцями поселення були представники подністровського варіанту черняхівської культури, у формування якої взяли участь венеди, костобоки-гетські племена лако-фракійського походження, скіфи, сармати та анти. Племена, які брали участь у творенні вказаної культури пізніше стали основою етногенезу тиверців. У ІХ-Х ст. тиверці разом із іншими східнослов’янськими племенами  злилися в єдину давньоруську народність ввійшовши до складу Київської Русі. Надалі вони ввійшли в перелік племен, які стали основою українського народу. Із заснуванням м. Галич тиверці почали називатися галичанами.

Таємниця 12. Фігурка над Стрипою

Таємниця 20. Фігурка над річкою Стрипою

Така фігурка одиноко височіє над Стрипою. Вона значно постраждала під час боїв ІІ світової війни. Пам'ятка, що зображає ангела, продірявлена в багатьох місцях кулями, в неї відірвана рука.

Хто її встановив? З якою метою?

Старожили села розповідають, що поставили її пани осівецького двору.

Ніби-то у цьому місці на р. Стрипі тонув їх син, але його вдалося врятувати. В честь порятунку і був встановлений цей знак. Пані Єва Ценська-Федорович нічого про цей пам'ятник не знає. Значить встановили його не пани Ценські. У Ценських та іх попередників Цивінських були тільки дочки. Сина мав економ пана Вітольда Йосиф Петрашевський. Тоді це він саме той пан, який встановив цей пам’ятний знак. Його син виріс, закінчив військове училище і став пілотом. З початком війни хлопця призвали на фронт. 

За іншою версією пам'ятник був зведений парохом Осівець Володимиром Гнатівим, на місці, де німецькі військові вбили його доньку під час радянсько-німецької війни. Але, насправді, в цей період часу  Володимир Гнатів із сім’єю мешкав на вулиці Гора. Тому ця версія не відповідає дійсності.

На пам'ятнику немає ніяких написів, але сам він є німим свідком важких часів пережитих селом і нагадуванням про те, що до нас все було по-іншому.

Таємниця 11. Усипальниця

Таємниця одинадцята. Усипальниця
При вході на сільський цвинтар в Осівцях  на підвищенні височить цікавий пам'ятник-німий свідок присутності в селі до 1939 р. польських власників, титулованих графів. Він привертає увагу уже тим, що відрізняється від переважно скромних гробівників старого кладовища своєю помпезністю та цікавою архітектурою.

Це усипальниця,  родинний склеп колишніх патронів села Цивінських. Вона складається надземної фігури висотою 5 метрів та підземної крипти. Надземна частина являє собою хрест,  до якого скорботно прихилилися дві жіночі фігури. Підземна частина відіграє роль каплиці, в якій містяться домовини померлих. Збудована вона очевидно у  ХVІІІ ст. 

У 1992 р. під час візиту в Осівці остання представниця роду Ценських Єва Ценська - Федорович потурбувалася, щоб на пам'ятнику встановили мраморну плиту з написом: "Тут від ХVІІІ ст. чекають  воскресіння представники роду Цивінських гербу Пухало та Ценських гербу Пом'ян".

Хто конкретно там похований, не може сказати навіть пані Єва. Швидше всього там покояться Ігнатій Цивінський та його дружина, Франц Цивінський, ще один Ігнатій Цивінський та його дружина Ванда, які мешкали в палаці над Стрипою (цьому існують документальні підтвердження); напевно ще якісь їхні родичі. Чи захоронена тут Олена Потоцька з роду Цивінських? Швидше ні, аніж -так. Вона померла в час І світової війни, коли на території Осівець проходили запеклі бої і родина Потоцьких в таких умовах не могла перебувати в селі. Її чоловік Александр Потоцький прожив до 1924 р. Звичайно він патронував село, бо мав тут земельні володіння і млин. Але палац був занехаяний і використовувався як корівник.  Явно Александр Потоцький тут не мешкав і напевно хотів бути захоронений у родинній усипальниці Потоцьких. Із Ценських тут також нема нікого. Не встигли. Не встигли зістарітися в своєму маєтку. Зла доля погнала їх світом. Аня померла в Казахстані від хвороб та голоду. Анеля, Вітольд та Лілія поховані у Вроцлаві.

 Але пані  Єва розпорядилася чомусь зробити на пам'ятнику саме вищенаведений  напис: "Тут від ХVІІІ ст. чекають  воскресіння представники роду Цивінських гербу Пухало та Ценських гербу Пом'ян".

Таємниця 10. Село в адміністративно-територіальному відношені в різні часи

Таємниця десята. Село в адміністративно-територіальному відношені в різні часи.

Фото 1936 року. с. Осівці з вікна школи

Народна пам'ять зберегла перекази про те, що князь Володимир приїзджав до села і зупинявся біля джерела над Стрипою, оскільки Осівці знаходилися у складі Київської Русі.

За описом розселення східнослов'янських племен у "Повісті Минулих Літ" с. Осівці належало до земель тиверців. Це плем'я Володимир Великий підкорив і приєднав до Київської Русі у 981 р.

В часи роздробленості с. Осівці територіально належало до Теребовлянського князівства, яке стало уділом Ростислава Володимировича. Із заснуванням м. Галич землі тиверців почали називати Галичиною. Село Осівці є частиною історії Галичини. Воно із 40 рр. ХІІ ст.  ввійшло до складу Галицького князівства, де утвердився Володимирко Володарович, а в 1199 р. стало частиною об'єднаного Галицько-Волинського князівства. 

