В домашньому архіві серед старих журналів та газет, ще радянських «Перців», «Вільного життя», преси Незалежної України звернула увагу на видання «Люди і долі». Із багатьох оповідань приправлених надмірою емоцій та написаних пісною мовою (розумію: дописувачі прості люди, а не Марія Матіос), знайшла справді цінну річ. Стаття називалася «21 рік у схроні-труні» авторства Олени Павлюк. Зацікавило те, що описана історія відбулася в Старих Петликівцях, які розташовані від Осівець через село.
Для нас це зараз цікава незвичайна історія, але за нею стоять зіпсовані долі двох людей, які протистояли існуючій тоталітарній системі. Їх життя відображає долю всієї української нації, що позбулася можливості іти своїм шляхом розвитку, а не нав’язаним чужоземними зайдами. Це історія про пасивний, прихований спротив двох людей радянському режимові. Знову ж таки не двох людей: в нашій стороні німе протистояння, зацитькане більшовицьким терором, залягало десь глибоко у криївці майже КОЖНОЇ бунтарськоі душі: попробуй заставити записатися в Компартію - плани вступу у КПРС з тріском провалювалися у кожному селі Західної України і голови колгоспу получали за це «наганяї».
Про цю подію гуділи
всі довколишні села у 1967 році. Думали перебили всіх бандерівців, повідсилали
до Сибіру та понищили їхні схрони. Виявилося - ні. Звичайна собі, нічим не
примітна відлюдькувата «стара дівка», яка
жила на окраїні села, влаштувала у своєму домі криївку для колишнього
бойовика УПА, де він просидів 21 рік. Звичайно, один у полі не воїн. Самому чи
навіть удвох неможливо було займатися підривною діяльністю проти радянської
влади, що перемогла. Головне: вижити, не попастися. На що
сподівалися молоді люди? Двадцять один рік - не двадцять один день, адже життя проходило мимо і ніщо не вказувало на те, що СРСР зазнає краху. Виходу не було. Треба жити як склалося. Стільки
побратимів загинуло. І так добре, що врятувалися обидвоє.
Вона ходила на роботу
в колгосп, він лежав у своїй тісній криївці 2500/ 90/40, виходив ночами подихати свіжим повітрям, намагався скоротати
час за читанням, вивчав англійську та німецьку мови, цікавився історією. Було достатньо часу на спогади і роздуми, на те, щоб
перекроювати своє життя і сотні разів повертатися в минуле: якби… Йому
не вдалося досидіти в
криївці до Незалежної
України як Іллі Обертишину. https://gazeta.ua/articles/people-newspaper/_pidpilnij-shlyub/100789
Знайшлися зрадники.
Хтось підгледів, доніс. Криївку в її хаті швидко знайшли. Кінець 60-тих років-це уже не сталінщина, уже й «хрущовська
відлига» закінчилася, почався неосталінський режим Леоніда Брежнєва, який ще не увійшов у стадію «застою», але він не мав таких крайніх проявів жорстокості
як деспотизм авторства Сталіна. Нікого не розстріляли, проте чоловікові
прийшлося відбути 10 років ув’язнення суворого режиму і 5 років заслання після 21-річної
добровільної тюрми.
Вона на той час уже
тяжкохвора не дочекалася чоловіка.
Він помер у 2005 році уже
за часів Незалежної України, за яку стільки українців загинуло у 40-вих роках буремного ХХ століття,
а тут так несподівано без єдиного пострілу та каплі крові. Радів, що не даремною
була їх боротьба, хоча і пережив розчарування: у 2002 році його реабілітацію
відмінили.
Пройшли роки. Ця
історія забулася. Теперішнє покоління Старих Петликовець та сусідніх сіл уже не знає про Володимира
Черкавського та Петрунелію Щербань і про їхній маленький дивовижний подвиг. Уже нема
навіть її хати.
Але, хто забув - згадайте, хто не знав-дізнайтеся. Це наша історія.
Про цей реальний випадок є достатньо матеріалів в Інтернеті. Її дослідив Володимир Бірчак.
Читайте. Вирішуйте хто
вони: боягузи чи герої, жертви чи переможці, а може звичайні люди, яким тоталітарний
режим відмовив у праві на просте людське щастя.
https://visnyk.lutsk.ua/media/journal/38673-zhurnal-lyudy-i-doli-08-78/
Немає коментарів:
Дописати коментар