У 1238 р. дружина галицького князя Лева Даниловича Констанція запросила у князівство домініканців. За етнічним походженням домініканські ченці - месіонери були поляками і німцями. В к. ХІV ст. почали формуватися передумови для набуття земельної власності окремими монастирями. Були випадки, що домініканським монастирям дарували цілі села. В цей час Осівці стали власністю одного із домініканських монастирів розміщеного в селі. Домініканці продовжували утверджуватися на Галичині після смерті останнього правителя Галицько-Волинської держави Юрія ІІ-Болеслава. З 1340 р. до 1349 р. в Східній Галичині правив воєвода Дмитро Детько, який був васалом литовського князя Любарта. Після смерті дружини Любарта Агафії - доньки попереднього князя Андрія Юрійовича у Казимира ІІІ - польського короля з'явилися підстави захопити Галичину як родича Юрія ІІ-Болеслава. З 1340 року точилася війна за галицько-волинську спадщину. У ній Казимир ІІІ від узяв під свою руку Галичину. Після його смерті у 1370 році Галичина відійшла до Угорщини. З 1387 р. галицькі землі знову були приєднані королевою Ядвігою до Королівства Польського. З цього часу польська шляхта почала випрошувати собі у володіння землі на новоприєднаних землях Галичини. І вже з початку наступного століття  ми зустрічаємо перші писемні згадки про с. Осівці в писемних джерелах (Акти гродські і земські) з іменами власників села - польських шляхтичів. З цього часу можна більш предметно говорити про адміністративно-територіальну приналежність села.

Воно входило до територіального утворення Польської держави-Королівство Русі, яке мало внутрішню автономію. З 1434 р. тут було створено Руське воєводство, яке складалося із 5 земель. Осівці входили до складу Руського воєводства Галицької землі Галицького повіту.

1498, 1500,1519,1549,1575,1590,1594-в літописах зафіксовані згадки про турецько-татарські набіги на Галичину. Ймовірно домініканський монастир в с. Осівці постраждав саме в час першого набігу 1498 р.

1470 по 1487 рр. з перервами Галичина перебувала у складі Угорщини як Руське королівство.

Після Люблінської унії 1569 р. с. Осівці як і всі землі Тернопільщини стали частиною новоутвореної держави - Речі Посполитої.

За описом ? 1578 р. с. Осівці належали до Руського воєводства Галицького повіту Галицької землі. Біля Бобулинець сходилися кордони Галицького Львівського і Теребовлянського повітів. Галицьке староство ділилося на Калуську і Галицьку волості. В Галицькій волості було 12 сіл , в тому числі Осівці.

Проте Річ Посполита зазнала поразки у польсько - турецькій війні 1668-1672 рр. і відповідно до Бучацького мирного договору від 18 жовтня 1672 р. с . Осівці, як одне із сіл Поділля, що дісталося Туреччині, війшло до Чортківської нахії Кам'янецького ейялету Подільського пашалику Османської імперії. 

Угода була підписана під "Золотою липою"- деревом, якому зараз 300 років.

Згідно з угодою кордон між польськими і турецькими володіннями пройшов по  р. Стрипі: її східний берег належав туркам і західний- полякам. Отже, село Осівці за цим договором опинилося у складі різних держав. За Польщею залишилася лише вулиця Гора (якщо вона існувала в той час). Проте польський сейм не ратифікував цю угоду. А у 1673 р. війська під керівництвом Яна Собеського здобули перемогу над турками під Хотином. Офіційно Поділля було повернуто Речі Росполитій за умовами Карловецького миру 1699 р.

Після припинення існування Речі Посполитої в результаті трьох поділів між Росією, Австрією та Прусією с. Осівці входило до Королівства Галичини і Людомерії, яке було створене в 1772 р. на Галицьких землях як автономія під управлінням поляків у сладі Австрійської вмперії. В цей час домінія з двором та громадою с. Осівці входили до Бережанського повіту. Домінія складалася з одного або кількох сіл, що належали одному власнику, який поєднував на своїй території державну та адміністративну владу та зверхність над підданими. Внаслідок реформи 1870-1880 рр. домінія розпалася на двір і громаду. На чолі громади стояв війт. З 1778 р. главою місцевої домінії став пан Андрій Цивінський-кастелян поліції, який виграв село в карти. Із Йосифінської метрики дізнаємося, що війтом був...

Перший у списку.

З 1810 р. до 1815 р. Осівці знаходилися у складі Російської імперії. Новий переділ спіткав Тернопілля в зв'язку з наполеонівськими війнами. З 1809 р. час ішла війна між Францією і Австрією. Росія спочатку була союзницею Франції, хоча її війська, маючи таємний наказ, не брали участі у боях з австрійцями. Після поразки австрійської армії під Ваграмом біля Відня було підписане Шенбрунське перемир'я між Російською імперією та Австрією.

В першому параграфі демаркаційного акту визначалася лінія кордону. Вона проходила через такі села з австрійської сторони: Гонтова, Вертелка, Нетерпинці, Бзовиця, Сервери, Білків, Остапівці, Озерна, Покропизна, Козлів, Дмуханець, Слобідка, Городище, Плотича, Теофілівка, Слобода, Маловоди, Біла Криниця,  Котузів, Гниловоди, Мозолівка, Курдибанівка, Переволока, Зарваниця, Рукомиш, Нагір'янка, Бучач, Жизномир, Сороки, Ліщинці, Русилів, Скоморохи, Потік, Сколець, Губін.

З російської сторони лінія кордону проходила через села: Кобиля, Березовиця, Дітківці, Мшанець, Городище, Норівці, Нестирівці, Кокутківці, Шиповці, Середнє, Вербівка, Цебрів, Должанка, Дамоморин, Забойки, Хобачів, Денисів, Семиківці, Раковець, Соснів, Соколів коло хутора Хатки, Сокільники, Золотники, Королівка, Ласківці, Бурканів, Гайворонка, Вишнівчик, Зарваниця, Сапова, Киданів, Бобулинці, ОСІВЦІ, Білявинці, Петликівці, Зелена, Звенигород, Підзамочок, Трибухівці,

Язловець, Дуліби, Жнибороди, Берем'яни.

Розпорядженням російського царя Олександра ІІ цивільну владу в нашому краї було доручено таємному раднику Тейсу. 1 жовтня 1810 р. він запровадив паспорти.

Тернопільський край у складі Росії був розділений на два циркули: Тернопільський і Заліщицький. У 1814 р. із Тернопільського був виділений Теребовлянський циркул.

Осівці входили спочатку до Тернопільського циркулу, а з 1814 р. - до Теребовлянського.

У 1812 р

 розпочалася війна Наполеона проти Росії. Після поразки наполеонівської армії за а рішенням Віденського конгресу 1815 р. Тернопільщина без волинської частини відійшла до складу Австрійської імперії. Акт передачі відбувся 6 серпня 1815 р. Таким чином с. Осівці знову опинилося у складі Австрії.

У Австрійській імперії на повернутих землях після 1815 р. було відновлено попередній адміністративно-територіальний поділ, який існував тут до 1816 р. з невеликою відмінністю: с. Осівці у 1816 р. було переведено з Бережанського до Чортківського округу.  В цей час існувала система патронату. Патронами та коляторами називали панів та дідичів, до обов'язків яких входило опікуватися церквою та парафією. За  Шематизмами та даними Романа Афтанази прослідковуємо, що у цей час патронами села були пани Цивінські (з 1778 р.до1893р.?, далі їхні нащадки по жіночій лінії до 1919р.? -1924 р.?)

 Така адміністративна приналежність села збереглася до початку І світової війни у 1914 р.

Українське населення Галичини було втягнуте у військові дії австрійсько-російського фронту на боці Австрії. Декілька разів Галичина переходила з рук у руки. Зокрема, під час її окупації російськими військами у серпні 1914 р. тут було створене Галицько-Волинське генерал-губернаторство, до якого увійшло с. Осівці у складі Тернопільської губернії Бучацького повіту. З листопала 1915 р. в результаті Горліцької операції село було повернуто до Австро-Угорщини, а в 1916 р.  свій контроль знову встановили росіяни внаслідок Брусилівського прориву. ... В час революції 1917 р. Росія вийшла зі складу Антанти і згодом австрійська адміністрація відновила свою діяльність на землях Галичини. Проте в умовах кризи багатонаціональна  "клаптикова імперія" тріщала по швах, кожен народ прагнув власної держави. Не відставав і український народ у боротьбі за свої права.

  В останні роки І світової війни та після її закінчення історія с. Осівці творилася на тлі боротьби українців за власну державність.  13 жовтня 1918 р. була проголошена ЗУНР на чолі з президентом Є. Петрушевичем. Вона охоплювала території заселені українцями-Галичину, Буковину і Закарпаття. На ці землі претендували також поляки, тому розпочалася польсько-українська війна. 16-18 липня 1919 р. УГА, що захищала ЗУНР відступила за р. Збруч.

У квітні 1920 р. Симон Петлюра підписав з поляками Варшавський  договір для організації спільної протидії більшовикам і за військову допомогу уступив землі ЗО УНР Польщі. Проте це не врятувало західноукраїнські землі від більшовицької окупації у серпні 1920 р. У вересні 1920 р. польські війська разом з армією УНР очистили Бучаччину від більшовицьких військ. Відомо, що через Осівці влітку 1920 р. проходив кінний полк армії УНР, який пішов далі через Олешу на Монастириськ.

Більшовицький уряд не збирався втрачати українські землі, тому розгорнулася радянсько-польська війна (квітень-жовтень 1920 р.) Під час наступу більшовиків в напрямку на Польщу на території Галичини було створено Галицьку Радянську Соціалістичну Республіку. До неї разом з Бучацьким повітом входили Осівці. Після відступу Червоної армії 23 вересня 1920 р. ГРСР припинила своє існуіання. Радянсько-польський конфліки закінчився підписанням Ризького мирного договору 1921р ., згідно з яким Галичина передавалася Другій Речі Посполитій-відновленій державі поляків.

У вересні 1921 р. польський уряд створив на території т. зв. Східної Малопольщі 6 воєводств, серед яких Волинське і Тарнопільське. Воєводства складалися з повітів, а ті - з гмін, що об'єднували сільські громади. Тарнопільське воєводство поділялося на 17 повітів. У Бучацькому повіті Тарнопольського воєводства від 26 липня 1934 р. було утворено 12 сільських гмін. Гміна була найменшою адміністративною одиницею в Польщі. Назва походить від німецькогo Gemeinde-спільнота, громада, община. Село Осівці входило до Тарнопольського воєводства Бучацького повіту гміни Старі Петликівці, які були адміністративним центром групи сіл Білявинці, Осівці, Бобулинці, Киданів, Курдибанівка, Добреполе, Нові Петликівці. Площа гміни становила 126,31 км.кв., тут начислювалося 2627 житлових будинків та проживало 12423 мешканців.

Така адміністративна приналежність села існувала до початку ІІ світової війни  1939 року.

В часи ІІ Речі Посполитої до 1926 р. патронами села були нащадки Ігнатія Цивінського: Марія та Олена  і зять Александр Потоцький, а після-граф Вітольд Хебда Ценський до 1939 року.

Таємниця 9. Доля останніх мешканців палацу

Таємниця дев'ята. Доля останніх мешканців палацу.

Граф Вітольд Хебда Цеський - патрон села Осівці 1926-1939 рр. народився у с. Водники (зараз Івано-Франківська обл.)в 1897 р. Був шостою дитиною, наймолодшим у сім'ї  Станіслава та Марії Ценських (з роду Цивінських з Осівець). Старший його брат Здіслав загинув на початку ІІ світової війни у 1940 р. Сестра Ванда пішла у монахині, Анеля рано померла, Роман загинув на фронтах І світової війни у 1914 р. Одруженими були лише Вітольд і Ольга.   Ольга вийшла заміж за Едварда Стравінського і жила в с. Водники У неї було п'ятеро дітей. Старший син Роман загинув на початку ІІ світової війни у 1939 р. Середня дочка Ванда полягла під час Варшавського повстання у 1944 р. Сама Ольга померла засланні в Казахстані у 1941 р.
 Вітольд Ценський одружився у 1922р. з Ангеліною Дідушицькою 1902 р.н. Вітольд познайомився із майбутньою дружиною після повернення із фронтів І світової війни, гостюючи у сестри Ольги у Водниках. У сусідньому Єзуполі господарювали Дідушицькі. Як тоді поводилося пани-сусіди часто бували в гостях один у одного.

Анеля Ценська з роду Дідушинських. 

У 1922 р. відгуляли весілля і перші роки Ценські Вітольд і Єва проживали у Єзуполі в маєтку батьків Анелі - Владислава та Єви Дідушицьких. У 1926 р. сім'я Ценських переїхала в с. Осівці, де господарювали до вересня 1939 р. і нажили трьох дочок: Єву ( 1923 р.н),  Анну (1925) і Лілію (1927).

Проте пакт Ріббентропа-Молотова та початок ІІ світової війни змінив долю багатьох мешканців Європи.

Для жителів с. Осівці і зараз залишається таємницею те, як склалася доля панів Ценських з приходом більшовиків. Та у Польщі живе остання представниця роду Ценських - пані Єва, яка

залишила свідчення про історію своєї родини.

Переломні події в житті сім'ї Ценських почалися з 28 серпня 1939 р. Здавалося, що чиясь невидима рука завела нестримний калейдоскоп трагічних подій.  

День   цей, 28 серпня 1939 р., починався як завжди. Він не віщував нічого поганого, навпаки, навіть обіцяв бути досить приємним - у селі справляли  дожинки і фестини. Між фільварком і двором на великій площі виставили столи з усяким добром, наїдками і напоями, а також крамом: цукерками, керамікою, намистом, хустками. Грав оркестр, молодь танцювала і забавлялася. 

Раптом стемніло, насувалася буря. Ця гроза зруйнувала привичний плин життя сім'ї Ценських назавжди. Природна стихія закінчилася, а буря війни тільки починалася.

 Далі події розвивалися як в страшному сні.

...Зі сторони села наближалася бричка, на в ній двоє поліцейських. Запитали Вітольда, пішли з ним до двору. Мобілізація. 

Вітольд спакував речі і від'їхав. Мати з дочками почувалися в опустілому палаці розгубленими і самотніми.

Події розвивалися з блискавичною швидкістю. 1 вересня по радіо повідомили  про початок війни. В Осівецькому лісі розмістилася польська ескадра, що прибула зі Львова. Офіцери часто навідувалися в палац Ценських  переповнений біженцями з Варшави, уже охопленої полум'ям війни.

Над селом літали німецькі бомбардувальники. Біженців, людей, що працювали в полі та пастухів вони не чіпали.

17 вересня стало відомо, що радянські війська перейшли східний польський кордон. Польща опинилася між двох вогнів. Ніхто не сумнівався-це кінець. 

Анеля відправила дочок в Язлівці у школу при монастирі.

17 вересня Анеля обідала, коли серед глуму біженців і польських льотчиків до неї заїхав сусід, пан Новосілецький, і повідомив, що радянські війська просуваються в напрямку на Осівці і вже недалеко. Анеля залишила біженців при столі, взяла шкатулку з дорогоцінностями, переділася в селянський одяг і кінно рушила до Язлівця. По дорозі зустріла більшовицькі війська, які відібрали  у неї коня. Майже всю осінь Ценські провели при монастирі в Язлівцях. Наближалася зима, уже впав перший сніг, а теплих речей не було. Одного дня дівчата побачили драбинчастий віз, а на ньому лежачого хворого, якого везли до лікарні. Виявилося, що слуга Ценських Василь придумав таким чином привезти їм речі, що вціліли від грабежу: чоловічі чоботи, два кожухи, хутро, два коци, ковдру і ще дещо.

Більшовики тим часом уже почали порядкувати і язлівецькому монастирі. Треба було шукати безпечніше місце. Ценські не могли залишатися близько від Осівець, де їх знали, тому вирішили переїхати у Львів до двоюродного брата Вітольда-Володимира Ценського, який служив священиком в парафії Марії-Магдалини.

Львів, як рукавичка,був переповнений втікачами, що страждали від нестачі харчів. За хлібом стояли в черзі уже з 4 години ранку, про молоко і цукор можна було навіть не мріяти. За продуктами треба було їхати в село, але по дорозі в поїзді більшовики їх конфісковували. Один раз  досить багато харчів передали  Ценським селяни з Осівець.

Дівчата вирішили проловжити освіту і пішли вчитися у школу Sacre Coyer, проте цю школу незабаром більшовики закрили.

Багато поляків старалися пробратися на Захід, але коштувало це багато грошей, а дорогоцінності Ангеліни Ценської залишилися в Язлівцях, закопані під деревом.

В лютому більшовики організували перше вивезення до Казахстану.

Вагони для худоби повні людей, в основному жінок і дітей, декілька днів стояли на пероні. Військо не підпускало близько до них нікого. Час від часу тільки викидали трупи. З вагонів доносилися плач і прохання про допомогу.

Почалися арешти. Кожен день хтось зникав: і не було відомо чи втік за кордон чи відправили у заслання. 

12 квітня 1940 р. о 2 годині ночі на квартиру, де жили Ценські зайшли чотири солдати з карабінами, перевірили документи і наказали збиратися з речами. Особливо збирати було нічого. У кошик почали хаотично вкидати теплі речі, передані селянами з Осівець. Служаниця положила до кошика баночку смальцю-це була єдина пожива на дорогу.

Поїзд складався з 51 вагона для худоби по 30 осіб на вагон. У вагоні мали відро для кип'ятку, який отримували на станціях, а діра у підлозі слугувала за туалет.

Брак води, їди, сморід, плач дітей, лемент дорослих-все здавалося нереальним, як  страшний сон, який скоро закінчиться.

На зупинках дві особи виходили по кип'яток і суп. Декілька разів дали трохи хліба, один раз - ковбасу. 

Їхали 17 днів.

На 17 ніч пересадили частину пасажирів на грузовики. На вечір прибули до місцевості, де було декілька дерев'яних бараків та ліп'янки, які ледве виглядали з землі.

Було 1 травня, а люди не їли уже 2 дні. В честь свята всім видали по 5 цукерок.(

Ценських було поселено в сім'ю казахів, що складалася з 9 душ. Жили, як оселедці в бочці.

Колгосп називався Мен-Булак. Він знаходився на відстані 14 км від села Аю, від райцентру- м. Аягуз- 60 км. з обласним центром - м. Семипалатинськ. Недалеко проходив кордон з Китаєм та Монголією.

Прибулим оголосили вирок: 10 років примусових робіт. 

Частину переселенців відправили місити кізяки на цеглу для опалення. Колись поважні пані та львівська інтелігенція цілий день, з ранку до вечора ходили колом по коров'ячім лайні з соломою. Була це каторжна праця під палючим сонцем  у нестерному смороді.

Ангеліна пішла дояркою на ферму, Єва - працювати на тракторі. Працюючі щодня отримували по 400 г чорного вогкого хліба, непрацюючі Аня і Ліля - по 200. За місяць платили 

пару карбованців і часом давали пригоршню цукру.

З часом Ценські  у казаха купили хлів, де поселилися.

                                  В Мен-Булаку.
Дах протікав, під час  дощу
помешкання заливалося рідким глиняним місивом.

На перших порах Ценські отримували посилки від осівецьких селян. Це зберегло їм життя. 

З початком радянсько-німецької війни полякам була оголошена амністія. Ценські вирішили не чекати лютої зими і переїхати на південь. Взяли білет до Алмати, але висадили їх в Чікменті, а далі відправили  в Ленгер. Щоб якось прожити дівчата тут працювали на збиранні урожаю бавовни. Праця була важкою: очі опухали від пилюки, руки вкривалися ранами. Якщо не виконував норму-не отримував нічого. 

Зимою всі похворіли, не було теплої одежі, панував страшний голод. 

Навесні померла Аня. Така завжди весела, артистична, талановита та повна фантазій; мріяла виїхати до Америки, щоб допомагати Діснею, мала для нього декілька добрих пропозицій. Хто-зна чим би закінчилося для Єви і Лілі з мамою таке існування, якби їх не

 знайшов  родич, священник Володимир Ценський, який  був випущений з Луб'янки і перебував у польському війську Андерса, що формувалося в Казахстані із поляків. Він забрав їх до Янгі-Юлю, де посилив в невеликому будиночку. 

Тут створювали також польське жіноче військо.

Радянська влада, яка дозволила формування війська Андерса намагалася добитися його з'єднання з радянськими військами. Але після пережитого приниження поляки не мали бажання воювати за інтереси радянської влади і не довіряли їй, знали - поляків відправлять на передову, перетворять на гарматне м'ясо. Англійський уряд переконав Сталіна використати армію Андерса для охорони нафтових свердловин в Ірані. Була оголошена евакуація польського війська до Персії.

Володимира Ценського,  військового каплана, призначили відповідальним за евакуацію. Він співпрацював з цього питання з Жуковим. До Казахстану було вивезено 2 млн. поляків, в той час як Сталін погодився на евакуацію 115 тис. 

Таким чином Ценські разом з іншими були евакуйовані до Ашхабада, а звідти в грузових машинах до передмістя Тегерану. Дорога в горах була важкою, не один пасажир звалився у прірву з борту грузовика на крутих гірських дорогах між небом і землею на самому даху світу.

Прибулих поселили в таборі для біженців, годували добре, але багато людей, що пережили голод помирали від несподіваного достатку: організм не зміг адаптуватися до такої кількості їжі.

Паспорт Єви Ценської для евакуації

Єва працювала в Червоному Хресті. Оформлювала карточки для новоприбулих дітей із радянських сиротинців, які загубилися від своїх батьків. Більшість із них не знали своїх прізвищ, імен батьків.

Невдовзі  новостворений військовий гарнізон дівчат був відправлений в Палестину, в Гедеже, а потім в Реховуту, а далі в Єніну, де дівчата мали проходити вишкіл. Проте Єва через стан здоров'я до війська не була взята.

Вона прагнула продовжити навчання і поступила до 2 ліцейного класу в Назареті.

Єва у Назареті (праворуч)

У квітні стало відомо, що біля Катині німці відкрили могилу розстріляних польських офіцерів. Поляки виставили дипломатичну ноту з вимогою створення міжнародної комісії для розслідування справи. СРСР розірвали стосунки з Польською радою.

У Єрусалимі Єва зустріла батька, який був спочатку інтернований в Угорщину,  а далі в Єгипет. Сім'я знову з'єдналася, але не було Ані.

У листопалі 1943 р. дізналися поляки про те, що Східні креси созники на Тегеранській конференції визнали за СРСР.

А тим часом Єва вирішила поступати в університет в Бейруті (Ліван) Святого Йосипа, що був філією Ліонськоно унівеситету з Франції. Там вона вивчала політичні науки та економіку, захоплювалася історією та археологією.

В університеті

Після війни Польща стала соціалістичною державою, Західна Україна була закріплена за СРСР. Зазнавши пуд лиха від більшовиків Ценські боялися повертатися в радянський рай, не було гарантії, що їх знову не вивезуть до білих ведмедів.( Тому вирішили відправитися в Англію, де у 1947 р поселилися в Лондоні.

Тут Вітольд працював в інституті Сікорського, Єва перекдадачкою у фірмі, 

яка експортувала автомобілі.

В 1951р. Єва вийшла заміж за Яна Федоровича.

У день шлюбу

Деякий час вони жили в селі. Ян працював трактористом. З часом купили дім в Лондоні. 

У Лондоні

Батьки з Лілею поселилися у дядька Юлека Дідушинського, який купив дім в Соутвік над морем і торгував яхтами.

У 1975 р. Єва з чоловіком зважилася на переїзд до Польщі, де поселилися в с. Ласки недалеко від Варшави. Батьки з Лілею купили квартиру у Вроцлаві. 

У 1992 р. і в 1999 р. Єва відвідала Осівці. Але, на жаль, нічого втішного для себе не побачила.  На місці родинного маєтку її чекала пустка. 

Єва в Осівцях на місці палацу, 1999 р.

 Граф Вітольд Хебда Ценський помер у 1978 р. у Вроцлаві,  його дружина Ангеліна - у 1981 р.

Лілія Ценська - у 2010 р., чоловіки Єви - Ян Федорович - у 1994 р. у с. Ласки. 

Єва написала книгу Незапланована подорож, де описала життя її родини в Осівцях, поневіряння у засланні в Казахстані та історію свого роду.

Ця книга є одним із основних джерел з історії с. Осівці.

Таємниця 8. Як жилося в Осівецькому палаці

Таємниця восьма. Як жилося в  Осівецькому палаці.

Сім'я Вітольда Ценського переїхала в Осівці у 1926 р. із Єзуполя, звідки походила  його дружина Ангеліна з роду Дідушицьких.
Місцевий столяр Будакевич виготовив меблі для двору: шафи в стінах, великі скрині під вікнами на теплі хутра, дубові столи і різьблені крісла, полиці для варення, кручені сходи в їдальні на другий поверх.
В руїнах було знайдено декілька тарілок з гербом Помян в голубому обрамленні, виконані на замовлення. Вітольд зметекував, що такі тарілки можуть бути поза межами двору. Він оголосив в селі, що за кожну гербову тарілку  дає чотири інших. І в такий спосіб скомбінував цілий сервіз, яким довго користувалися при дворі.
У подружжя Ценських народилося три дочки: Єва у 1923 р. Аня у 1925 р. і Марія (Лілія) у 1927 р. в Осівцях.

Єва

Аня і Ліля,1930р.

Сестри Ценські

Їх доглядала гувернантка німкеня Христина. Аня була заводилою у всіх дитячих іграх і у всьому була найкращою: вправно їздила на коні , плавала як риба, малювала, писала п'єси, організовувала змагання. Крім того Аня грала на піаніно. Її вчителем був Саша Шавловський-відомий піаніст, який гастролював по світу поки не потрапив у залежність від стакана.(
Шавловський з приходом більшовиків був вивезений у Сибір і там помер від голоду.((
   Молодша Ліля любила  гратися сама і не прагнула товариства, навчання уникала, як вогню, через що мала постійні неприємності від батьків.
Єву у 6 років відправили на навчання в Ніжнів, а пізніше у Язловецьку  школу при монастирі. Дівчата крім основ наук проходили там курс Червоного Хреста і отримували диплом санітарки.

Свідоцтво санітарки.

Таке навчання мали пройти всі дівчата шляхетного походження. Пізніше до Єви приєдналися її сестри. (У 1945 р. монастир був закритий).

У Ніжневі.

У Язловці.

 Панське життя не представляло собою неперервну череду бенкетів. Бути паном в той час означало бути добрим господарем. Вітольд захоплювався розведенням породистих коней.  Адмініструванням панського фільварку займався пан Петрашевський. Пани Петрашевські тримали пасіку, кроликів, котів.  Пані  Петрашевська, німкеня народжена в Росії, під час більшовицької революції втекла з родиною до Польщі. Оскільки свої маєтки Петрашевські залишили в Росії, то змушені були зайнятися адмініструванням чужих. Так і потрапили до Осівець. Діти Ценських дружили із дочкою Петрашевських Ядвігою 1922 р.н. Дівчинка вчилася у сільській школі і водила дружбу з сільськими дітьми.
( Як склалася доля Петрашеських з початком ІІ світової війни невідомо).
Пані Ангеліна Ценська також не сиділа без діла. Вона в Старих Петликівцях заклала молочарню, яка складала конкуренцію  Маслосоюзу. Пані, при необхідності, особисто контролювала якість роботи доярок на панських фермах, сама доїла корів. Пани  в час збирання урожаю не тільки слідкували за якістю робіт, але й працювали разом з селянами.
 Раз в рік пан Вітольд організовував полювання, а після нього влаштовували бенкет.
Для дітей найулюбленішим видом спорту зимою були лижі. Молодь на лижах їздила від двору до двору, старші на санях, а вечором організовували танці. Літом улюбленими забавами ставали купання в річці та рибалка. В Стрипі водилося множество риби.

Осінню приходила черга  збирати урожай в саду. Для заготівлі кущових ягід запрошувалися сільські діти, яким платили за кількістю зібраних кошиків. Єва, Аня і Ліля також трудилися, але безплатно. Це вони вважали дискримінацією)))
Бувало пани їздили в гості до бобулинських, переволоцьких господарів, на хутір Гупало до пана Руперта, до родичів в Єзуполь. Приймали в себе гостей.

Раз у рік відправлялися в санаторій у Беремлянах.

У Берем'янах у санаторії Кароліни Гедель.

У 1925 р. Ангеліна із своєю матір,ю побувала в Італії.
... Так і жили не уявляючи, які випробовування чекають їхню родину в майбутньому.

Таємниця 7. Бручевиця

Таємниця сьома. Бручевиця.

Гора з такою назвою височить над Стрипою.

З неї видобували  вапняковий камінь. Каменоломня поглиблювалася з року і рік. Камінь ішов на будівництво доріг та будинків.
Єва Ценська - Федорович свідчить, що перед війною у шарах каменю було відкопано урну, а в ній кістки, старі монети і прикраси. До Осівець приїхав професор Сулимирський, польський археолог і забрав знахідку на дослідження. Займався він вивченням культури сарматів. Результати досліджень осівецької знахідки невідомі, оскільки вони залишилися не відображеними у працях вченого. Поясненням може бути те, що дана знахідка не відносилися до кола досліджуваного питання археолога, тобто не належала до сарматських поховань.

Проте цікаво розібратися, яке ж плем'я залишило по собі це захоронення. Раз це була урна, значить для етносу характерне поховання трупоспаленням. Ярослав Пастернак досліджуючи черняхівську культуру та археологічні знахідки пов'язані з нею звертає увагу на те, що подібні до осівецьких керамічні знахідки були виявлені у Дулібах, Берем'янах, а в с. Сороки ще поховання цієї культури за описом дуже схоже до поховання на г. Бручевиці в Осівцях. Значить виявлене в с. Осівці захоронення на г. Бручевиця належало дако-фракійцям-гетам-костобокам, предкам тиверців, як частини антів-предків сучасних українців (за твердженням М. Грушевського).
З однією загадкою розібралися. Перейдемо до іншої.
За свідченням Єви Ценської-Федорович під горою Бручевиця, порослою молодим лісом, були прокладені тунелі, які з'єднували осівецький замок з бобулинським і бучацьким. На жаль, тунелі були засипані. Саме на Бручевиці, як повідомляє Т. Кунзик, знаходився середньовічний оборонний замок.  Єва Ценська - Федорович  про замок на Бручевиці не пише нічого. Вона повідомляє, що оборонний замок був зведений на руїнах домініканського монастиря на протилежному боці р. Стрипи навроти Бручевиці.
В усному приданні все ж збереглася згадка про замок із білого каменю на Бручевиці. І не дивно, бо тут же здавна знаходилися Каменоломня опоки. 
Хто звів цей оборонний замок: чи Януш Зарваничка, чи пани Бучацькі чи легендарний Ставинський не ясно. У тунелях, які вели до Бучацького замку зацікавлені, звичайно, були пани Бучацькі, але право облаштування резеденції  у селі ще раніше у 1442 р.відповідно до королівської грамоти отримав Януш Зарваницький. Надаючи такі грамоти,  королі розраховували за допомогою шляти перетворити  міста і села Галичини на опорні пункти польської влади.
 Отже, замок, очевидно, почав зводитися відповідно до Королівської грамоти у с. 15 ст., а був зруйнований під час польсько-турецької війни 1668-1672 рр.
Слідів формеці не залишилося. Та це й не дивно. Природа і люди  уміють дуже добре справлятися із матеріальними залишками минулого.) Навіть від набагато молодших історичних об'єктів с.Осівці таких як палац Ценських, їхній фільварок та хутір Гупало не залишилося надземних доказів. А земля, звичайно, ховає багато таємниць. Більшість із меншканців села, які народилися після ІІ світової війни і не підозрюють, що у селі був палац. А це порівняно недавня історія. А що уже говорити про глибоку давнину? Таємниці невеликих сіл часто помирають разом з людьми. Тому історія села відтворюється, по-суті, на крихтах інформації, які дивом вціліли  в архівах.
То був замок на Бручевиці чи ні?
 Фортифікаційні споруди, як правило, будувалися на підвищенні-це свідчить на користь Бручевиці. Схоже,  саме тут проходили тунелі. Швидше всього  з протилежного боку Стрипи під давнім домініканським монастирем, а отже, палацом Ценських їх не було, як стверджує пані Єва. Інакше їм приходилось пролягати під р. Стрипою для з'єднання з бучацьким та бобулинським замками. А чи це можливо? Під палацом Ценських, правдоподібно, були лише обширні підвали.
Оборонний замок на протилежному боці Стрипи, про який сповіщає пані Єва, вірогідно, був споруджений пізніше, у к. 17 ст., після зруйнування Бручевицького замку.

 Ще одна із загадок гори Бручевиці-це  походження її назви.
Як варіанти вирішення цього питання можна розглянути такі версії:
1.Назва ороніма Бручевиця - похідна від обруч- Обручевиця. Найменування утворилося для позначення підвищення у місцевості круглої форми.  З часом  звук  [о] відпав в процесі багатовікового вживання назви.Отже, назва утворена від апелятива "обруч" на позначення круглої форми та суфіксів –ев, -иц-я.
2.Первісна назви гори вимовлялася як Брушевиця. Кореневе бруш  пішло від давньослов’янського брюхо-живіт, середина, надра, на позначення форми гори. З часом глухий [ш] став [ч], а назва легшою для вимови Брушевиця-Бручевиця
3.  Від слова «брус». Брус-це камінь чотирикутної форми. Гора  складена з  вапняку. Тут деякий час був кар’єр, в якому добували для потреб будівництва вапняковий камінь. Або по-іншому сказати-вапняковий брус. Тобто первісно назва вимовлялася, як «Брусчевиця». В процесі тривалого використання звук [с] був асимільований, тому сучасна назва вимовляється «Бручевиця».
4. Одне із значень  слова бручевиця – це «молодий ліс на місці згарища». На місці старого лісу  на горі забрунькувався («брунька») молодий.
5. До речі, цей ліс сосновий - бір -Бірчевиця, а з часом в результаті фонетичного перекручення склалася вимова Бручевиця.
6. Мриглод М. П. дослідила розряд основ мікротопонімів, що вказують на шляхи сполучення, а саме: брід, бручевиця, гостинець, дорога, лінія, мурованка, переправа.
Звідси виводиться ще одна версії походження назви  гори: «бручевицею» називають викладену каменем дорогу. Гора втратила свій первісний вигляд через створений кар’єр вапняку. Коли вона була цілою, то по ній, а далі через ліс вела дорога в поле.  Сліди цієї дорги видно до цих пір. Вапняк, що вибився назовні з-під рослинного покриву в місці дороги, створював враження шляху  викладеного бруківкою. Тому казали: «Їду у поле бручевичею». Загальна назва «бручевиця» -  це зменшувально-пестлива форма слова бруківка, що  має значення «дорога, вимощена каменем».  Димінутивна форма  (з відтінком зменшуваності)  створена за допомогою суфікса - иц-я від поняття бруківка, вказує на те, що через гору пролягала не основна, другорядна невелика дорога. З часом загальна назва на позначення шляху сполучення стала назвою гори, по якій він пролягав. Більшість версії походження назви Бручевиця так чи інакше відбивають кам’яну природу гори. Народ, даючи назву географічному об’єкту завжди виділяв найсуттєвіші його риси, визначав основну суть його значення в житті місцевих мешканців.

7.  Візьмемо до уваги як апелятив можливої назви гори слова збор — забор - «огорожа». Гора  наче створює наче огорожу навколо села зі сторони вулиці Гора. В даному випадку звук  [о] відпав  у процесі вживання назви.

8. Назва вживається в усній вимові також у формі Збручевиця, що є похідною від географічного апелятива збручі- болотисті луки.   На підтримку такої версії вказує характеристика місцевості: гора піднімається над луками на берегах р. Стрипи, які під час повені заливаються водою.
 До речі, хто і коли вперше передав на письмі звучання назви гори? Польською мовою Т. Кунзик та Єва Ценська-Федорович, українською- Б. Чепурка та ще Леся Мулярчук у своїх віршах.

Пізній вечір. Зрадлива тиша,

Як чаклунка, ввела в оману

Гора Бручевиця понад Стрипою

Наче привид стояла в тумані.

9. Єва Ценська- Федорович виводить звучання назви гори від слова польського слова бручіти - текти, bruic-бруя, струя, струменіти. Тут віками текла-бручіла кров пролита у боях. Якщо врахувати, що на горі знаходився середньовічний замок, то в часи татарсько - турецьких набігів тут неодноразово  могли проходили бої з метою його завоювання.

Цю версію підтримує Б. Чепурко. Він навіть видав збірку віршів під назвою " Бручевиця-кров нестерпна".
10. Для пояснення походження назви гори можна підібрати досить багато версій. Складається враження, що звучання ороніма виникло в результаті фонетичного перекручення, що є досить частим явищем. Але якого із вищеперечислених? Вірогідно гора первісно була названа Кручевицею від слова круча- гора із стрімкикими, крутими берегами. Слова на - иця характерні для жіночого роду і часто творять зменшувально-пестливі форми: землиця, травиця, вербиця. Отже, Кручевиця-це невелика гора, можна сказати горб, із крутими схилами. Насправді так і є. Але як Кручевиця стала Бручевицею? Тут бір, тут брус, тут збруч і брюхо. Ці версії номінації гори накладалися одна на одну і  видозмінили первісно дану назву народом багато віків назад. Та найбільше на зміну звучання слов'янської назви гори вплинув німецький елемент.
11. Bruch у перекладі з німецької означає "поломка, перелом, облом, лом, уламки, тріщина". Можливо гору так назвали через залишки руїн середньовічного замку, такого давнього, що про нього навіть переповідки не дійшли до нашого часу.
12. А тут уже зовсім цікаво - bruch часто вживається як спрoщення від Steinbruch-"каменоломня". Здається,-в десятку? Отже, Бручевиця - це невелика каменоломня. Народ завжди називав речі своїми іменами). Оскільке оронім має німецькі корені, то назва могла бути дана горі представниками давніх германських племен-готів, а можливо монахами - домініканцями, серед яких завжди було багато німців. До речі, звідки домініканці брали камінь на будівницво свого монастиря?
Можливо, в пізнішому часі якийсь німець добре заробив на горі, тримаючи тут каменоломню. На німецьку основу було накладено сдов'янську вимову і суфікси. Таким чином утворилася зменшувально-пестлива назва Бручевиця. Так Кручевиця стала Бручевицею.

 Syn